є проблеми. внутрішньо

Устонадцяте могла б сказати, що це соромно і недоречно. Десяток причин перечислити, чому я не можу чи не маю це писати. Тут писати та загалом. Правильно, все правильно. Тут немає у текстів теми, я зовсім не думаю про читача. З такими просуваннями ніяких тобі підписників чи монетизації блогу. О ля ля  чому мене це не лякає? Можливо тому, що все, що витікає з отворів моєї голови на ці "білі сторінки", абсолютно мій витвір, мої думки, що одягли пристойну форму? Можливо тому, що цей спосіб — письмо, уже понад 5 років служить мені способом зводити тези, факти та теорії, які в моїй голові схожі на клубок змій. Можливо, це моя картинка з пазлів. Я віддаюсь її, менше пишу, але більше осідаю на підлогу, схрещую ноги та починаю говорити з собою в голос. Зараз чомусь хочу докричатись до голосів поза моєю головою, що я маю право на це і що "ви всі взагалі нічого не знаєте", а потім собі думаю " ну і похуй".

Похуй на чужі стандарти й на ті, які намагаюсь втовкмачити собі в голові.
Кажуть, що любов до себе це як чистити зуби — звичка, що просто принесе тобі користь. А я вже усоте намагаюсь собі вицарапати душу. Отак прокидаюсь одного ранку і розумію, що усе в Моєму житті заради мене. Я ходжу на роботу, лише щоб мати гроші та задовільнятись з неї. Не для страждань, спокутувань вини чи відробляння карми. Прибираю у квартирі не тому, що "має бути чисто", а тому що спотикатись об купи одягу, кинутому на дивані, чи збирати своє довге волосся по всіх килимах мені не зручно. Зрозуміла, що моя буденність останнім часом перетворилась на злу реальність прислужувань. Кому і нащо — не зрозуміло, але я сама по собі добре вжилась у роль жертви. Мушу і все таке. А потім почалось довге та муторне думання, а якщо жити задля себе то чи я заслужила і чи дійсно варто. А хто я така ? і Що взагалі з себе представляю?

Я можу заганятись вічно. Але, здається, що ти живеш заради того, щоб просто жити комфортно і щасливо. Якщо вас напрягає слово щасливо чи "жити заради", то пропоную власну альтернативу: піклуватись про себе і радувати. Мене саму вибішує "щасливо" та всі похідні.Здається, що це слово занадто ефемерне. Що щасливо можуть жити лише коучі для особистого росту чи коровники разом з тими, хто пасе кіз: щось абсолютно просвітлене у житті чи той, хто живе поза суспільством.

І здавалось би закінчувати цей текст треба якось підбивши підсумки. Кожен текст має переварювати якусь думку, мати ЗАКІНЧЕННЯ. Але мені похуй.
Відчули наскільки радикально я налаштована? Аж матюкаюсь, аж пишаюсь собою.

Тож по при все: як наважитись на радикальну дію, яка мені здається необхідною, але 100% зачіпає стабільність та зону комфорту близьких людей?