Завалялось або записка за 28/5

БІЛЬ.  Біль облагороджує. він є життя і він є смерть. Біль відкидає все неважливе і зосереджує твою увагу на головному. він відкриває тебе як консервованого ембріона. Він це сама суть нашого існування, за його відсутності ми б не відчували різницю між буттям і небуттям. Хто сказав, що щастя - це відсутність болю? Можливо щастя це і є біль, те що дає нам відчуття реальності і скороминущості. Я навчила ставити крапки, гірко цьому усміхаюсь і дивуюсь з своєї категоричності, а світ засмічується пластиковими пляшками та ідіотами. Мій світ це концентрований запах апельсину, відчуженість  та нестача почуттів. Де юнацький максималізм, азарт і божевільність? На все що я спроможна, це писати пояснювальні коменді. Якщо закрити лице долонями стане краще? Я стану непомітною?
Усміхаюсь, цей світ любить тебе тільки тоді, коли ти схиляєшся перед ним. Лицемірство карта номер один, а ми коники на припоні і нічого, що люди нас називають журналістами. Ми такі ж блазні при царях і царьках, нас можна ставити в шеренгу разом з повіями, ми нормально живемо у борделях  (вчимося впринципі також). Тут ніхто не скаже тобі правду, вона не в милості, а вигрібати якось доведеться. І тут вже постає питання що ти обереш: гуд ор бед?

коли приїжджаєш?

Господи, чому? Я відчуваю в яке болото ви мене затягуєте, ви всі. Я намагаюсь очиститись від цього: майже випадаю з вікна і підставляю свою голову під дикий мокрий дощ, мої руки тягнуться до неба і лісу, а запах такий знайомий, відкидає мене на кілька років назад, моя підсвідомість розуміє про що йде річ. Але я не відчуваю цю нитку, не можу вловити, і женусь за примарами і джинсовою сукенкою з рожевими конверсами. МЕні так важко, я так люблю вас, я навіть сама винна в тому, що наші стосунки стали схожими на зустріч мамці, що приїхала з заробітків, з дикими дітьми, бо їх ніхто не виховував. Мені цікаво, якби ми були в іншому просторі і часі, ми б взагалі подивились в сторону один одного? Думаю ні, ми спілкуємось лише тому, що нас поєднують роки, місяці, вечори прогулянок, сміх, їжааааа( то обовязково), сподіваюсь мені ніколи не випадуть з памяті наші зустрічі, бо ж ета моє крімінальное прошлое і ви ріднулі. але спілкуванння в ті 2 дні, що я вдома, мене реально вбиває - просте і беззмістовне, ніхто з нас не знає, що має сказати. Я не виню себе, що захотіла і поїхала так далеко, я не виню  ваші характери, вас взагалі, які виросли і змінились, стали мужчинами. Але щось мені підказує, що саме через час і йобнуті думки у ваших головах ми не можемо знайти спільної мови, хоча ніби її і знаходимо. Що має статись, щоб спілкування набуло ознак справжньості? Я сто разів собі обіцяла припинити, поговрити, накричати, розійтись з людьми, які мене розривають. Я не їду додому, обломіться всі ці дурники( не вибачаюсь за образу, ви ж бо думаєте про мене ще краще) я не буду розриватись між сном, алкоголем, гульками. (хоча стоп, що ж це я таке кажу це я і тут роблю.але не будемо.)

госпадібожемой як подумаю, що не треба складати список, коли з ким зустрітись аж камінь з душі спадає. хух

карочі, хлопчики, зустрінемось в кінці червня, сподіваюсь ви до того часу розуму наберетесь

Каша

Раніше у нас був час, зараз у нас є справи. А я продовжую зберігати смішні  картиночки і не хочу читати долю по руках, руках, що хочуть торкатись вигаданих рук, вологої вранішньої землі та квіток. Просто тупитись у екран і не виносити сміття. Ми всі такі не хочемо, а жізнь така ізвінітє, но мнє всеравно і ми такі ну ладно уж. Кагби я валяюсь на ліжку їм кашу і протестую проти всього, але мої протести заглушають язввтєльні вставки і ор. Нє очень доброе утро, краще б воно втопилось в одній з чорних дір, як і мої бали з житарюка. Мене умиляє наше спілкування з усіма маю на увазі. Ібо ета ніфіга не норм, це повна херня, чесно, туфта, закінчуймо.
"Їжте кашу, заводьте сімї та моліться святим кобилицям".

Фаак мені 19 років, що я роблю? Як кажуть картиночки в інтернеті ми ніколи не будемо молодшими ніж зараз, тож гайда спиватись, курити траву і спати.
А взагалі жаль, що не вийде приїхати додому, природа, фільми і сім'я мене б оживили.

Всім передає привіт заставка на моєму телефоні. Вона успішно тримається вже місяці 4

Скажи науя

Заспокойся блять, чого ти таке дике і нервове? Куди ти тікаєш, і від чого ховаєшся?  Я знаю що тобі приносить задоволення лазити по поверхах через пожежну драбину, жерти згущенку стоячи сама на балконі і помирати від висоти 9 поверху і сірого моря за перилами, таким коханим і далеким. Сукаааа чого так погано? Пальці смердять сигаретами, легені не жартома вдихають отруту з мрякою, а я сиджу на підвіконні і вистукую пальцями по шибці якусь хуйню.  напевне просто не витримую бути хорошою, мене зараз верне. Все хуйове починає виливатись, я також хочу кричати і кричати і викинутись в темряву. Я давно не контролюю себе, егоїстична самолюбна сучка, в хлам або жостко нервуватись? Можливо забувати? Я не хочу, нудить від себе
Забагато я, не слухаю хорошу музику, не п'ю каву, не хочу дивитись в бік світанку, пташки співають, а в середині кипить злоба, здається вона зараз задушить мене, я просто захлинусь.
Нащо напиватись, нащо курити? А що мама скаже, а що я скажу собі через десяток років? Нащо буду здатна? В роті пече кетчуп чілі і ми взагалі приплілі, а зараз крутять пісні з Бурлеску. Не буду просити людей рятувати себе, бо все хуйня. Кожному щось треба, а я вже почала жити цим, але сорі майкл то не моя роль. Пішло все нахер, уже пора заспокоїтись 6 ранку як ніяк

в тебе є дві хвилин перед тим, як твої нутрощі вирішуть вилазити на зовні чи все таки залишитись всередині, дві хвилини, інколи п"ять. В тебе є кілька годин, щоб повалятись на ліжку, просто так, тупитись у вікно і слухати тиху набридливу музику, спів птахів, кров по венах, і свої нутрощі, ти слухаєш  і в тебе є дві хвилини. Ти в шкарпетках, рожевих, і ходиш без взуття, бо просто так зручно, ти слухаєшся маму і викидаєш в смітник, спершу себе, а потім і речі.
Ми всі малі дурні і мрійливі діти, але я люблю вас, за те, що вмієте плакати коли боляче, коли побита рука чи цибуля щіпає вам очі. Від цього ви стаєте ніби святі і такі живі. Я хочу навчитись у вас життя, ні, у мене не менше проблем, не менше самозакоханості та егоїзму, у мене просто в грудях щось заважає. Я інколи прогулючись вулицями остерігаюсь людей, темних мість, бо знаю що мій кінець, моє ніщо може прийти до мене досить скоро. Я забула, коли останній раз дико сміялась, прогулювалась і говорила з кимось без образ, без зайвої інтимності, але з приємною теплотою  рідних людей.
Я ненавиджу себе, рятуйте

чому я знову це роблю? чому розсіююсь на чужих людей? чому прагну свободи і відстороненості? чому мене приваблює щось далеке. чому я така невдячна, чому я пропускаю найважливіші моменти життя своїх рідних? поки  мене немає поряд, на теплому і простому лиці моєї мами зявляютсья нові зморжки, мій племінник вже перехворів вітрянкою, а я не бачила це чудо в зеленці, моя середня сестра влаштовує своє життя в іншому місті, і бачимся ми десь 4-5 розів за півроку. Мені старшно, що ми всі станемо жахливо далекі, мені жахливо не вистачає вас, мої рідні,яхочу скрутитись клубочком і лежати, засинати під якесь фентезі, а под боком Оля буде жерти щось, я зможу піти до мами, чи коли мені набридне зависати в Інтернеті я вмощусь до мами і ми будемо дивитись фільм, я сваритимусь на викладачів тату і він буде розпитувати чи нормально я харчуюсь. Простіть мене, будь ласка. Як я хочу кудись, кудись поїхати, де є рідні теплі люди

нішто

ти відчуваєш запах сигарет на моїх пальцях? ти відчуваєш спраглість  губ і пустку очей? я ревную чуже до чужого і шукаю інших, в тобі, а тебе впізнаю по усмішкам заклопотаних перехожих. Скажи чому мені так? Ти ж розумний і досвідчений житель цього світу. А у всіх завжди десь чешеться і кожен хоче як не запальну тьолку то дерзку сексапільну сучку. І чому всі такі примітивні?  Грають імейджен драгонс і я в думках підспівую їм, топаю по львівських вуличках і обертаюсь, коли знімаю гроші у банкоматі. Читаю передсмертну записку Курта і розумію його, і розумію ступінь його відчаю. Як дивно і легко і страшно не відчувати це життя, намагатись відновити  свої емоції чи якісь почуття за допомогою підручних засобів, але все потухло навіть і без таблеток. Я сварюсь і наїжджаю на людей, я не адекват, я міс Іронія, я, блять, їбанута і не говоріть що це не так.навіть горілка з медовухою мене/тебе не рятує. По-моєму, якщо ти по-п"яні не хочеш нікому писати значіть це кінець, всьому.

кульки розкидані по кімнаті і ми слухаємо примітив, я не можу пояснити планування мого житла, життя, і не люблю незакінчених переписок. Здається, що зараз я у вакуумі і навіть не хочу чути про сестер Бронте, а просто їхати у заповненному вщент трамваї і співати ляляля-ля, ля-ля-ляля. Я останнім часом бачу щасливих людей, закоханих людей, що пахнуть оляєю ілан-ілангового дерева  і розповсюджують феромони. А ти лише чхаєш від амфетаміну і я сміюсь з цього, думаючи який же ти дурник. А з іншими людьми, що з іншими? Нічого, я хочу їхати до Олі, до Богдана, в Києв. І я поїду, лиш будьте зі мною.

чому мені нічого не додає адреналіну? чому я так поверхнево до всього ставлюсь? фак я хвора

писала твереза (не сарказм)

зараз дві хвилини як вечір, я хлепчу колу з надписом "відпочинок"  через трубочку і подивилась один невартісний фільм, в якому занадто багато нереалістичних ситуацій, брудний гумор,  херова графіка, а ану й відсутнісь ідеї, де автори загубились чи то у сюжеті чистому і світлому чи то у бажанні нагребсти хоч трошки грошенят. Як дивно: я почала трішки розбиратись у фільмах, але ніскільки у житті.  Заздрю тим, хто може писати і казати про свої 18, бо відчуваю себе старушкою. Як дивно, але я рідко прокидаюсь, рідко відкриваю очі, чому  вважаю, що потопати у своїх надуманих проблемах обов"язок кожного "розумного". Чому я не бачу таких же прекрасних та втоплених у собі  дівчат і хлопців, в яких не завжди все виходить, і можливо деякі метафори та епітети дурні і не втему, можливо від їхньої краси лише обгортка, і через це цукерка здається гидкою, але все ж. Можливо вони занадто пустослівні, але вони виражають свої почуття  і виражаються самі, чому не помічала свободи свого міста? Я сама себе заковую в застуджену сіру будівлю гуртожитку типу "привіт хрущовки", я тягнулась сюди, інтуїтивно, і по-дивацьки, бо не знала характеру міста, але я хоч один раз не схибила. Не знаю чи надалі захочу жити в Льові, але зараз, для моєї молодості(фу звичайно занадто пафосно звучить) це місто ідеальне. Припини себе жаліти! Припини ховатись і спати! Ну, вставай, прокидайся від сліпого сну. Я ж люблю тебе, кицю. Ти маєш бути розумничкою і красунею.
Насправді я невезуча, але інколи мені настільки щастить, що за це щастя я готова платити такими ситуаціями як сьогодні: перечепитись через рудого кота, не дуже граційно летіти в повітрі та майже розтягнутись перед власниками кота чи прийти в кімнату і впасти з стільця, забити ногу і зламати його( він сам був  напівмертвий до мене). ЦЕ смішно, але це життя і це я

А мені дуже сподобались люди, що відкривають свою душу, можливо я не дуже розумію поетів, бо коли дівчинка читала свою прозу про складну ситуацію в своєму житті, я думала про порно (прошу зауважити що все побудовано на асоціаціях, а не на моїй збоченій фантазії) а за поетів, то впринципі хто їх взагалі розуміє? Хех таки ми егоїсти, які хочуть, щоб їх побачили, похвалили, визнали, ми крадемо гарні слова один в одного і наших відомих ідолів письменництва, навіть я грішила( під час виступу поетів думала як сама писатиму гарні тексти). Але ж нас навчає все, що розташоване навкруг, через свої егоїстичні думки я присоромилась, бо головне писати не для когось( о боги він прочитає, зрозуміє що це про нього і напише мені) було таке, визнаю, але потім виявилось, що людина, яку я жадала, навіть не усвідомлювала існування мого блогу, та й зараз не знає про нього. Та й ми просто друзі, якщо не гірше,

а мені нещодавно було самотньо, дуже, але я залишалась сам-на-сам з однією дурою і здається ми безмовно з нею поладили, усміхаюсь, і потім я напивалась з незнайомими людьми, якщо чесно я просто вбивалась два дні підряд вином, його було занадто(хоча що я брешу, я ще хочу) і в холодильнику зараз вино. Можете називати мене за це алкашом, але мені було кайфово, вільно, як приємно гуляти про чудовому місту ввечері, коли тобі усміхається кожна вулиця і великі світляки. Я була спрагла, я зараз спрагла, але на жаль я інтроверт і з незнайомими людішками боюсь вилазити у відкритий космос, тобто місто, тобто центр, тобто вулицю.

хех, мої хороші люди, якби ви знали, як я вас всіх люблю, з якими мені  добре і вільно. Я готова з вами літати,
// не знаю що більше писати, лиш те, що я зараз усміхаюсь як дурна, і грошей немає, але я чомусь не парюсь, лиш пальці тремтять та кисть правої руки ще болить, бо я майстер відкривати вино( до речі звертайтесь якщо щось) Але 6 пляшок вина, то було занадто для однієї ручки для письма та моєї руки, ще досі є відмітини, але я не жалію. Я не з тих дівчат, яких пригнучують синці чи подряпини, мені вони здається смішними - є що згадати.

Що тут? Що я тут роблю? Чому в кімнаті двері настіж і темнота перевалюється через вікно, вливається чорною гидкою жижею і не рятує навіть писклява жовта лампочка. Чому я відчуваю себе ніби я не тут і ніби я не я. А завтра семінар, купа матеріалу, який треба ще перечитати, немої гості роздовбують морозок комусь і вбиваються своїм поверхневим життям. Чи можна їх за це судити? Чи маю право Я їх судити?
Не можу переватири наскільки глибокі тексти за один день. Можливо це свобода? Читати важкі речі, які притягують тебе, жерти смачну їжу вночі, і слухати те що покайфу,  мені самотньо і це я приймаю як належне, так треба. так треба інколи незнаходити собі місця і не добирати гарних метафор. Мене уже не вбиває те, що читаю, воно дає інше бачення на світ, на те, в що треба і в що можна вірити. Що робити, щоб вижити? З силою вдавлюю очні яблука в череп і думаю, що це мене врятує, прояснить  зір та розуміння. Я жива, та не до кінця, відчуваю це по атрофованим деяким відчуттям і почуттям. Порізала руку ножницями, коли відкривала вино, через необережність футболку, руки, ноги залила кисло-солодка червона рідина. Не скажу, що я одуріла але мені сподобалось злизувати вино, як потім виявилось разом з кров"ю, та це мене не зупинило, а лише підштовхнуло це робити. На солодкі руки з порізом і з потемнівшими нігтями від вина не могла надивитись. Правду кажуть, що людина, це найстрашніша істота. Я впиваюсь і вбиваюсь та мені мало, бо, здається, не відчуваю справжності цього світу. все: квіти, дерева, будинки, люди та навіть це сонце здається мені штучним і нереальним. ніби мене помістили за скло, у якусь дешеву вітрину занехаяного магазинчика. Я боюсь повертатись до кімнати і сідати на ліжко,  боюсь засинати, це якийсь дурнуватий захисний механізм проти цього світу? Просто провалюватись в сон, мене забирає пухова ковдра і мяка подушка,

коли я почну жити?

Раздватрічєтиріпять алкогольяйдуіскать

Поводила себе так, ніби сьогодні останній день, останній день мій, планети Земля. Останній день все виправити, попросити, щоб дощ більш не йшов, попросити пробачити, змінити. Мене вбивав холод, що розквіткув  і заморожував пам'ять. Мої задубілі пальці шукали тепла і спокою. Ненавиджу себе за себе. Себе таку,
але якщо подумати. Боги невже можна бути такою дурною? Ну наївною ще можна бути,але тупою то нащо себе робити? Щось я загралась в трагедію, туси і можна було б скинути цю всю єресь і виправдатись отим малим з "над прірвою в житі" але на жаль я не входжу в ті рамки. Читати про нього потрібно було у 16 і поводити себе так також тоді.Мене прижало своїми зайобами і понесло. Немає грьобаної перепони, для того чи чого ти хочеш. Люди ставлять собі певні кордони, флажки за які воліють не заходити. А я заплуталась і стала сама собі чужа. Та зараз потяг заспокоює мене, розумію, що мені всього грьобаних 19. Даю собі поблажку на нерозбірливість і тупість, але забороняю розпорошуватись на якихось лівих людей.  Треба визначитись у собі і хоч не хоч отримати відповідь, бо я вже не буду піддаватись, тепер  буду встановлювати правила гри. Зрештою, а чого б це мені вас жаліти? Я замахалась бути рятівним жилетом. Бо якщо я приїду влітку і почнеться оця срань від назвою " давай лицемірити один одному" або "рятуй мене від нудьги" або  "хочу поговорити про свою жізнь, тьолок і всі діла". Та срань тупа, ви дійсно мої друзі? Чи я вам друг? Чи варто мені сидіти чекати коли ви захочете побачитись? Кожен з вас мені дорогий. Я вас люблю поки що. Я знаю всіх вас два роки, рік, пів. Це вагомий термін але чи робить це  вас вагомими в моєму житті?
Варто про це не розводити дискусії сама з собою, а посто поговорити. І хоч раз пожаліти себе. А ну і скинути обороти з приводу спиртного, а то печінка мені заспіває, хочаааа  тут без пляшки не обійтись
Шутка
Мінутка
І скобочка

Ходи зі мною

Іти поміж розвішаної теплої від сонця постільної білизни, зачаровуватись непотопаючими небесними кораблями в штормі  моря житлових кварталів на краю міста, неочікувано опинитися  босоніж, довго іти по приємній і живій траві інколи зустрічаючи кульбабку і дикі суниці, зірватись зранку і бігти і бути і жити,  прийти і наслідити брудними ногами в підїзді, ховатись від Олі, стирати чорний лак, кричати як дурна на вбивчій каруселі, плутати де небо і земля і знати що я цього хочу , дурманіти від людей, почути розмови птахів, на два дні переміститись у свою рай-в'язницю, пообіцяти собі ніколи більш нікому нічого не обіцяти,  лякатись, сміятись, говорити людям що люблю їх і їхати геть.їхати геть.