ти мене не читаєш
Не можу стверджувати на всі 100, але ти мене не читаєш. Давно. Мої забуті богом і тобою слова вже не створюють солодких речень, всі свої вчинки виправдовую: мені потрібно щось, щоб згадувати. Факт, подія, річ. Виправдовуюсь словами "я не пишу бо переживаю у моменті", а насправді я вже не знаю як говорити, коли ти не слухаєш. Коли я сама себе не слухаю.Що найіронічніше — саме зараз відбувається пік того, про що описувала протягом 5 років у блозі та чекала ще майже стільки ж — я змінююсь. Ні, не фарбую волосся і не почала носити ковбойський стиль, просто вчусь розуміти та взаємодіяти зі світом.
Інколи з цього сміються касирки у супермаркетах, адже на їх постійні питання "пакетик потрібен?", "наша картка є?" відповідаю своє " нє" із завзяттям та інтонацією 4-річки, яка відмовляється їсти гидку кашу.
Насправді це важко, бо саме зараз — немає слів. У середині зі скрипом та монотонним цоканням повертаються шестерні: якою я маю бути, яким має бути мій світ, що можу, що можу зробити, на що можу розраховувати, на що я заслужила. Слів немає, думок немає. Є більше відчуттів, більше зламаних гілок на внутрішньому дереві. Страх вибігає з нутра і ставить підніжку у найспокійніші моменти здавало би: перед прилавком супермаркету, по дорозі на прогулянку, за розмовами про політику чи соціальні норми. Від нього дезорієнтуюсь, падаю в глибоку липку яму "я не достойна, не можу зараз так робити, не заслужила, це забагато, не для мене". Від цього хочеться плакати та як за наказом виправитись: стати хорошою ученицею, щоб точно похвалили, щоб ніколи не зробили боляче, щоб не зрадили, щоб не понизили в ранзі, щоб не.Чим більше відкриваєшся, тим більше розумієш, що світ вміє бити. Тож кожен день проходить у внутрішніх молитвах не отримати по потилиці. Зціплюю зуби, усміхаюсь і "лиш би не вдарило, лиш би не вдарило". Натомість все ще як божевільна — роблю вибір ділитись та віддавати, інколи до сліз. Хочеться казати, показувати, віддавати струмом чи мурашками свої відчуття.Тулитись чолом до іншого чола і слухатись слів "спи". Інколи дозволяти бути собі зовсім ні на що нездатною, а інколи віднаходити в собі силу. Переживати свої почуття, відчуття, емоції по раз до божевілля важко. Одного разу тобі не вистачає інших і ти готовий годинами медитувати чи мастурбувати на них, а інколи хочеться всіх виставити за двері та попросити не приходити 2 дні.
Найсмішніше — це все в тобі. Люди не винні, часто їхні дії також не важливі. Головне твої почуття та емоційний стан. Часто ми скидаємо відповідальність на інших за наші реакції та внутрішні злами. Не розуміємо, що не слова є тригерами, а наші реакції, попередній досвід, зрештою люди, які раніше говорили нам ці слова чи як вони це говорили. Ви не хочемо вірити в це, тому лякаємось і ненавидимо конфлікти. Закриваємо очі, вуха та душу.
Мені важко, кожного разу закриваюсь, протестую, звинувачую інших. Та потім, коли шторм в середині, що оголив, всі злами, припиняється, бачу, що звинувачувала та посилала на гільйотину Інших, заради того, щоб не торкатись своїх ран.
Приходжу і визнаю, перш за все перед собою, я помилялась. Прошу вибачення і вибачаю собі, не зразу, не з розпростертими обіймами, а зі скрипом тих самих шестерній в середині, подовгу обдумуючи, але все ж стаюсь. Стаю собою. Визнаю. Не найкраща. Інколи злюсь дарма. Ображаю людей. Прошу пробачення. Хочу бути кращою. Знову таки стаюсь. Веснянкувата. Інколи сльозлива. Щира. І до скрипу внутрішніх шестерній хочу бути собою. Хочу прийняти себе.
0 коментарі: