регенерація

немає чого розділяти на окремі записи певні події мого життя, в кінці кінців це все трапилось зі мною і в моїй голові, та й часу багато розписуватись також немає. От лиш урвала собі пів години з деннього немого часу.Як дивно: ми віддаємо своє тіло, час  комусь незадумуючись а переживання, страхи, болюче залишаємо  й спеціально не підпускаємо нікого. А насторожі ставимо наглядових собак, що мають стальну хватку. Дійсно, тіло - ніщо за нашою релігією, але поки що це наша наземна оболонка й варто спробувати, щоб вам не було потім гидко від неї. Знайти гармонію вже не означає поводитись так як треба чи так як гарно, в голові стугонить усвідомлення, того що вульгарщина огорнула нас і вкутала. Купувати солодке печенько і сигарети- вульгарно, жити так як ми живемо - вульгарно. Десь простежується ця тонка грань і мені важко триматися її. Слухати себе й поводитись так як ..як? Фройд сказав:" Єдина людина, з якою ви повинні порівнювати себе, це ви в минулому.І єдина людина, краще якої ви повинні бути, це той, ким ви є зараз..." 

 А ким я є? Мені немає з ким чи з чим порівнювати. Та я стерлась з памяті, реінкарнувалась в ніщо.
А Київ - місто швидких і гарних машин, багатих людей  і захмарних можливостей, показало мені багато горя. Інколи воно просто переповнювало серцево-судинну систему й в такі хвилини доводилось просто по півгодини п"ялитись в стелю. Палаючі машини, обдурені люди,  ображені Богом люди, виючі машини швидкої допомоги й біль, біль, біль. в середині й зовні. Це зїдає тебе, але й дає тобі нове життя. Я дякую цьому місту не лише за біль, отруєну голову, шлунок і свідомість а й за можливість знову сидіти годинами в кріслі, закутала в коцик, і думатидумати думати. Тепер є про що, чи можливо я знову віднайшла всередині  те, що щоденна виснажлива робота в мені придушила. Інші не розуміють як можна просто сидіти дивитись в темінь, як можна відчувати навколишнє, як можна засинати так й споглядати величезні відсторонені ліхтарі загальної власності. Цей тиждень дав мені багато емоцій, багато польової їжі, смаженого мяса, сміху, сну під зоряним небом із холодною землею, а літні душі, де від холодної води шкіра своє гусячою, а сонце безсоромно пестить оголену спину, й сміється з нашої робочої засмаги, сподобались найбільше. Й подалі від Інтернету, великих компаній, лише близькі й такі ж дурні. Жити без дзеркала на весь зріст, без купи ґаджетів, але з книгами, в які поринаєш в головою. Могли не істи цілий день, чи говорити й пити з самого ранку. Але ми ліниво лежали в шезлонгах, вбивались  чаєм й любили цей світ.
Хоча місто й тикало мене носом в те, що  я померла вчора..напевне це сталось, коли залишила тебе за сотні кілометрів, хоча точного часу не скажу.

Але пройшов тиждень робота-сон, робота-сон і я повернулась до тебе, до сигаретного диму в легенях й алкоголю в крові, та щось змінилось. Довіряю більше, вимагаю більше й відчуваю осінь, в мене немає такї жорсткої прявзки до пір року, але холодні вечори здається остаджують твої почуття.

 Ах где же мои 14 лет от роду?

Сама кидаюсь в крайнощі й хочу заховатись від світу, але й стоячи перед тобою натикаюсь на стіну. Голова вже болить, 20 годин вдома зробили своє, я зникаю. Просто так, розчиняюсь в якійсь херні.