Ганібал-канібал
наврядчи мені тепер можна давати книгив руки, я їх читаю швидко, можливо занадто швидко, Доводиться робити поспішні і подекуди не дуже позитивні висновки.Ти перестанеш прокидатись від кошмарного крику ввісні, можливо
Тож Мовчання ягнят Томаса Гаріса здавалось гарним варіантом освіження мислення - такої книги в мене ще не було. Але виявилось, що цей роман схожий з творами Стівена Кінга і не варто проводити паралель і говорити " це тому що і там і там страхи" хто так говорить ні разу не торкався Кінга і ні разу в нього не заглиблювався.
Мовчання ягнят для мене настало за два дні - за два дні я прочитала цей роман, і не дуже вражена кінцівкою, бо чомусь вона майже завжди у гарних книгах змазана, напруга кульмінації перетворилась в "пуф" але визнаю, що гарний пуф. Окрім того, що це дуже страшна книга прямо "бубубу" скажу таки що з нею ви пройдете хоч кількавідсотковий, але курс вправного агента ФБР. От би вам ще освіту психолога, меткий розум і вигляд світловолосої( чомусь мені здається справдньої блондинки) кралечки і вам би таки до Ганібала Лектора на прийом іти!
Книга напрочуд спокійна хоча і звивиста, автор вміє не загострювати увагу на трупах, шкірі, скальпі чи їх відсутності. З цього всього жахливого фарсу він виокремлює, вабить читача образами, вабить тим, що показує своїм героям. Діалоги настільки влучно спокійно та правильно побудовано, що фрази ще досі тримаються в голові.
Монст - Ганібал - смакує емоції, переживання, страхи інших зараз, коли перебуває у тюрмі, так само як смакував печінкою чи язиком своїх вибраних жерт, коли ще гуляв на волі. Та разом з цим смачним збоченням, він ще й чудовий психолог, практик, що має інтелект - зрозуміти велич якого майже неможливо.
Клариса Старлінг також не проста студентка, в ній є те, що зачіпає: непересічний розум та пекельне бажання, своя мотивація роботи у ФБР прихована у спогадах 10-річної дівчинки, якою колись була.
Джек Кроуфорд непереверший слідчий, в якого на рахунку три впіймані серійні убивці та дружина присмерті на руках.
Ці троє непересічних намагаються( чи дехто вдає тільки, що намагається) знайти і зловити нового серійного вбивцю, що шиє собі сукню з найкращого матеріалу в світі, з найдорожчого - з шкіри молодих дівчат( сподіваюсь мені ніхто не закине сексизм до чоловіків через мої слова).
Тож гра починається, психологічна, виснажлива, провокуюча і небезпечно кусюча, але гра вартує світла чи витраченого часу.
Автор не торкаючись минулого Лектора, зміг так описати його персону, що дрижаки хапало лиш у нагадуванні його камери, напівтемряви й голосу, завжди рівного і тактового, але дуже небезпечного. Для мене він був блідий, білий чоловік середніх літ, з світлим, можливо короткостиженим, але густим волоссям. Для мене він був змієм, який ніколи не робив зайвих рухів, зайвих слів та знав коли напасти на жерту, от ким був для мене доктор Лектор.
І доктор Лектор навчив мене дивитись на все уважніше, детальніше і простіше, дивно але прочитавши книгу увага фокусується на обличчі людей, їхній міміці, до цього я не вважала за потрібне аж так придивлятись, але досвідчений маніяк таки мене переконав! Варто дивитись прямо, уважніше і сприймати простіше і от ти вже на порозі розгадки: хто цей Бафало Білл.
Але як же фільм???
Тут треба сказати своє фу про фільм, і зараз хтось захоче настукати мені по голові за це, бо ж він отримав 5 оскатів! Але оскар лише б режисеру вручила. Насправді фільм дуже попсував задум, сценаристи перекроїли і зліпили майже те саме що і Бафало Білл - у них не вийшло повної задумки, лише шкірка. Лектер - здається психом який постійно пялиться в камеру, аж ніяк не додаючи образу страхітливості, лише якоїсь звірячої дикості, агент Старлінг схожа на дівчину, що випадково пробігала поряд і о диво її помітили і зразу послали до маніяка! Жодної переконливої гри акторки не помічено, лише знову трюк з очима великим планом,а ле в них нічого, й недоладна міміка обличчя. Кроуфорд мені тут взагалі здаєтсья підстаркуватим донжуаом, який по закінченню всього дозволяє по-батьківськи чи не дуже обійняти Старлінг, хоча в книзі його описано зовсім з іншого боку.
Лише маніяк Бафало Білл мене задовольнив! Саме таку неврівноважену, несамоідентифіковану особу я малювала собі в голові. Актор чудово передав, своє невміння себто неспроможність бути трансвеститом: підвищення тонів, подекуди агресія.
І пудель був просто мілашкою.
Але зрештою що у книзі, що у фільмі кінець один: хтось помирає, хтось звільняється, а хоч один маніяк все одно одягне сонцезахисні окуляри й пройде повз вас в натовпі, ну звісно якщо ви йому не приглянетесь;)
0 коментарі: