Ти скажеш "воу, почекай почекай" типу як то до дня народження як воно лиш через тижні 2? На жаль все запущено на стільки, що це записка до мого 27-го дня народження.
Чому так? Не знаю. Відчуваю потребу. А ти відчуваєш?
Знаєш, я ж взагалі б про це не задумувалася, аби не познайомилась нещодавно з клубом "27+".
Хто це? Так, ти маєш рацію, цих людей майже ніхто не знає, адже це тобі не славетний клуб "27" до якого входять зірки, які вчинили самогубство у цьому віці.
Ні, клуб "27+" трохи прозаїчніший. Це звичайні люди, які перетнули вік 27 і просто стали старші.
Тож останнім часом кілька людей з цього клубу ввійшли в моє життя. І знаєте, що про них хочу сказати? Камон, це не старпери і не наймудріші люди у Всесвіті, але більшість з них схожі.
Вони показують свої паспорти з штампами "одружений" і розповідають історію про колишніх, колишніх дружин і про документи на розлучення або про те, що вони вже один одному колишні, але не формально. Вони всі показують себе молодшими чи старшими у залежності від ситуацій, але коли їм болить найбільше, у чоловіків через щетину на обличчі пробиваються вік разом з втомою. Це кладе грубі відбитки на них, на стиль життя та свої погляди. Ну а ще ж.
Вони трохи зверхні, але це проявляється ледь чутно у поблажливості. Вони здатні давати цінні поради, але здебільшого просто слухають і не підпускають нікого до свого внутрішнього, хоча разом з тим заявляють, що абсолютно відкриті. І знаєте, саме через це, запитувати їх про щось просто не хочеться. Не хочеться просити щось їх, не хочеться поблажок знову за віком. Ми можемо один з один спілкуватись, але клеймимо тавро "не коханці". Ні, поки що у нас дуже багато відмінностей, через які бачити когось з клубу "27+" у вигляді своєї половинки просто нереально.
Але є одне для всіх них спільне і таке болюче: вони абсолютно мають рацію в одному - запитують в мене "що далі? Який в мене план? Яким я бачу моє майбутнє?".
– я гублюсь, бо здається більш дурнуватого питання не можливо було вигадати. Я гублюсь, бо абсолютно не знаю в чому ж річ. Моє майбутнє завжди визначалося загальними обмеженнями в часі: школа, університет, робота в майбутньому.
Але ні, коли я розповідала про плани в роботі, вони спершу слухали, а потім вертіли головою штибу "вона так і не зрозуміла питання". І  якщо я розповідала про свою книгу в майбутньому, то це навіть для мене звучало як казочка. А вони казали "окей, пиши, типографію знайти не так вже і важко, давай". А я не розуміла, як це можна просто взяти і здійснити задумане? Просто сісти і зробити?
А клуб "27+" не зупиняється на цьому. Вони цінують свій комфорт, вони шукають те що їм до душі, і щиро дивуються нашій молодіжній негнучкості і прив'язаності до графіків і нудної роботи. Вони прекрасно розуміють смак різної роботи, але майже всі прийшли до своєї улюбленої справи і заради кайфу від неї, відмовляються від більшого прибутку. Бо вони самодостатні, так, напевно саме такі.  І я шокована і загнана ними у ступор, бо їхні слова стерли з мене наліт пихи і всезнайкості, "дорослості". Бо я продовжую купувати зубну щітку рожевого кольору, бо коли мене заводять у книгарню і кажуть "обирай будь-яку" я все ще розгублена і часто кліпаю від страху і задоволення. Бо я все ще часто капризую і не хочу брати відповідальність за своє життя на себе ж. І так я ще в багато чому дитина і зовсім не така крута як думаю, але поки що я маю зробити вибір. Яким я хочу бачити своє життя через 5 років?

Роблю це напевно тому, що відчувають, що зараз/сьогодні/ в цей період без відповідей на запитання від життя "що ти хочеш?" Просто не зможу рухатись далі.
Перше це все  поки що залишається робота.
Не хочу і далі рерайтити новини і зашиватись у дивних переписуваннях переписувань. Хочу більше творчості в професії. Писати репортажі, писати про культурні події та створювати цікаві інтерв'ю. Хочу мати свою колонку на "Українській правді" (чомусь в голову встрілило), добре б ще на Радіо Свобода, хочу мати вагу слова. Хочу відстоювати канони фемінізму та захищати жінок. Хочу надавати психологічну  допомогу. Допомагати людям розбирати з цим життям.
Я зможу це все зробити лише коли прийму себе і нарешті полюблю. План у мене є, але варто вже почати діяти. Варто стати більш усвідомленою і більше "собою".
Саме це допоможе мені згодом навчитися не шукати вирішення своїх проблем у інших людях і не змушувати їх відповідати моїм прокрустовим рамкам. Саме тоді я буду відкрита для стосунків та сподіваюсь знайду людину, з якою проведу все своє подальше життя. І я впевнена, що зараз час для того, щоб розібратися в собі, а потім вже полюбити інших.
Інші будуть обов'язково, наприклад я стану більш відкрита та дозволю собі отримувати і робити те, що хочу. Наприклад відпочивати як хочу, нарешті побачу інші країни та іншу культуру, релігії та знайду саме свою  частину людей, інтереси з якими збігатимуться.
Тож у 27 років я хочу відсвяткувати свій щасливий клуб "27". Щоб поряд були найближчі та найрідніші, щоб я була спокійна, щоб обіймала найрідніша людина в житті, з якою ми згодом створимо сім'ю. Щоб моя творчість приносила задоволення, а робота - допомогу іншим. Щоб я мала змогу відвідувати інші країни, і при спонтанному бажанні могла зірватися на концерт в інше місто чи на нічну прогулянку. Щоб у мене був період, коли я б жила на берегу моря. Щоб я навчилась обирати свіжі морепродукти і танцювала на кухні, коли б готувала їх.
Хочу мати спокій і рівновагу в середині себе не зважаючи на будь-який шторм в моєму житті. У свої 27 хочу бути відкритою та щасливою.