Я маленьке звірятко, що ховається в своїй кімнаті. Так. Я вже дійшла до такого стану. Все тіло ниє і ломить, збита вчора колінка є вишенькою на цьому апогеї болю, й навіть не помічаю розтягнуті мязи на лівій руці. Все, я видихлась, не думала, що дойду до такого стану, але більш просто не можу, думки - вбивають, нічні туси - вбивають, вк - вбиває. Сплю й знаходжу в цьому прекрасний варіант як провести остатки пекучого серпня. Мені вже не хочеться кілограми морозива в холодильнику чи торт на сніданок, якщо чесно то й ніколи не хотілось. Я живу, деб я не була, у незайманій красі, будь-який доторк до якої є струсом всього цього маленького світу. Живу по правді живим життям, воно то й вливається в мої вени й продукує фотосинтез зелених дерев, що буйно розквітають під шкірою. Ніяка засмага не замаскує їх. Та зараз я просто прокинувшись, зрозуміла, що нічого окрім вини, болю, образи й нерозуміння не відчуваю. Напевне, саме так почуваються мертві. А за вікном сварливі й злі на життя люди кричать, кричать, не можу ігнорувати.
Ловить поперек і я готова впасти просто на підлогу в коридорі. Мені сумно сьогодні, а речі не збирані, і я б могла сказати, що завтра їх складу, але знаю, що також не буде сил. Немає сил бути так, за ці два місяці кардинально все змінилось, я впустила тебе в своє життя, майже жила тобою й нашими зустрічами, а тепер ти ставиш мені трамплін і кажеш - стибай. Стибай і тебе нема, стрибай і я буду сама з собою, стрибай і моє життя буде йти чи стоятиме? Стрибай, а мені страшно. Можливо це юнацький ні не максималізм, а дебілізм, але він в мені є. Я два тижні пожила в дорослому світі і вже справді думала про покупку 25 кг рису, а не про свої внутрішні переживання. Воно майже мене придушило, але книги врятували, хоч їм я вдячна. Та я заробила собі досвід, зрозуміла як це бути дорослою і мені не сподобалось ТАК жити. Занадто, хотілось з новими можливостями їхати, дивитись, бачити, відвідувати, а моглось лише доповзти до ліжка, поїсти і заснути. Ми занадто мало цінуємо наш час, молодість, можливості. Чому я поводжу себе так? Бо я хочу розмов! Поговоріть зі мною хтось. Про все: ваше життя, зорі, події в місті чи ціни на кросівки. Я не говорила ні з ким, навіть з собою. Просто випала. Уявляєш, навіть зараз я відчуваю ніби краду свій час у когось. Що зараз можуть прийти й схопити за руки й кричати, що я злодійна, наробити мені сорому. Напевне я занадто піддаюсь, ні в чому не впевнена й слабка. Просто прийди обійми й скажи, що все добре, що ти зі мною, адже ти зі мною?
Немає коментарів:
Дописати коментар