І хто б подумав, що ця просто дівчина, якій в пабах не дають її законних 22 років, когось вчить. Хоча, а хіба є кого вчити? Люди приходить до мене за порадою, за розрадою та підтримкою. І я радо ділюсь всім запасом, що в мене є. Сиджу по 5 годин і слухаю, говорю, ділюсь та даю настанови. А потім виявляється, що я роздаю себе, а люди дякують і йдусь чинити як собі захочуть. 

А потім виявляється, що залишаюсь я. 

А Хто 

я?

Здається, що сліпець. Хто він? Людина, яка блукає в бездонній тьмі. Людина, що не відчуває у своїх думках світла. Він живе черствими істинами, які приходили до нього чи знаходились самі. Він збирає все у своїх торби, клунки, не розбираючи літературу лише "упізнаючи" її по твердій палітурці та кількості сторінок. Сліпець сам давно відмовився жити по істиннам, які глаголить до інших, адже вважає, що йому сенсу з них не буде. Що він лише провідник, який має передати, донести інформацію до інших. Істини, інколи тягнуть йому руки, коли несе клунки з ними, інколи заважають спати, коли намагається прилаштувати собі нічліг. Але він готовий терпіти таке співіснування з істинами заради допомоги іншим, заради користі, яку він приносить іншим. Зрештою він, здається, ніколи й не знав ні яскравих барв світу, ні тепла сонця, що гріє руки, ні музики та сліз на своїх щоках, від пережитого щастя. Горе? Так, горе його спіткало. Як всіх. Горе стається зі всіма. Так і він от осліп. Коли то сталось? Чи то туман на оч повільно наповзав чи пам'ять зраджує, але темінь не відібрала йому зір, темінь замінила йому зір. Та й він не жаліється, вже звикнув. Лиш от одна розрада в нього - допомога. Страждальців в його житті не мало, та і він багато часу має на допомогу. От він сідає з тими загубленими, переломлює свої істини навпіл, як і шматок хліба. Простягає їх до іншого, того подорожнього, якому рятунок потрібен. Потім він насичується ними і йде. А сліпець залишається на своєму місці і чекає наступного подорожнього, і не хвилюється, що не буде нікого. Вони всі обов'язково приходять, рано чи пізно, пізно чи рано. Адже такі зранені подорожні не рідкість – посміхається сліпець, ну а що? І йому робота і їм лікування.

Тільки от сліпцю в затяжні зими  тривожно, дуже. Тоді істини, як і старі суглоби починають нити і заважати спати. А коли сон не приходить, приходить страх. Страх, що ніхто не прийде і він нікому не буде потрібен. 

В один з тих затяжних періодів він зустрів подорожнього, такого ж нещасного і розгубленого як і всі. Але щось було знайоме в ньому, від нього віяло зайомим запахом пилюки та вогню від костра. Того ж, що полюбляв за розмовами палити сліпець.  Він сторожко запитав, чи бува подорожній не навідувався раніше до сліпця, і той відповів ствердно. 

Сліпець розгубився, бо ще ніколи не стрічав, щоб до нього повертатись,  щоб його істини не "працювали". Він не знав, що з ними сталось чи що сталось з словами, але у своїй непевності не хотів впевнюватись. Він розгубився та розізлився, адже що як і в інших спробах істини не досягали інших людей. Що як він нікому не допоміг? Що як він нічого не зробив навіть у ролі сліпця? 

Він почав кричати та допитуватись, чого саме не вистачило подорожньому, щоб зрозуміти ті істини? Чому він повернувся? Подорожні такої реакції від сліпця лиш злякався і кинувши в слід, що хотів просто ще почути настанов, втік подалі.

Коли сліпець схаменувся, він залишився сам і отак сидів, поки ніч накривала ковдрою землю та присипляла людей. Та він і темені тої не бачив, він жив постійно у ще гіршій. І в тій темені він почав згадувати подорожніх, вссіх-всіх, хто до нього приходив. І страшна думка прохоромила йому голову: він ніколи не розмовляв з істинними людьми, вони так як і він завжди були в темноті більшій чи меншій. Ті, хто до нього приходили, були лиш тінями, тінями насиченими  переживаннями, чужити істинами, невиконаними бажаннями. І Старець не торкався душі тих людей, а лиш стикався з тінями, якких і кормив істинами. А тіні поглинами все, і до того ж швидко, правда так само швидко вони все перетравляли на брухт чи відходи. Він зрозумів, що його істини, необтесані та непричепурені,які він намагався віддати на добро, нікому по великому рахунку не були потрібні. Зрозумів, що істини не працювали, або працювали наполовину, і що дуже мало добрих рук їх отримало.

Тоді кольнуло щось сліпця там, в лівій частині грудної клітки. Стало йому так соромно та жаль істин, своїх, які не давали спати та були важкою ношею йому час від часу, та були такими рідними та вистражданими, що полились сльози в ного з сухих повік. Сталось це чи не вперше за довгий час. Так просидів наший герой поки вітер не висушив його очі. Він потер їх і чорна тьма похитнулась перед очима. Туман почав розсіюватись, а світ заново набував обрисів та барв. Та ставалось це повільно,  очі дуже боліли та і світ ще був як в тумані, але з сліпця спала страшна ноша. Він сам встав та зробив перші кроки з своєї  пітьми на зустріч світу.  Пішов знаходити нові істини, робити їх своми, і перестав хвилюватисьь про інших. 

У нього тепер була нова місія - відкрити для себе цілий світ.