Я боюсь

Зараз на вулицях твого міста  легко зможеш впізнати  стомлених і загублених людей: похилені голови, поломлені спити під тягарями щоденних їх і не їх турбот. Цей світ, здається, вибирає з нас всю радість і кидає на плечі лиш найбільше горе. 

Та найбільш беззахисною як не дивно є молодь. Саме вона  знаходиться у розквіті своїх років, має сили, талант, час, але цей світ замість відкритись і підкоритись жорстоко б"є їх. Нові покоління людей попри прогрес стають все нещасніші і нещасніщі, все безсиліші та більше грузнуть в кредитах, щоб хоч якось триматись на плаву. Попри технічний прогрес, який в деяких країнах за останні 60 років подвоїв чи потроїв рівень життя людей, вони не стали щасливіші,а навпаки, здається, втратили надію.  А разом з тим втратили віру в щось Вище, в якусь духовну  підтримку і не тільки: виявляється ми втратили віру і в самих людей. 

І можливо раніше справді було питання між "бути чи не бути". Зараз у нас немає вибору, як тільки у нас починається  доросле життя - починається коледж, університет чи робота. Як тільки ви закінчуєте школу - починається "веселе" життя. Обов’язки, податки, сім"я, намагання виховати дитину так, щоб вона не влаштувала стрілянину в школі чи не вирішила втекти з дому. Та єдине чого хочуть люди у цій круговерті життя – лише  бути щасливими.

"Щасливим"- це не просту бути "не смутним",а бути щасливим, таким щасливим, яким буває цуценя. І не сіпатись постійно то туди то сюди від того, що загорілося миттєве повідомлення, або до податкового законодавства внесли якісь зміни.

( Чак Поланік «Зомбі»)

Направду всі хочуть бути щасливими, хочуть тихого щастя. Але вже зараз молодь не бачить ні виходу, ні чарівного способу його отримати. Сучасність захоплюються сестри Карадаш"ян і популярні  блоґери, а світ кричить: «Тобі ніколи не стати таким гарним, таки успішним. Твоя справа просто карабкатись і виживати». А вони почергово змінюють картину світу в наших медіапотоках: меми, голі фото в Інстаграмі хтозна-яких дівчат і хлопців, далі загрози терористичних нападів, винайдення нових смертельно небезпечних нових штампів та бактерій, а все що Ви отримує взамін це фото милих котиків чи купони на знижку прального порошку.

Зараз молодь захоплює депресія і апатія - так жити ніхто не може, а вмирати ніхто не хоче. Саме тому напевно в нас з’явилось покоління  підстаркуватих, але інфантильних. Жодних зобов’язань: ніякої сім»ї, тільки фрілансерство, щоб не душитись рамками офісу, якась ілюзорна свобода і показовий гедонізм. Жодної релігії і жодного Бога, що обмежує тебе чи наказує.

Та це тільки вершина айсберга чи себто простий і недієвий спосіб уникнення впливу, перемелення людини в м’ясорубці життя. Адже тобі не поставлять в паспорті "вічно 16" як не благай.

Тож герої оповідання Чака Поланіка "Зомбі" знайшли простий спосіб довгого і блаженного життя: один розряд дефібрилятора, який пропущено через мозок, така собі міні-лоботомія і більше нічого не хвилювати тебе в цьому житті. Ні податки, ні дружина, що п"є, ні відсутність сенсу життя. І як в житті,так і у творі найбільше вся ця глибинна проблема світу відображається на молоді,саме вона, попри свою певну недосвідченість і наївність отримує найбільший удар. Здається рожеві окуляри їй не видавали, що вона все бачить приреченість цього світу і такого способу життя. І через це вже зневірюється. Тож герої Поланіка вибрали легший спосіб прожити це життя. Бо всім їм було страшно, бо майбутнє таке непевне, а ти, здається, губишся в світі. Тільки  відкриваєш газету, сайт чи вмикаєш ТБ -  починає нудити. А після чудо дееволюції  вони більше  і читати не вміли. А що прекрасніше було, те що вони були тепер байдужі до цього всього, бо жили в іншому, окремому світі, де було успіхом це сходити на туалет, а не повз. І їхньому світі  не було ніяких глобальних кліматичних змін, ні раку, і масових вбивств, ні релігійних конфліктів. Для них це просто не існувало.

 Так, Поланік написав що ми просто еволюційні тварини, які навчились відкривати мушлі устриці і їсти їх сирими. Та що ж таки робить людину саме людиною, а не розвиненою твариною? Можливо самоусвідомлення, можливо така маленька деталь як милосердя і моральність? Ми не маємо ставити себе на п’єдестал еволюції чи головного творіння, та  маємо бути сильними і мужніми, щоб тримати небо над нашими головами. До решти інколи самогубцю рятує випадковий перехожий, нас із моральної чи фізичної петлі витягують ті ж самі люди, яким також страшно, які також мають проблеми та попри все не здаються.

І я не кажу про карму, про те, що ми всі брати та сестри чи про те, що зв’язані якоюсь ниткою. Та ми людські істоти, які можуть стати справді Людьми. Ця людяність -  штука, що тримає нас, це прагнення до милосердя, це спокій. І бувають моменти, які підносять чи показують ці почуття. Моменти людської потуги, єдності. Коли солдат опускає направлений курок на дитину, коли ти намагаєшся втримати від страшного кроку людину як в Поланіка, і стаєш частинкою його :"якщо ти зробиш боляче собі,то ти зробиш боляче і мені". Такі моменти єднання показують, що якщо зберегти щось людське в собі то ми зможемо вижити, оминути більшість катаклізмів і перебороти, змінити зіпсований світ. Просто пам’ятай, що ти не сам. Просто пам’ятай, що якщо ти зневірився у світові, у вищій силі чи справедливості, ніколи не втрачай віри в Людину.