ностальжі
Поки соціальні мережі заливає тотальна осіння хандра, і люди як не по зорях так по глінтвейну гадають, коли ж прийде депресія і "що з нами всіма стало". Можна відпочивати від настирливих коментарів " куди котиться молодь", бо молодь котиться в універи/школи а та, в якої прострація, тихо залягла в гуртожитках. І мені здається, це саме той час, щоб писати сезонний пост про осінь.Тож вона, як не дивно, починається для мене аж ніяк не з того листя, в якому всі так люблять фотографуватись. Осінь для мене приходить з запахом, запахом ностальгії. Хоча інші можуть сказати, що це проста собі вигадка. Адже всі знають, що весна має свій природній запах, свіжий, сприємний вітер, який несе запах тієї самої землі, що позбувається снігової ковдри, запах перших бруньок на деревах, запах весняного дощу. Літо асоціюється з тривким і ядучим запахом свіжоскошеної трави в міських парках Львова, з запахом фруууууктів і кавуна, з ароматом тіла коханої людини, її парфумів, з цим невидими мереживом, що залишається від доторків і окутує руки та шию.
А осінь не має права на свій атомат, бо зрештою що може дати? Урожай зібраний, фрукти достигли, дерева оголюються. Але саме в такий час осінь має право на ностальгію. Я зрозуміла, це коли чергового разу бігла зранку на пари, виходила з гуртожитку і не пройшовши двадцяти кроків різко зупинилась - сильний знайомий запах розбавлений в спогадах змусив прокинутись, в голові утворився сумбур - мої нюхові рецептори памятали цей запах, який розповідав спогад про трирічну дівчинку і алею до її дитячого садочку. Спогад затягнув з головою і от знову на мені якісь білі шортики, я два вершка від горшка і мене за руку тримає тато, він в той момент височіє надімною як монумент, я переводжу погляд на алею, якою корокуємо, і бачу кілкьаметрові сосни, що ніби вартові на почесній службі. В їхніх кронах заплутувалось проміння сонця і навіть в сухі найспекотніші осінні дні, вони дарували прохолоду, і цей їхній запах: сухого листя і соснової свіжості змішані з якимось трепетом моменту, що не завжди вдається зловити. Це і є частинка тієї ностальгії, що відвідує людей восени, а таких моментів десятки, і навіть якщо ви не памятаєте події, спогади втратились в мегабайтах інофрмації, то запах все одно змусить вас хоч на секунду повернутись в ті місця і до тих людей, що подарували вам такі моменти.
Запах ностальгії часто приходить до саме восени, він переміщує мене в часі і просторі всього на кілька миттєвостей, де я знову опиняють по дорозі до школи, опиняюсь в бабусі в селі, опиняюсь на стортивному майданчику в школі чи сиджу на пагорбі з двома найкращими друзями і прогулюю англійську. Для мене осінь не втрачає своєї чарівливості, не вважаю її неповноцінною, навпаки дякую за цю солодку ностальгію. Адже навіть зараз сповнююсь нею: мені вже сумно, що свято першого вересня - не моє свято, я вже не буду приходити після виснажливого, дурного чи проспаного літа і не буду ділитись пригодами з однокласниками, нам уже не будуть муштрувати одягати білий верх, чорний низ, я вже жодного разу не забуду рядок вірша і не буду дивтись розгублено та натовп всієї школи, я вже не зможу похвалитись пропущеним уроком, бо мене відпросили інші вчителі. Мені не доведеться вставати о 7 ранку в неділю, щоб йти на ті олімпіади, я більш так не звилюватимусь від контрольної чи для мене не тягнутиметься час в 45 хв так нескінченно довго. І це викликає сумну усмішку. Так я матиму, ще багато приводів для сміху, суму, нерви псуватимуться та й псуються зараз вже через іспити, моооодулі, та я втомлено щаслива, що прожила таку школу, отримала хай які не які знання. Не засвоїла географію, але тепер знаю, що в Україні багато кориснних копалин і що найвища гора світу - Еверест. Я навчилась дружити, навчилась долати труднощі й пити вино на пожежних сходах. І ще вона подарувала мені Тетянку як найкращу подругу ♥.
Ой тепер цей пост схожий на ностальгію за школою, але мені здається я лиш зараз збагнула всю її вагу для мене, все те що вона дала для мене. Зараз це частково відбувається і з універом. Вже відчуваю скоре прощання з ним, а я лиш скептично роздивляюсь його задерши голову й тихо човгаючи вечірніми коридорами. Він надзвичайно респектабельний, він надзвичайно гарний для тих, що приїжджає до нього в гості. Для нас же він старий, подекуди вже сипиться штукатурка, він консервативний в деяких питаннях, він просто неможливий під час сесії і зрештою такий рідний. Ці стіни, вже зачовгані спинами сотен студентів, що томились біля аудиторій, ці двері, скрипіння яких відгукується в іншому крилі будівлі, ця ( о господи) дивна нумерація аудиторій й нескінченні ходи! Чого тільки вартує наша 364, 350 і факультет мехмату - це все таке рідне і вже чомусь таке ностальгійне, напевно через осінь. Останню осінь в універі.
0 коментарі: