Почали за здравіє

І не закінчили.
Я б могла зараз ось так розповісти. Розповісти, що мене хвилює і чим морально викручую собі руки. Та лиш видихаю і кажу минуле не зміниш, але і ніколи не будеш ставитися до нього нейтрально/пофігістично/ніяк. Ми уже не частина минулого, але минуле частина нас. Люди, ситуації, місця - це все зібрало тебе або розтрощило вщент. Я не знаю. Не знаю як пережити, пережувати, переступити минуле. При чому не своє, а чуже!!
Зі своїм ми майже в ладах. Дитячі страхи та травматичний досвід наздоганяє мене час від часу та цілить граблями поміж лопаток, я ахєрєваю і повертаюсь, щоб зрозуміти. Зрозуміти не "чому", це намарна справа у більшості випадків, а "що там такого було". Розумію. Жаль, що щоб мене воно відпустило, розуміння не достатньо. Але я працюю, працюю над цим і водночас намагаюсь розвалити себто змінити світ навколо. Спершу хвилююсь, щоб мої бажання не змінили чієсь життя, а коли і так все йде до сраки, хапаюсь за останні сумки та ниточки і кричу "ну чекай, можливо і так норм?".

А так не норм, нікому, лиш я жую соплі і намагаюсь на довго не закривати очі, бо провалююсь. Стаю маленькою пульсуючою точкою страху. Мені чесно страшно, до усрачки прям.
І саме смішне: у цьому компоті я не знаю, що робити. Невпевненість у майбутньому, не розуміння хто я і що насправді хочу, і кого поряд, накриває як здорова морська хвиля. Мені забиває ніс, рот солоною водою, тягне по дні та напускає у волосся піску. Не можу дихати.  Виснажена через внутрішнє колесо тривоги, по якому я як дибільний хом'як бігаю.
А саме образливе і незрозуміле для мене: бути з кимось схожою. Схожою з людиною, яка тебе ненавидить. А тебе обрали по її віддаленому образу та подобі. Просто таки розумію Бога, чому він свалив. Це ж скільки треба терпцю і любові, щоб любити гірке у собі. Любити ненависть.