А студенти кохають? Ні, тільки вчаться

Студенти старшому поколінню здаються вітряними і несерйозними, а кохання тим, чим  вони найбільше поглинуті і в чому  зацікавлені. Напевно, саме тому, кожного разу як я приїжджаю додому вся дорога родина запитує мене, чи не закрутив мені хто голову і гляди може я вже хочу виходити заміж. А в моїх знайомих хлопців, мами вже всоте впрошують познайомити їх з майбутньою невісткою, не дивлячись на те, що в хлопців і в думках такого немає.  І самі  вони жахаються від цих слів як від вогню. 

Мені стало цікаво, а що ж таки означає те кохання для студентів і як вони кохають, якщо кохають взагалі. Провела маленьке дослідження і

… отримавши результати здивувалась.

Чесно аби я не знала хоч трішки цього життя і студентів, то б сказала, що ми всі  реалісти від мозку аж до  нервових закінчень на пальцях, адже майже чверть опитаних визначила кохання як всього на всього хімічну реакцію в мозку людини. І ніякого тобі серця, руки чи інших частин тіла не пропонують і не задіюють. 

Дві третіх вчинили як справжні студенти у приказці: "любов хімія, а я гуманітарій" і замість того, щоб сформулювати повне і розгорнуте визначення кохання, виділяли лише певні характерні риси як от взаємоповага, прив’язаність, довіра, бажання постійно бути поруч з об’єктом кохання та інше. Але з всього переліку характеристики здивувала і викликала обурення спроба, визначити кохання як самопожертву. Так його пояснювали лише представниці жіночої статі з по черговістю що кожна 5. І це змушує шукати причини такого трактування. На мою думку, головною  - є виховання: дівчина росла в сім’ї, де  бачила тип стосунків, в яких жінка мусила жертвувати зацікавленнями, своїм часом та бажаннями на користь чоловіка і сім’ї. Таке служіння і жертовність собою є прикладом типу стосунків і ставлення до жінки, де вона вважається нижчим створінням ніж чоловік. Хоча така практика  досить поширена у східних країнах, переважно з мусульманською релігією, але ми, держава в Конституції якої прописано, що чоловіки і жінки мають рівні права, в реальності також стикаємось з гендерними стереотипами, які буйно квітнуть в повсякденному житті. Що ж до хлопців, то вони дозволяють собі більш вільні погляди, навіть не цураються типу кохання-краси, де головними є лише зовнішність  партнера, сексуальне задоволення і відсутність нудьги. 

Також не можна оминути особливості самого періоду студентства. Це період, коли молодь отримує більше свободи, часу, вона входить у великий світ, пізнає його. І у всій круговерті намагається сформувати себе, адже як зазначають психологи саме  від 20 до 30  років вік,  коли особистість формується: формується її система цінностей( світогляд, життєва позиція), цілісний Я-образ,  й звісно приходить  розуміння такого почуття як кохання. Так  в період студентства повне і завершене  визначення  кохання можуть дати лише одиниці, і то вже у віці 23-27 років. 

Сприйняття,  розуміння цього почуття зараз у переважної більшості студентів лише формується і до решти змінюється з тим самим віком. Так 9 з 10 студентів до 18 років плутають, а по раз ототожнюють кохання і закоханістю в силу відсутності досвіду в цій царині. Вони виділяють лише сплески емоцій такі як " не можу жити без коханого/коханої" , "відчуваю шалену радість, коли бачу" , тобто акцент роблять на період, що називається "квітково-цукерковий" і їм цього достатньо. Що не скажеш вже про 20-23 річних студентів, вони вже хоч і не можуть до кінця сформулювати відповідь  на питання, але розуміють значення кохання в житті.  Трьома самими популярними  відповідями  «для чого потрібне кохання» були : щоб бути потрібним і відчувати підтримку, для створення сім’ї та щоб отримувати сексуальне задоволення. Тому майже половина студентів намагаються заводити стосунки на основі кохання-самореалізації, в якому вони відчуватимуть себе впевненіше за рахунок підтримки партнера. Вони мають можливість розвиватись, шукають своє місце в житті заразом плануючи майбутнє з партнером, стосунки з яким будуть триматись не лише на сексі, а й на турботі, щирості та взаєморозумінні. Що до певної міри забезпечує волю в плані вільного часу і вподобань. 

Студентам важливо, щоб у своєму виборі вони не бачили кінець свободі чи певну приреченість провести все життя з саме цим партнером. Тому вони визначають, що для створення сім’ї потрібне кохання, але не кожне кохання, має трансформуватись в шлюб.

Молодь  зараз шукає не тільки себе, але і визначення кохання для себе. І шукає партнера, який буде підходити саме йому/їй. Вона вчиться кохати на помилках і невдалих стосунках, вона дізнається, хто саме підходить  для стосунків саме їй і вчиться обирати саме цих людей.

Тож на сам кінець можна вважати, що студенти кохають, роблять помилки, вчаться на них і пробують ще. Вони не є легковажними, адже секс не стоїть на першому місці в стосунках, але є важливим( більша половина  респондентів виділила його як потрібну частину кохання), але і не є божевільними романтиками, думаючи що перше кохання буде і останнім. І тільки після спроб і помилок, вже коли стають досвідченішими цьому плані, вони можуть сформувати відповідь, що ж таке кохання саме для них:

«Кохання – це сильна прив'язаність між людьми, яка базується на рівні емоцій, лібідо та спільного світобачення».

а де я? а я що? а я нічо

Я зараз як якийсь грьобаний фільтр. Бачу все: нервозність одних, образливість інших, треті кричать світу, що вони не витримують, а я розумію, що всього піздеца не виправити. Ти або вигрібаєш, або не вигрібаєш. Але краще ж вигребти, смікаєш? Хоча що ти можеш розуміти, що взагалі хтось може зрозуміти в іншому? Мені не знайоме почуття тривожної закоханості, мені не знайоме відчуття завантаженості на роботі, не знайоме переживання ...ем ну про що там ще хвилюються нормальні люди? А я зараз хочу лиш іти танцювати, а зараз все на такому похуї, а  моїм божеством є сесія з капризним настроєм і жахливим відходняком. І якщо бути чесними, ну ми  ж чесні  тобою? Ну правда ж!? То я не боюсь не вигребти її, я боюсь не захотіти її. Бо чорт забирай, все можна закрити, здати, вирвати з кишками ті оцінки, але чи треба, чи хочу я того? Чи можливо провалена сесія дасть мені трохи свободи в діях? Чи я просто лінюха, яка будує повтряні замки? Подайте мені будь ласка мого скакуна єдинорога блакитно-рожевого до входу в палац. Скоренько. Скоренько.

І тільки блять одне питання де палац, а де я? 

А я в нормі, з психами-убивцями, з жосткими клініками. І що я роблю? Правильно. Розраховую в інеті собі дози, не маючи змоги вийти з замкнутого кола гуртожитку-завдань-консультацій-іспитів-гуртожитку. А якісь мудаки мені доводять, що нормальні люди існують? Та де! 

Ти гоніш! 

цьомки,

лавки,

і кста

маєте хотіти її невірити мудакам і знати

що 

життя

як бутерброд,

 адже є пріятні моменти як ковбаска, а є ніпріятні як масло, а є просто необходіміє як хліб.

 От так і в нас без неприємних лаж, без необхідних труднощів 

і ковбаска буде не така смачна;)

(тільки замість ковбаски якась інша смачна хуєтень,

ну ви поняли,

да?)

мої ж ви умнічки

Я боюсь

Зараз на вулицях твого міста  легко зможеш впізнати  стомлених і загублених людей: похилені голови, поломлені спити під тягарями щоденних їх і не їх турбот. Цей світ, здається, вибирає з нас всю радість і кидає на плечі лиш найбільше горе. 

Та найбільш беззахисною як не дивно є молодь. Саме вона  знаходиться у розквіті своїх років, має сили, талант, час, але цей світ замість відкритись і підкоритись жорстоко б"є їх. Нові покоління людей попри прогрес стають все нещасніші і нещасніщі, все безсиліші та більше грузнуть в кредитах, щоб хоч якось триматись на плаву. Попри технічний прогрес, який в деяких країнах за останні 60 років подвоїв чи потроїв рівень життя людей, вони не стали щасливіші,а навпаки, здається, втратили надію.  А разом з тим втратили віру в щось Вище, в якусь духовну  підтримку і не тільки: виявляється ми втратили віру і в самих людей. 

І можливо раніше справді було питання між "бути чи не бути". Зараз у нас немає вибору, як тільки у нас починається  доросле життя - починається коледж, університет чи робота. Як тільки ви закінчуєте школу - починається "веселе" життя. Обов’язки, податки, сім"я, намагання виховати дитину так, щоб вона не влаштувала стрілянину в школі чи не вирішила втекти з дому. Та єдине чого хочуть люди у цій круговерті життя – лише  бути щасливими.

"Щасливим"- це не просту бути "не смутним",а бути щасливим, таким щасливим, яким буває цуценя. І не сіпатись постійно то туди то сюди від того, що загорілося миттєве повідомлення, або до податкового законодавства внесли якісь зміни.

( Чак Поланік «Зомбі»)

Направду всі хочуть бути щасливими, хочуть тихого щастя. Але вже зараз молодь не бачить ні виходу, ні чарівного способу його отримати. Сучасність захоплюються сестри Карадаш"ян і популярні  блоґери, а світ кричить: «Тобі ніколи не стати таким гарним, таки успішним. Твоя справа просто карабкатись і виживати». А вони почергово змінюють картину світу в наших медіапотоках: меми, голі фото в Інстаграмі хтозна-яких дівчат і хлопців, далі загрози терористичних нападів, винайдення нових смертельно небезпечних нових штампів та бактерій, а все що Ви отримує взамін це фото милих котиків чи купони на знижку прального порошку.

Зараз молодь захоплює депресія і апатія - так жити ніхто не може, а вмирати ніхто не хоче. Саме тому напевно в нас з’явилось покоління  підстаркуватих, але інфантильних. Жодних зобов’язань: ніякої сім»ї, тільки фрілансерство, щоб не душитись рамками офісу, якась ілюзорна свобода і показовий гедонізм. Жодної релігії і жодного Бога, що обмежує тебе чи наказує.

Та це тільки вершина айсберга чи себто простий і недієвий спосіб уникнення впливу, перемелення людини в м’ясорубці життя. Адже тобі не поставлять в паспорті "вічно 16" як не благай.

Тож герої оповідання Чака Поланіка "Зомбі" знайшли простий спосіб довгого і блаженного життя: один розряд дефібрилятора, який пропущено через мозок, така собі міні-лоботомія і більше нічого не хвилювати тебе в цьому житті. Ні податки, ні дружина, що п"є, ні відсутність сенсу життя. І як в житті,так і у творі найбільше вся ця глибинна проблема світу відображається на молоді,саме вона, попри свою певну недосвідченість і наївність отримує найбільший удар. Здається рожеві окуляри їй не видавали, що вона все бачить приреченість цього світу і такого способу життя. І через це вже зневірюється. Тож герої Поланіка вибрали легший спосіб прожити це життя. Бо всім їм було страшно, бо майбутнє таке непевне, а ти, здається, губишся в світі. Тільки  відкриваєш газету, сайт чи вмикаєш ТБ -  починає нудити. А після чудо дееволюції  вони більше  і читати не вміли. А що прекрасніше було, те що вони були тепер байдужі до цього всього, бо жили в іншому, окремому світі, де було успіхом це сходити на туалет, а не повз. І їхньому світі  не було ніяких глобальних кліматичних змін, ні раку, і масових вбивств, ні релігійних конфліктів. Для них це просто не існувало.

 Так, Поланік написав що ми просто еволюційні тварини, які навчились відкривати мушлі устриці і їсти їх сирими. Та що ж таки робить людину саме людиною, а не розвиненою твариною? Можливо самоусвідомлення, можливо така маленька деталь як милосердя і моральність? Ми не маємо ставити себе на п’єдестал еволюції чи головного творіння, та  маємо бути сильними і мужніми, щоб тримати небо над нашими головами. До решти інколи самогубцю рятує випадковий перехожий, нас із моральної чи фізичної петлі витягують ті ж самі люди, яким також страшно, які також мають проблеми та попри все не здаються.

І я не кажу про карму, про те, що ми всі брати та сестри чи про те, що зв’язані якоюсь ниткою. Та ми людські істоти, які можуть стати справді Людьми. Ця людяність -  штука, що тримає нас, це прагнення до милосердя, це спокій. І бувають моменти, які підносять чи показують ці почуття. Моменти людської потуги, єдності. Коли солдат опускає направлений курок на дитину, коли ти намагаєшся втримати від страшного кроку людину як в Поланіка, і стаєш частинкою його :"якщо ти зробиш боляче собі,то ти зробиш боляче і мені". Такі моменти єднання показують, що якщо зберегти щось людське в собі то ми зможемо вижити, оминути більшість катаклізмів і перебороти, змінити зіпсований світ. Просто пам’ятай, що ти не сам. Просто пам’ятай, що якщо ти зневірився у світові, у вищій силі чи справедливості, ніколи не втрачай віри в Людину. 

попса - це жизнь, попса - це ми, попса - це головне

По мотивам маловідомого і мильного фільму "128 ударів серця на хвилину"

Фільм такий же попсовий і заїжджений як і всі інші. З основною лінією невизнаного таланту і тернистого шляху до слави, це недозволене кохання, ця смерть чи зрада друзів в кінці з хепіендом мала б Вас не вразити, АЛЕ?

До решти у нас всіх за типажем таке ж життя. Але чи буде хепіенд? Чи будемо ми? Чи будуть реальними наші мрії?

Чи прорвемось?

Насправді важко кидати в себе камінь, але я спробую. Кину його у все своє покоління, гляди і комусь в голову таки прилетить. Отож нас виховали неправильно, не так, не гоже: не поступаємось місцем, егоцентричні й всі в татушках. Це покоління варто викинути на смітник, бо хочемо підвищеної уваги до себе. Розбещенні -  нам здається, що центр Всесвіту в нас, що ми достойні бути, достойні ненапряжної і гарно оплачуваної роботи. Ми ще купу разів достойні й номіновані самими собою на тисячі номінацій, хочемо жити і непаритись, хочемо бути творчими і супер-пупер індтивідувальними.
Саме для таких "індивідуальних" індустрія працює на  всю, саме для таких видаються шмотки, гаджети й світогляди з конвеєра. До цього списку твої дворові бабуськи додали б ще кілька десятків пунктів нашої херовості, але я хочу, додати лише 2 цитати з фільму:

"Ти взагалі не людина до 27"
і
"Ви 23-річні маєте погану звичку  оголошувати всі свої думки і повчати, зазвичай навіть не думаючи чи не знаючи ситуації"

Я навіть згодна, що зараз всі психологи, навіть себе важаю великим гуру( детальніше тут) . Але окрім  думок, які лізуть з усіх дирок, в нас є неперевершена жага до життя. Так ми знаємо, що світ жорстокий, так, без грошей нічого не буде і так, люди злі. Але ж ми прорвемось? Оптимісти, якими не дозволяли собі бути старші покоління. Адже там війна, там криза, там інфляція - нашим батькам було не до роздумів про своє призначення чи вибір мети життя. Ми ж знаємо, що світ окрім жорстокості є ніжний, прекрасний і непорушний. Ми знаємо, що можна жити як дикун чи вовк з Уол-стріт, знаємо, що на 100 доларів можна відправитись в навколосвітню подорож.

Ми маємо вибір. Ми маємо час.

Не повірю, що скажу, але фільм вчить вас пробувати. Пробувати прорватись до мети. І якщо ви лажаєте, чи щось всоте не виходить, просто памятайте, нащо й чому ви то робите. Подивіться на своїх друзів, рідних. Ви тут. Ви зараз. Ви живете.
І памятайте, що це найкращий момент.  момент будь-чого. Це момент, коли все тільки починається.

Обережно! Гуру з психології мовить

Читати книги з психології, думати про щастя як досяжну мету і ціль нашого життя, вчитись бути холодною як лід чи відчувати кожного разу бурю до кінчиків пальців та іскорок в очах. Дозволяти собі бути відстороненою й байдужою чи ображатись і плакати. Здається, я вже не вважаю емоції моім ворогом, але й не видавлюю їх за "правильних" обставин. Мені дивна така зміна,  дивна ймовірність чесності й доцільності своіх дій. З кожним кроком починаю розуміти все більше в собі, й трошки більше в інших. Здається, кожну окрему людину я оплакала, коли мені зробили боляче, але разом з образою вийшла фальшива привязаність до людини. Що сказати, ми занато боімось залишитися самими:не мати друга взагалі чи не мати їх в достатній кількості чи парності, не мати хлопця/дівчини, не мати підтримки. І через ці страхи люди дружать з ненависними їх людьми чи себто заводять псевдодружбу, через них починають зустрічатись з партнером/партнеркою суто з своіх егоїстичних поглядів, не розуміючи взагалі терміну стосунки і роботи над ними, розглядаючи людину лиш як ймовірний підходящий варіант для співжиття. 

Люди такі самотні й лякливі. Вони загадують собі на зорі інших людей. Намагаються знайти сенс чи вихід чи розраду в пустих амбіціях чи ставлять фальшиві цілі, що не принесуть їм щастя. Адже це головне, що хочете в житті - щастя. Скажете ні? У вас наприклад ціль всього життя - блискуча карєра. Чому? Бо сходження по карєрних сходинках веде до добреоплачуваної роботи. Але чому ви цього жадаєте? Щоб мати гроші. Чому? Щоб забезпечувати всі свої бажання і прихоті. А чому? Бо тоді ви будете щасливі. 

"Багатства, слава, загальне захоплення й усі інші цілі залежні й вторинні щодо щастя; хоч би якими були б ваші бажання - матеріальні або спямовані на благо суспільства,- це лише засоби для досягнення однієі головноі мети - щастя." (Тал Бен-Шахар "Бути щасливим") 

І звісно, для досягнення щастя не достатньо визнати його головною метою, для цього треба ще працювати багато. Але я поки що поганий порадник, адже сама б'ю коліна в дорозі до цієі мети. 

Тому  хочу лише, щоб люди були чесними. Перш за все з самими собою. Так буде простіше. А ще не кривдьте інших брехнею чи фальшивими обіцянками. Якщо горіти, то до кінця. Якщо бути, то тільки разом. Якщо відчувати то казати, і якщо не відчувати, то знову ж таки - казати. А ще прошу побільше усміхатись і памятати, що все буде гарно.

не клянись вовсе ни Небом, потому что оно престол Божий, ни Землей, потому что она подножье ног Его, ни Иерусалимом

«Я цябе ўратую!».

Толькі як -- ня ведаю.

Мені так сумно, так сумно, що просто сідаю, ложу голову на коліна і сиджу. Якщо ніхто мене не рухає то сиджу поки не затерпне шия чи спина. Здається, я б могла вивести, класифікувати та розповісти про всі стани печалі, а потім ще написати книгу, яка б точно стала безселлером Зе Нюройк Таймс, але не роблю цього, бо печалі і так забагато. І не виходить її позбутись ні погулянками, ні книгами, ні тусовками. Це ніби невидима шаль, яка як тільки огортає тебе - ти стаєш недосяжний для цього світу,  серце замерзає і нічого не торкає тебе: ні чієсь щастя, ні горе, нічого. Ти може сидіти в компанії, сміятись, можеш пити чи навіть кататись на ковзанах, але в кожній, кожній хвилині знайдеться секунда чи мілісекунда, того смутку, що прохромить  і втягне ніби вир в апатію. Та потім тебе окрикують, ти оговтуєшся і усміхаєшся типу "все норм, просто задумалась".

Тож здається щось переломилось, щось сталось зі мною таке, що змушує весь світ навколо або крутитись  з шаленою швидкістю, або завмирати. А я, це я: розгублена, тиха і втомлена. І все, немає оцієї дитячої психологічної консультації по всім знайомим і друзям. Немає зайвих емоцій і награності, жаль лише сну немає також. Та відкривається щось більше, перестаєш нервуватись через дрібниці - починаш відчувати.

 До решти взагалі забуваєш, шокуєшся, усвідомлюєш, заспокоюєшся і забиваєш на все,коли твоє таксі врізаєтсья в фуру три хвилии по тому як ти з нього вийшла і розмовляла з водієм. Навіть про завальне навчання тоді забуваєш, про розбите серце чи ще там що вам приносить сильний душевний біль?

Чесно,  кілька разів бачила нещасні випадки, аварії, сама потрапляла в ДТП з палаючими машинами та йшла з площі за пів години до оточення її беркутом. І все що  можу зараз сказати це : "чорт забирай я везуча". Везуча тому, що не пережила на своїй шкурі деякі речі, і везуча, що пережила. І той час, що нібито втікає крізь пальці, зістарює твоє лице, ломить суглоби на погоду  й корчить спину,  ніколи в житті не віддала б. Бо здаєтсья зрозуміла його цінність, навчилась не бідкатись на нього. Адже  саме час дарує нашому існуваннню зміст. Саме він встановлює рамки й підпихає нас. До решти час - наш дар.

Смішно звучить так? Адже ми безсмертні душі, замкнені в смертному тілі, на обмежений термін. І що ж здається нам треба цінувати і що нам треба робити? На ці питання хай кожен знайде відповідь для себе сам, я ж не гуру там якийсь. Але знаю, що все що ми можемо віддати людині це час, проведений з нею, або витраченийна неї. Рано чи пізно це розуміє кожен. Що ніяка робота чи гроші не компенсують витраченйи час.

А все чим ми можемо клястися коханій людині - це наше кохання, все що можемо дати їй - вірність нашого тіла. Бо ніщо інше він не зможе від нас отримати: ні нашу душу, ні наші почуття,  ні нашу любов. Це все в силу того, що є внутрішнім скарбом вже унеможливлює його передачу, залишаєтся в нас і з нами. А ці ж почуття трансформовані в слова кохання вже втрачають половину змісту і чарівності, тож все що ми можемо дати коханій людині - це свій час та вірність тіла. Єдині та найважливіші атрибути нашого існування.

Це те, що зрештою ми розучились цінувати і берегти  сьогодні. 

"Ещё, слышали вы, что сказано: не клянись вовсе ни Небом, потому что оно престол Божий, ни Землей, потому что она подножье ног Его, ни Иерусалимом, потому что он город великого царя. И вот я не знаю кто сегодня в Иерусалиме царь и даже кажется, что там вообще нет такого человека, который мог бы все уладить.Но только я знаю, что точно не буду клясться городом, в котором люди как арбузы взрываются под палящим солнцем в автобусах и на площадях. 

Но зато моя одна знакомая с мужским именем Саша за свою короткую жизнь уже  два раза клялась Небом и один раз Землей.

А в любви она клялась неоднократно. ....И каждый раз когда она оставалась наедине с мужчиной и слушала его слова о любви, в ее голове рождались похожие слова. Только эта Саша из большого города никогда не произносила их в слух. А все свои чувства выражала то улыбкой, то поворотом головы, то хитро прищуривая глаза. Потому что эта моя знакомая Саша всегда вела себя как актриса из художественного фильма про любовь, потому что только в таких отношения между мужчиной и женщиной есть кислород. А если клясться и не любить, то это уже говно собачье, а не кислородный фильм, а если любить и не клясться, то это уже немецкое порно, а если встречаться с разными мужчинами, а любить только одного человека, то это уже похоже на русский кинематограф про березы и поля.

И вот лучше курите траву, ешьте яблоки и пейте сок, чем вы будете валяться пьяными на полу перед телевизорами, клясться Небом, Землей, Иерусалимом, что ваше сердце принадлежит одному человеку. Потому что если ваше сердце принадлежит одному человеку,а тело другому то чем вы будете клясться? Не престолом же Божим, и не подножьем ног его и уж тем более не Иерусалимом, в котором люди сходят сума от глупостей, а клясться вы можете только любовью своей.

И да будет слово ваше Да - Да, и Нет- Нет, а что сверху - это то от Лукавого."

( Із  к\ф "Кислород"-Композиция №3 "Да и Нет")

Я з тобою

Ніколи не  можна бути настільки залежною, бути такою боягузкою. Я не можу писати, бо як тільки сідаю, з-за спини зявляються осудливі погляди і колючі слова:" я навіть не дочитала до кінця", "що за брєд там був написаний?", "нащо я витратив на це свої 5 хвилин життя", і замість того, щоб огризатись   і захищати своє Я, яке вони так старанно втоптують в бруд,  погоджуюсь і боюсь торкатись нових електронних сторінок. Щоб не зіпсувати комусь іх 5 хвилин життя, які вони через свою милість вирішать витратити на мій блог чи на мене. Забуваючи при цьому про себе, про свої думки чи гідність.

Мені було страшно визнавати, що зі мною щось не так, що я потрапила в яму розпачу і зневіри. Мені здавалось це спершу чимось страшним і тим що зі мною не може трапитись. Адже це не правильно. Адже я не маю там побувати. Чи я маю бути сильна і ніколи не потрапляти в такі пастки. І до решти чи не дитяча це вигадка - депресія? Чи я маю взагалі на неї право?! Тут немає жодної з моїх думок, це все те, що чула, коли плакала і розуміла, що мене затягує темінь. Я отримувала у відповідь :"такий світ", "такий період" або "ти просто дитина". Мені ще гірше ставало від цих слів, адже хотіла почути лише "я тут, я з тобою, та все чорт забирай буде добре і не смій думати інакше".  Я в пошуках цих слів, жалілась, ділилась, шукала підтримки, оголошувала своі думки і критичні зауваження та  нічого не отримувала взамін поки не зрозуміла, що все що мені потрібно зараз це я сама, це мої думки і зауваження до себе, час на роздуми. Мені потрібно було слово, світло, тепло, але виявляється, що марно шукала його в інших. Воно в мені. Лиш  я його не бачу. Лиш зараз я знахождусь в пастці нерозуміння і страху. І напевно мені варто спокійно це пережити.  Перенервувати, перебіситись, перекричати і перемовчати.
Мені варто бути собою і казитись, плакати і говорити, коли хочу. Справді до біса тих людей, до біса всі надії, прохання і тд. Я думала, що ніколи не варто лізти на рожен, варто приймати і сумирно прогинатись під ситуації й життя. Спродівалась, що змирюсь з певними умовами і оцінками, та це загнало мене в ще глибшу яму. Страшно, та я починаю розуміти, що не зможу змиритись з деякими речами. Страшно, та я почала себе розуміти. Страшно, та тебе ніхто крім тебе не зрозуміє. Страшно та важко, але пора себе виховувати. Страшно та ти один. Страшно, але не бійся, я люблю тебе.

І вона мені каже: "нащо воно мені все здалось? Я занадто стара вже! Чорт мене дьоргнув за це взятись". Я їі палко підтримую, тож у відповідь промовляю: "тепер це і моє пояснення! Я нічого не хочу і не можу! Я вже занадто стара для цього!".Взаємні погляди і божевільний сміх. Вона сідає напроти мене і втупивши очі в стіл, з неймовірно беззахисною посмішкою(їй не жаль) повідомляє мені, що сьогодні нагрубіянила нотаріусу. Я плескаю в долоні і заливаюсь тупим сміхом, ствердно киваю і допитуюсь чим та іі так розізлила. Вона для мене ніколи не винна, і хоча є мякішою ніж топлений віск, завжди непорушна в своїх принципах і поглядах на мораль. Вона ніколи не хотіла, щоб хтось вляпався в халепу і попросила, щоб я повідомила її, коли заручусь. Я роблю вигляд, що вона буде найбажанішою гостею, та боюсь, вона занадто турбуватиметься про мене. Хоча чи існує ступінь занадто по відношенні до неї.
Ми тільки нещодавно познайомились по факту. І я ніяк не запамятаю, які іі улюблені квіти. Але напевно в мене така біда зі всіма квітками. Тож я говорю з нею інколи і ми справді не розуміємо цього життя. Нам здається, що ми родичі, бо стійкий песимізм відлунює в наших словах, а моя відмазка - таке життя, вже стала спільною. Вона завжди каже, що я не маю міри, і ніколи про мене не турбується. Лиш не схвалює мої постійні швендяння по країні, аби лише  життя дозволяло їй осісти в одному місті, то, на мою думку, вона б неминуче обрала гори. Тиша завжди її приваблювала більше. В ній і самотності вона б знайшла своє щасття. Вона ніколи не буде жінкою з 40 котами, скоріше в старості буде мені здаватись доброю феєю з казок. Ну знаєте з таким милим капелюшком і безмежною любовю до рослин. 
Тож я зустрічаю іі говорю і заспокоююсь. Вона має талант не розуміти, але забирати мій тягар. А кожну розмову вона закінчує словами "успіху " так ніби кожного нового дня я планую нову битву як Наполеон, а не ліниво намагаюсь встати з ліжка.
Вона, напевно, та, на яку хочу бути схожа. Вона, напевно, одна з моїх я.

Людина як зона комфорту

Довго думала, чому люди зустрічаються, коли між ними немає неземного кохання чи не заради гарних дітей. Варіантів виявилось багато, але самі популярні: секс, звичка, стабільність, комфорт. Тож  з варінтів можна скласти ключову відповідь- зона комфорту. Ми якщо не паразитуємо на людині то утворюємо симбіозм. В флорі це прийнятно, а от чи личить це нам?

Звісно кожному потрібне плече підтримки чи знання, що за твоїм менструальним циклом слідкує ще хтось окрім тебе( люди не в парах не зрозуміють). Тож інша людина стає твоєю зоною комфорту. Напевно, саме тому чоловік, що зраджує кожного разу повертається додому. Бо тепла звичка, іжа на столі і стабільність є його зоною комфорту. А зрада - ковтком свіжого повітря, чимось екстремальним і тим, що змушує відчути себе ще живим. Але всі бажають повернутись до зони комфорту, чи не так? 

Саме тому навіть у 20 хлопці не можуть кинути дівчат з якими їх нічого не повязує, окрім звички. Занадто велика првязка, занадто звикнув, занадто комфортно. Це можна провідчувати в дрібницях: ніхто не кричить на тебе, що ти чавкаєш, ти мож не знімати носки, коли спиш, зрештою твої труси хтось пере окрім мами, та й стабільний секс не така вже погана штука. Дівчатка також розслабляються:  звичка запізнюватись, пристрасть до пива чи вигляд баби-яги, коли сидиш в хаті, також вже прийняті обранцем.  В деяких пар доходить до того, що вони розмовляють по телефону коли відвідують туалет. А інколи і не по телефону.

Знаєте, чому не має "Попелюшка: продовження історії" чи "Білосніжка 2?" Бо вони б мали не такі вже приємні  продовження. Попелюшка стала рабинею чоловіка і драє замок, конюшню, годує довбаних пташок, що говорили з нею раніше. Білосніжка тепер замість гномів має 7 дітей і восьмого чоловіка . Думаю, те що вона смертельно втомлюється і вже мріє подавитись тим довбаним яблуком - просто і не передати. А розжирнівші принци прилізають до хати  і надивившись на цей треш вирішують що ще щось можуть, що оця лахудра себто принцеса себто любов всього його життя це не все на що він заслужив. І він пускається берега чи як там кажуть? Седена в бороду, бес в ребро?

Але закінчується така чергова відпустка на ліво і він повертається. Бо ж там ненаглядна, там зона комфорту! Кому ж він ще потрібний з пивним животом і печією?

Як вам? Я думаю, краще закінчити на "жили довго і щасливо".

І звісно ніхто не каже,  що бути в стосунках чи зустріти людину з якою можеш не чіпляти фальшиву усмішку постійно і якій не начхати на твої проблеми це погано, навпаки це щастя! Але я проти того, на що перетворюються стосунки без цього. Фактичний треш, деградація. Ну тобто  зона комфорту. Ти замість людини бачиш перед собою секс чи психолога чи мамочку(і дівчата також їі бачать в обранцях). Ця людина тебе ніяк не мотивує! Ти не хочеш ставати краще, бачити більше, розвиватись. До решти пірнути глибше в людину. Тому напевно парам на межі розлучення пропонують заново відкрити для себе партнена. Бо ми  вже є нудними і  не глибокими. Ти не хочеш пізнати люлину, бо це тобі не треба. Тобі треба їжа, секс і чисті речі.  

Та інколи ти задумуєшся, а можливо вийти з зони комфорту? Поховати і так мертві стосунки? Можливо, варто знайти людину, яка окрім того, що прийматиме тебе таким як є, ще буде твоїм джерелом натхнення і підтримкою? Ту, яка буде мотивувати чи навіть з тобою пригне з парашута, якщо ти так давно мріяв! Ту, яку ти будеш пізнавати і захоплюватись, кожного спільного дня. Від якої не захочеться іти на ліво, а по дорозі додому в тебе ростимуть крила? 

Але чорт, думаєш ти, а як же зона комфорту? Це починати нові стосунки? А як шо в мене не складеться? А якщо я зразу тут і зараз не знайду заміну своєму комфортному життю? Це залицятись чи фліртувати треба буде, а я напевно розучився(лась)? А я вже знайома(ий) з батьками, як же це тепер? "Та вона(він) нормальна партія для одруження"-  Кажеш ти, коли шалено хочеш трахатись з іншою(іншим). 

І мої однолітки, знацомі йдуть на такі компроміси з своєю совістю, йдуть на все аби залишитись в своїй зоні комфорту. І казка повторюється - розжирнівший принц іде на ліво і знає, що все що треба від дружити - чисті шмотки і борщ, а його замахана обраниця одного дня, коли їй стукне 40, зрозуміє, що це не те життя. Не так вона хотіла прожити і, можливо, вона навіть його ніколи не кохала. Він просто був її зоною комфорту.

Та навіть в цих випадках люди рідко вирішують звільнитись від пут провального шлюбу, бо ж розлучення? Ох поділ майна, а шо скажуть інші? А дітки не зрозуміють!? 

Отак і проходить життя: ви більш-менш дотягуєте до 50 років шлюбу, і  давно вже якщо не холодно ставитесь один до одного то просто живете як сусіди, де спільний обід, вечеря і пральна машина. Більше ви не хочете бачити іншу людину, не те що навіть торкатись. 

Але ж це ваша зона комфорту чи не так? Це ж ваший вибір.

НЕРВ (вбити не можливо помилувати)

Чорт, "нерв" онлайн гра, що лоскоче нерви і штовхає робити божевільні речі. Питання лиш в тому, чи ти будеш тим, хто підштовхує чи тим, хто стрибає. І якщо випустити досить таки цікавий і динамічний сюжет, то з-заді фільму буде височіти мораль схожа за розмірами як Статуя Свободи.

І немає різниці чи це онлайн гра чи події реальності, головне - обрати щось одне

вбити не можливо помилувати

Ця цитата звучить кардинально по-різному і відображає твоє внутрішнє. Звісно, світ не можливо сприймати дуалістично, і хто взагалі вигадав казку про доброго Бога? Адже людина сама вміщує компоненти доброти і злоби. 

Але тільки нам, зрештою, вирішувати як жити і як чинити. Правда тут, в Інтернеті, де половина людей вигадала собі бажані особистість, а друга - сидить в соц мережеах під фейковими іменами, саме Тут спокуса велика, найчастіше ЗАвелика. Адже  немає мами, тата, щоб стежити за  твоїми коментарями чи постами, щоб казали, що так не гарно. 

Ми  дозволяємо собі забути про людяність, милосердя і доброту.

 Так і в "Нерві" - натовп, сотні анонімів, відчули силу і владу над кількома сміливцями, що вирішили спробувати свій гарт,  сміливість. Але  в цьому занадто легко перетнути межу. Людина в масі забуває як мислити самостійно, індивідуальність розчинається так як і  моральні принципи, моральні орієнтири. Натомість зявляється звірячий інстинкт - перемоги. Можна простежити паралель від "Нерву" до роману "Володар мух", де діти, відрізані від цивілізації самі обрали собі шлях виживання: сварки, підступні дії, зрештою вбивства. Людина забуває обличчя моральності і ховає своє. Так в Нерві аноніми, які керували життям гравців і вважали себе їхніми богами - бо гравець або підкорюється і виконує завдання, або вибуває з гри, ховали обличчя. Бо за вигаданим нікнейком, за маскою, не можливо роздивитись лиця, яке прирікає тебе на смерть, не можливо знайти ні краплі моральності, ні каплі жалю. Замаскована і схована людина не мусить вже відповідати ні перед своєю совістю, ні перед суспільством за  ганебні вчинки, немає тих патрульних, які б вказали " ви стали співучасником злочину". 

Тож це не новина, людина деградує, втрачається в масі, забуває, що таке мораль і духовність. Та тільки це відбувалось завжди, зараз ще цей процес глобалізувався, через той самий розвиток цивілізації. Тепер вона все більше на нас впливає: ми діти комфорту і масового споживання. І в такій круговерті людина вже не хвилюється чи себто її переконують, що хвилюватись за душу не варто та і не має коли. Сьогодні треба заробити на кавоварку, далі з"їздити на лінивий відпочинок, а журнали з ІКЕА вже замість книг посилились в наших туалетах. Хто сказав, що Велика Книга в 21 ст це Біблія? Хто сказав, що ікони це Не бірки відомих брендів і надгризене яблучко на техніці?

І от людині вже немає коли думати про щось інше. Світ використовує її і запевняє, що розвиватись не потрібно. Він використовує наші слабкості: ти не маєш купи друзів - відлюдник, вчишся гарно - зубрилка, маєш гроші - понтуєшся. І ти підлаштовуєшся, робиш так як треба, ходиш на фільми, які треба, читаєш те, що треба - приміряєш роль соціяльної мавпочки. 

Здається, що це і не так сильно когось гребе, але фільм показує, що ось так одного разу, коли вас повністю поглине цей світ, підімне під себе, то вилізши з акаунтів та вигаданих імен, знявши маску, чи ви впізнаєте ту людину, що стоятиме навпроти вас у дрезкалі? Чи хотітимете ви насправді бути нею?

Миттєво

Це досвід, - каже мама на мої чортихання про сучасну молодь і дурно невикористаний тихий час в садку. Вона каже  це поки намотує моє волосся на бігуді, хоча моєму 6-річному племіннику це здається як мінімум дивним. Я скажу вам, майже всі жіночі процедури виглядають як середньовічні тортури, а ще вони найчастіше нелогічні. Мама каже, що зараз мерзенний дощ на дворі і мої локониволоссякудряшки стануть прямими як ноги в кукол барбі, але я миленько впрошуюсь і нию, що хочу лише бути трішечки гарнішою  і вона здається.  Тож моє дурне базікання не дає нам схаменутись і я вже слухаю Бумбокс, п'ялюсь на фактичний треш - вазу з жирафами (по- моєму фріковий смак в мене передався від тата, бо це він обирав вазу), виховую племінника і думаю, що ця осінь жорстока і правильна. Мені сумно навіть в своєму маленькому місті. Холодний вітер завіва в саму душу і від того стає мерзенно. Заспокоююсь лиш коли мама вкутує кілометровим теплим шарфом і вручає парасольку. От так я і крокую по калюжах, по мертвому листю і здається лиш моє зелене волосся вселяє сили хоч в щось. По магазинах я шукаю лиш найнеобхідніше: кока-колу, ваніль і чорний лак. Але виявляється в цьому божевільному районі це все в дефіциті. Невже тут багато таких навіжених як і я?
Але зразу відкидаю цю думку, бо ж тільки я іду одна вночі, тільки я борюсь з дощем і вітром за життя моєї парасолі. Ох я дійсно дурна. Кожного разу як Щось змушує мене виповзати з дому, змушує фарбувати губи чи крутити волосся, змушує бути молодою чи робити дурні речі. Напевно виною всьому страх. Страх невстигнути, не бути на відриві, не бути крутою, а можливо просто Не Бути. Можливо я просто намагаюсь зачепитись за чіюсь память, за спогади на шляху до страшної безодні. Можливо я хочу жити трішки більше ніж відведені мені 30-40-50-60-70 років. Амбіційно чи не так? 
Напевно тому маю безмежну любов до племінників. Я просто сиджу на підлозі і дивлюсь як плюскається Квітка у воді. Я безмежно люблю Марго, і те як вона усміхається мені зараз своіми 8-ма зубами. Я безмежно люблю Олега і навіть такого великого першоклашку готова носити і підіймати, бо моя любов до них не вміщається у всіх поцілунках чи обіймах чи цукерках. Я інколи хочу собі таку ляльку. Це страшно? Адже попри все, знаю як з ними важко, знаю, що твоє життя не перекреслене, але на ньому буде навішано кілька десятків табу і заборон.
Це дивно, коли я сиджу навколішках біля ванночки з Марго і знаю, що через кілька годин піду напюсь і штовхатиму нікому не потрібні філософські речі? В мені боряться відчуття, цей страх протиріч. Я не знаю себе. Я не знаю, хто Я. Я не знаю, чого хочу.
Навіть якщо мене змусять обрати щось одне: вічні безморальні і неадекватні тусовки чи тихе мирне сімейне щастя, я не знаю, що оберу. Уявляєте, що твориться в мене в голові? Ох просто ніхто не розуміє апогею цієї хуйні в голові. Прастіті-ізвініті це ті 5%, про які ніхто і ніколи і нікому не розповідає. Кицько, виявляється я втікаю додому здебільшого не від нудьги чи бажання двіжу, я втікаю, бо хочу побути насамоті. Уявляєте, чорт забирай?! Я їду 720 км, 17 год щоб побути насамоті! Навіть зараз я сиджу у клубі і пишу все це, бо виявляється тільки тут відчуваю себе насамоті, відчуваю вільно. Чорт, скільки мені потрібно було часу, щоб це зрозуміти?

ностальжі

Поки соціальні мережі заливає тотальна осіння хандра, і люди як не по зорях так по глінтвейну гадають, коли ж прийде депресія і "що з нами всіма стало". Можна відпочивати від настирливих коментарів " куди котиться молодь", бо молодь котиться в універи/школи а та, в якої прострація, тихо залягла в гуртожитках. І мені здається, це саме той час, щоб писати сезонний пост  про осінь.
Тож  вона, як не дивно, починається для мене аж ніяк не з того листя, в якому всі так люблять фотографуватись. Осінь для мене приходить з запахом, запахом ностальгії. Хоча інші можуть сказати, що це проста собі вигадка. Адже всі знають, що весна має свій природній запах, свіжий, сприємний вітер, який несе запах тієї самої землі, що позбувається снігової ковдри, запах перших бруньок на деревах, запах весняного дощу. Літо   асоціюється з тривким і ядучим запахом свіжоскошеної трави в міських парках Львова, з запахом фруууууктів і кавуна, з ароматом тіла коханої людини, її парфумів, з цим невидими мереживом,  що залишається від доторків і окутує руки та шию.
 А осінь не має права на свій атомат, бо зрештою що може дати? Урожай зібраний, фрукти достигли, дерева оголюються. Але саме в такий час осінь має право на ностальгію. Я зрозуміла, це коли чергового разу бігла зранку на пари, виходила з гуртожитку і не пройшовши двадцяти кроків різко зупинилась - сильний знайомий запах розбавлений в спогадах змусив прокинутись, в голові утворився сумбур - мої нюхові рецептори памятали цей запах,  який розповідав спогад про трирічну дівчинку і  алею до її дитячого садочку. Спогад затягнув  з головою і от знову на мені якісь білі шортики, я два вершка від горшка і мене за руку тримає тато, він в той момент височіє надімною як монумент, я переводжу погляд на алею, якою корокуємо, і бачу кілкьаметрові сосни, що ніби вартові на почесній службі. В їхніх кронах заплутувалось проміння сонця і навіть в сухі найспекотніші осінні дні, вони дарували прохолоду, і цей їхній запах: сухого листя і соснової свіжості змішані з якимось трепетом моменту, що не завжди вдається зловити. Це і є частинка тієї ностальгії, що відвідує людей восени, а таких моментів десятки, і навіть якщо ви не памятаєте події, спогади втратились в мегабайтах інофрмації, то запах все одно змусить вас хоч на секунду повернутись в ті місця і до тих людей, що подарували вам такі моменти.
Запах ностальгії часто приходить до саме восени, він переміщує мене в часі і просторі всього на кілька миттєвостей, де я знову опиняють по дорозі до школи, опиняюсь в бабусі в селі, опиняюсь на стортивному майданчику в школі чи сиджу на пагорбі з двома найкращими друзями і прогулюю англійську. Для мене осінь не втрачає своєї чарівливості, не вважаю її неповноцінною, навпаки дякую за цю солодку ностальгію. Адже навіть зараз сповнююсь нею: мені вже сумно, що свято першого вересня - не моє свято, я вже не буду приходити після виснажливого, дурного чи проспаного літа і не буду ділитись пригодами з однокласниками, нам уже не будуть муштрувати одягати білий верх, чорний низ, я вже жодного разу не забуду рядок вірша і не буду дивтись розгублено та натовп всієї школи, я вже не зможу похвалитись пропущеним уроком, бо мене відпросили інші вчителі. Мені не доведеться вставати о 7 ранку в неділю, щоб йти на ті олімпіади, я більш так не звилюватимусь від контрольної чи для мене не тягнутиметься час в 45 хв так нескінченно довго. І це викликає сумну усмішку. Так я матиму, ще багато приводів для сміху, суму, нерви псуватимуться та й псуються зараз вже через іспити, моооодулі, та я втомлено щаслива, що прожила таку школу, отримала хай які не які знання. Не засвоїла географію, але тепер знаю, що в Україні багато кориснних копалин і що найвища гора світу - Еверест. Я навчилась дружити, навчилась долати труднощі й пити вино на пожежних сходах. І ще вона подарувала мені Тетянку як найкращу подругу ♥.
Ой  тепер цей пост схожий на ностальгію за школою, але мені здається я лиш зараз збагнула всю її вагу для мене, все те що вона дала для мене. Зараз це частково відбувається і з універом. Вже відчуваю скоре прощання з ним, а я лиш скептично роздивляюсь його задерши голову й тихо човгаючи вечірніми коридорами. Він надзвичайно респектабельний, він надзвичайно гарний для тих, що приїжджає до нього в гості. Для нас же він старий, подекуди вже сипиться штукатурка, він консервативний в деяких питаннях, він просто неможливий під час сесії і зрештою такий рідний. Ці стіни, вже зачовгані спинами сотен студентів, що томились біля аудиторій, ці двері, скрипіння яких відгукується в іншому крилі будівлі, ця ( о господи) дивна нумерація аудиторій й нескінченні ходи! Чого тільки вартує наша 364, 350 і факультет мехмату - це все таке рідне і вже чомусь таке ностальгійне, напевно через осінь. Останню осінь в універі.

Ганібал-канібал

наврядчи мені тепер можна давати книгив  руки, я їх читаю швидко, можливо занадто швидко, Доводиться робити поспішні і подекуди не дуже позитивні висновки.

Ти перестанеш прокидатись від кошмарного крику ввісні, можливо

Тож Мовчання ягнят Томаса Гаріса здавалось гарним варіантом освіження мислення - такої книги в  мене ще не було. Але виявилось, що цей роман схожий з творами Стівена Кінга і не варто проводити паралель і говорити " це тому що і там і там страхи" хто так говорить ні разу не торкався Кінга і ні разу в нього не заглиблювався.

Мовчання ягнят для мене настало за два дні - за два дні я прочитала цей роман, і не дуже вражена кінцівкою, бо чомусь вона майже завжди у гарних книгах змазана, напруга кульмінації перетворилась в "пуф" але визнаю, що гарний пуф. Окрім того, що це дуже страшна книга прямо "бубубу" скажу таки що з нею ви пройдете хоч кількавідсотковий, але курс вправного агента ФБР. От би вам ще освіту психолога, меткий розум і вигляд світловолосої( чомусь мені здається справдньої блондинки) кралечки і вам би таки до Ганібала Лектора на прийом іти!

Книга напрочуд спокійна хоча і звивиста, автор вміє не загострювати увагу на трупах, шкірі, скальпі чи їх відсутності. З цього всього жахливого фарсу він виокремлює, вабить читача образами, вабить тим, що показує своїм героям. Діалоги настільки влучно спокійно та правильно побудовано, що фрази ще досі тримаються в голові.
Монст - Ганібал - смакує емоції, переживання, страхи інших зараз, коли перебуває у тюрмі, так само як смакував печінкою чи язиком своїх вибраних жерт, коли ще гуляв на волі. Та разом з цим смачним збоченням, він  ще й чудовий психолог, практик, що має інтелект - зрозуміти  велич якого майже неможливо.
Клариса Старлінг  також не проста студентка, в ній є те, що зачіпає: непересічний розум та пекельне бажання, своя мотивація роботи у ФБР прихована у спогадах 10-річної дівчинки, якою колись була.
Джек Кроуфорд непереверший слідчий, в якого на рахунку три впіймані серійні убивці та дружина присмерті на руках.
Ці троє  непересічних намагаються( чи дехто вдає тільки, що намагається) знайти і зловити нового серійного вбивцю, що шиє собі сукню з найкращого матеріалу в світі, з найдорожчого - з шкіри молодих дівчат( сподіваюсь мені ніхто не закине сексизм до чоловіків через мої слова).
Тож гра починається, психологічна, виснажлива, провокуюча і небезпечно кусюча, але гра вартує світла чи витраченого часу.
Автор не торкаючись минулого Лектора, зміг так описати його персону, що дрижаки хапало лиш у нагадуванні його камери, напівтемряви й голосу, завжди рівного і тактового, але дуже небезпечного. Для мене він був блідий, білий чоловік середніх літ, з світлим, можливо короткостиженим, але густим волоссям. Для мене він був змієм, який ніколи не робив зайвих рухів, зайвих слів та знав коли напасти на жерту, от ким був для мене доктор Лектор.
І доктор Лектор навчив мене дивитись на все уважніше, детальніше і простіше, дивно але прочитавши книгу увага фокусується на обличчі людей, їхній міміці, до цього я не вважала за потрібне аж так придивлятись, але досвідчений маніяк таки мене переконав! Варто дивитись прямо, уважніше і сприймати простіше і от ти вже на порозі розгадки: хто цей  Бафало Білл.

 Але як же фільм???

Тут треба сказати своє фу про фільм, і зараз хтось захоче настукати мені по голові за це, бо ж він отримав 5 оскатів! Але оскар лише б режисеру вручила. Насправді фільм дуже попсував задум, сценаристи перекроїли і зліпили майже те саме що і Бафало Білл - у них не вийшло повної задумки, лише шкірка. Лектер - здається психом який постійно пялиться в камеру, аж ніяк не додаючи образу страхітливості, лише якоїсь звірячої дикості, агент Старлінг схожа на дівчину, що випадково пробігала поряд і о диво її помітили і зразу послали до маніяка! Жодної переконливої гри акторки не помічено, лише знову трюк з очима великим планом,а ле в них нічого, й недоладна міміка обличчя. Кроуфорд мені тут взагалі здаєтсья підстаркуватим донжуаом, який по закінченню всього дозволяє по-батьківськи чи не дуже обійняти Старлінг, хоча в книзі його описано зовсім з іншого боку.
Лише маніяк Бафало Білл мене задовольнив! Саме таку неврівноважену, несамоідентифіковану особу я малювала собі в голові. Актор чудово передав, своє невміння себто неспроможність бути трансвеститом: підвищення тонів, подекуди агресія.
І пудель був просто мілашкою.
Але зрештою що у книзі, що у фільмі кінець один: хтось помирає, хтось звільняється, а хоч один маніяк все одно одягне сонцезахисні окуляри й пройде повз вас в натовпі, ну звісно якщо ви йому не приглянетесь;)