Тамара, якого біса ?

Тамара, хочеться звернутись до своєї особистості та запитати "якого біса?" Інколи це питання видається життєво важливим, інколи без нього все валиться на голову та закручує її у м'ясорубку життя. Так от, цього разу я йшла з магазину з пляшкою гелю для прання і рештою -  51 грн та просила себе не вити. Не розревітись на середині дороги. Я ніколи не вважала прояви своїх емоцій чимось награним, чимось на кшталт "ставанням в позу" і іншими ідіотськими конструкціями, якими збагачували мене навколишні під час таких от припадків щирості. А я в такі моменти щиро і натужно намагалась заспокоїтись та виплакати, виплюнути, випалити образу та біль, що душив.

Кожного такого разу помічаю лише одне — мої дії кардинально відрізняються від моїх бажань та планів. В цей раз я знову танцювала і топталась на місці, а сльози були лише дзвіночком, що повернулась в ту саму ситуацію, в яку клялась-божилась ніколи не потрапляти ще раз. Жодного разу я не аналізую ситуації, киваю, кажу "звісно, відчуваю, що так не потрібно, я ж не серйозно" ще через кілька місяців киваю знову " ну що ж, мені просто добре, ну і що" а потім ридаю і розумію, що сама себе душу. Інколи потрібно прийти до власних пустот, щоб зрозуміти, що вони заманюють і тримають тебе, інколи потрібно з тамтамом танцювати навколо ситуації 6 років, щоб зрозуміти, що ти залежна.

Я не хочу і не можу продовжувати, але не знаю та не вмію по-новому. І це важко. Переживати цей період. Намагатись змінити ситуацію.
Простіше не думати, не передбачати. Простіше не керувати своїм життям. Віддати його комусь. Це однозначно простіше, але ні на грам не легше.