Піаніно
Ми всі помремо, наступить кінець світу і все завалиться. Так я думаю кожного разу, коли мені вдається побачити молодь мого міста. Самою цікавою думкою було б "сміття" і звісно я зараз не лише про сміття. Просто їхня реальність далека від моєї, інші вподобання, інші хобі. Інші, вони. Але все ж нас щось пов'язує і це щось через кілька років дасть потужний поштовх для того, щоб сформувати реальність в якій вони житимуть. Місто. Наше місто. Воно таке, яке є, його можна сварити, можна ненавидіти чи зрозуміти, що воно тобі підходить для життя. Періоди можуть змінювати один одного та в кінці зазвичай залишається лише один. Ці діти, як і багато інших до них, оберуть: ненависть, і це дасть поштовх поїхати і не повертатися, прив'язаність, і це місто не покидатиме їх ще 20 років у поїздках до рідних, ностальгії, комфорту, що зачепить і привяже їх чи пофігізму.
Мені важко дати оцінку своїм почуттям до міста. Знову ж таки я переживала різні періоди, але зараз більше сприймаю його як пласт каміння, де збереглась громіздка та музична частина мого життя. Як піаніно, що занесли на 4 поверх - уже ніхто на ньому не грає, але викинути жаль, та і який дурень буде зносити те піаніно? І от кожного разу я приїжджаю, дивлюсь на піаніно, проводжу по клавішах та згадую на яких ридала, а які пройшла у веселому темпі. І нічого в мені не відкликається окрім великих залежів каміння. Потім стає незручно, ти, кімната, піаніно, ніхто не грає. А що ти поряд з ним робиш ? Не зрозуміло.
Ходжу вуличками, згадую, на яких перехрестях клялась небу когось там більше не любити чи не страждати. Втирала сльози і де збивала коліна. Я хочу, щоб мене бачило це місто. В мені прокидається артистизм, з'являється помада на губах та виклик. Я тут, я тут. Я ТУТ. Та від цього не стає якось простіше чи що. Все одно зависаю вдома за переглядом ТВ шоу, книгами та дрібній допомозі по дому. Мені приносять їжу та турбуються та і це виглядає абсурдно. Мені вже час перестати цим займатися, перестати відкликатись так часто на прохання приїхати. Ні батьки, ні я, навіть якби хотіла, не можу зупинити часу чи не можу його перемотати. Уже інші цілі, інші прагнення, я вже не потребую їхнього повсюдного захисту. Чи можливо вони вже потребують мого? Можливо, вони вже стали тими дітьми, яким потрібно ще трішки магії? Трішки турботи та свята?
На дарма, вони викликають не того джина. Цей ще не вміє здійснювати бажання, цей ще не розібрався у собі. І знаєте, часто оце "не розібрався у собі" дуже егоїстичний та довгий період, схожий навіть на відмазку, та не в мене. Вірите ж мені, правда?
Це період, коли я глуха до себе і лукава. От зараз, просто зараз мене все влаштовує. Ну добре, не просто зараз коли мене непокоїть гастрит і я замерзаю над цим текстом у міському парку о 10 вечора. Я про своє положення "сімейне". Як запитав ймовірний роботодавець по телефону, коли не дуже зрозуміло відповідала, де саме я осіла: "зізнайтеся, ви виходите заміж?" Зізнаюсь: я не виходжу заміж і мені від цього супер комфортно. Ще кілька днів тому, після новини, що далека знайома прийняла пропозицію одруження за 5 місяців після стосунків, я задумалася. А потім, коли зрозуміла, що мені таких пропозицій не роблять не через те, що я якась не така, а тому, що таких хлопців, вже давно відвадила від себе: "ти божевільний, ми занадто мало знайомі".
Я була божевільна, занадто мало знала про себе. Що не біжу за суперсерйозними стосунками, що врешті не хочу зараз ні від кого вагітніти і колечко отримувати також не хочу. Це мене не те щоб лякає, а відштовхує. Моя доля хитра, вона знає, що в мене рефлекс противитися всьому, що відбувається по регламенту, особливо визначеному кимось. Вона діє м'яко, просто таки як проносний засіб. Ахахаха
Тож навіть мої плани щось з розряду "народити в 25" малоймовірно, що збудуться. Це нормально. Нормально навіть те, що зараз у ступорі. Одна з причин переїзду у невелике західноукраїнське місто це те, що я не хочу працювати хтозна-ким. Я можу. Авжеж можу. Продавцем, офіціантом, рерайтером. Та не хочу, не хочу знову впрягатись в історію ранкова маршрутка - 4 години роботи- обід- ще 4 години дотягнути- вечірня маршрутка- дім- їжа- і ніякого тобі сексу. Все вже було з твоїм мозком на роботі. І звісно можу перебільшувати.
Робота може знайтися таки трохи цікава, трохи рухлива. Можливо, зніму квартиру неподалік від неї, АЛЕ я не хочу зараз це перевіряти. Не хочу боротись та дерти шкуру, якщо не чужу, то свою. Хочу трохи відпочити і займатися трішки не тим, а своїм тілом, внутрішнім станом, хочу любити, віддавати іншим своє тепло, знайти баланс в собі. Хвилююсь при цьому, що втрачу "золотий час", ну знаєте як є думка, що лише молодих жінок заміж беруть, так я так само думаю з роботою, а з іншого боку, нащо потім їм через кілька років загнана, божевільна дура з зіпсутими нервами і незадоволеністю? Навіть я себе такою не хочу. Краще я буду старша, але розслаблена і просунута в якихось інших сферах. Я так думаю і заспокоюю себе по трохи і закриваю очі на пропуски між місцями роботи в резюме. Намагаюсь відпускати.
Відпускати і зізнаватися собі, зізнаватися, що знаю: такий період закінчиться, обов'язково. І тоді моя хватка і спрямованість на кар'єру буде дуже сильна. Знаю, що такі стосунки також не триватимуть вічно, і як всюди, або ми змінюватимемось і змінюватимемо їх, або вони самі по собі закінчаться. Відчуваю шкірою або мурахами по спині, яка наймовірніше буде розв'язка, та намагаюсь зараз припинити про це думати і просто дозволити тут і зараз робити те, що хочу, те, що подобається.
І турбуватися про себе. Почну з завтрашнього дня.
0 коментарі: