Тож, дякую, але мені не потрібно іншого моменту. Швидкість і нічний вітер, що грається з волоссям і цілує в скроні. Божевільна маршрутка і танці в ній. Це саме той момент. Момент який я відчуваю і яким хочу впитись. Не кортить залізти в телефон і писати іншим, чи кортить але стримую себе, бо хочеться провідувати цей миттєвий кайф. Я скупа, не ділюсь ним з ніким. І нарешті такий ретріт допомагає. Я почала писати, ну от пишу. Бо до того слова, думки, букви все перемішувалось і збиралось в купу. Нічого доброго. 

А зараз здається такий Правильний час, час, коли до тебе приходять істини, яких ти просила. І в тобі ніби старі мотузки рвуться, рветься зв'язок з старим барахлом, яке ти чомусь несла в собі весь цей час. І вже не нависаю друзям, не кричу і не жаліюсь в слухавки "ну уявляєш, який мудак?!" Ніхто не мудак і ти не дура, просто люди чинять так, як звикли чи як їм дозволяли. І щоб захистити себе потрібно показати як з вами не можна. Бо коли порушують твої межі ти точно це відчуєш по злобі чи образі, що закіпатимуть в тебе в крові. І все вже добре, добре, бо варто не тільки прагнути і ходити нити "хочу щось змінити", треба змінювати. І боже який кайф ця музика, мені здається що нарваності потрібно мені повчитись і міміки потрібно у афроамериканських співачок, щоб потім так пафосно комусь кричати SAY LESS. І потрібно навчитись відчувати. Я щаслива, що мене вже відпускає, і друзі не говорять, що зі мною щось не так. А то вони вже пропонують піти постріляти з справжньої зброї, щоб лиш стерти кислий вираз з мого обличчя. Але цей момент, ця історія, ця прогулянка сьогодні.