дійшла до такого стану, що писати в своєму блозі - страшно, а на п"яних чернетках стоїть табу. Та вони впринипі й мені не до кінця зрозумілі: відбулась дефрмагментація, після якої я не змогла зібрати себе, своїх думок. Просто все розвалюється, нічого не має сенсу отак, отак просто. Забагато останім часмо розмов про "ми виросли", забагато, чи ні? А я досі випадково переставляю букви в словах.
Знаєш, тепер я буду говорити менше, і не тому що в мені немає вже що сказати. І не тому, що я забила на цей блог,а тому що в кожної людини є такі думки й слова на язиці, котрі лякаюсь всіх інших, лякають навіть себе. СВоєю цинічністю, жорстокість й холоднокровністю. Але як показав досвід Луїса Кріда("Кладовище домашніх тварин") вони зароджуються втвоїй голові і нічого з цим не зробити.
Так от в кожного вони є, але дехто дозволяє їм виходити з себе, що робить світ жорстокішим до них, а хтось смиренно тримає своїх псів при собі. Тож я звісно могла б кидатись ними, дозволяти їм отримувати фізичне тіло й народжуватись, могла б, але не роблю цього, бо вони можуть зашкодити тобі.
Чорт,
знову подивилась у вікно
й
зависла на кілька хвилин,
зі мною справді щось не так, хоч через тиждень буду вдома. та сумніваюсь що це спрацює як солодка пілюля. Я кожного разу закриваю собі рота, щоб щось гидке не вирвалось, кожного грьобаного разу я відсторонююсь від людей і біжу щодуху додому, ховаюсь, кутаюсь в одіялки й сподіваюсь , що все пройде. Бо мені вже не вистачає простору, сил. Дивно, але чужі розмови стаюсь порожніми звуками й самі собою ігноруються.
Знову дивлюсь у вікно.
Насправді це страшно одної ночі залишитись сам на сам з кімнатою й прочиненим вікном.
Тоді приходить холоднеча.
ти відчуваєш її?
Ця чортова холоднеча зовсім не ефемерна й не вигадка моїх ночей без снів. то пустка мене й тебе. то відсутність цілісності й вона приносить запах хвої, що скоро мине. Що скоро вмре, бо все суще недовговічне. А вітер з вікна остуджує мою хвору фантазію. я просто як на прийомі в психоаналітика: спокійно аналізую мій потяг до тебе. Він стійкий й ненавзязливий як петля на шиї в самогубці з 20-тирічним стажем.
Й о боже лиш вітер співає мені пісень. Тобі зовсім не сподобається мій стан, посторонній. Бо вже не бачу сенсу чи світу в своїз словах, просто дим сигарет настільки стійкий, що доводиться уявно блювати від ціх стін . Страшно скриплять десь надворі відчинені двері. Страшно так відчувати непотрібність власних рефлексій, й я готова розривати контакти, розривати почуття й кидати окремих людей.
Немає коментарів:
Дописати коментар