гидко

Гидко, з тебе гидко. Розриваєшся тут на частини великий мученик, і божеволієш, впадаєш в депресію, страждаєш, а потім наші переписки перетворюються на фарс, ніби я тут драматична дама і навязую всім свої проблеми, а ти як принц на білому коні, що поспішає на поміч. Та замахало все, ну вибач що я не відчуваю того, вибач.  І припини промивати мені мізки, ти не довіряєш мені( і правильно робиш), слідкуєш, і влаштовуєш допити. Але обдурюю тебе не там, де ти думаєш, ти скоріш себе сам обдурюєш. Я ніколи  нікому ніякої обіцянки не давала, щоб зараз з мене можна було за це "знущатись". Ти підозрюєш мене у почуття до інших, а вся правда в тому, що ніяких почуттів взагалі ні до кого не існує.

Не можу не зацитувати тебе:" дві різні людини в одному тілі. ви спілкуєтесь між собою? одна бажає захлинутися в чорній безодні моря, інша мріє про ейфорію від передоза"

тут одна маааалюсінька помилочка: я мрію про ейфорію від передоза на березі моря, в якому потім і піду на дно. Фак, чому ти з мене робиш постійно  хорошу  дівчинку, а коли я злюсь, говориш, що то не я, а демон вселився?

кицю, то я, Я і все. І повір всі люди такі.

ііііі так, піршество відміняється. Треба себе покарати, і виправитись і вбити правильну ідеологію  не в мозок, а в душу, ну прям як в "1984". Головне використовувати жосткі і жорстокі методи, а що може бути страшніше найжахливішого свого страху? І мабуть ніякі криси чи павуки не зрівняються з внутрішнім пожираючим тебе демоном.

y bly d ka

Останнім часом всі помішані на музиці, а в мене одне  зауваження: з людьми з такими самими смаками у музиці я не уживалась довго. Тож відкидаємо критерій музики, не можна судити і по зовнішності, але ми всі так легко на неї ведемся, ооо а понти, то взагалі цукор для нашої душі. Все це ніби по клацанню пальця відкрилось для мене, і я не буду кіпішувати та істерити як маленька дитина, адже цьому світу щось доводити і переконувати його просто немає сенсу.
Ти слухаєш мою музику і думаєш, що я депресую, але направді я щаслива, просто почала бачити більше, ніж було  і буде і зараз.
 не розуміють люди,  мої смаки не розуміють, адже так все закінчується.
Я бачу стосунки, весна бере своє охохо Я бачу складні, і прості як двері, я бачу такі, в яких люди кохають до безмежності і сильно картаються, і бачу людей як зійшлись на простому "вона/він так нічо" і не трахають собі мозок.
Я не пишу тобі, і стираю на карті міста, що вже відвідала. Мені тепер не страшно їхати додому, ліміт вичерпався і я дурна і щаслива. Я читаю тебе  і мені спокійно, що твоє життя іде, хоча і без травм не обходиться.
А я шукаю себе і думаю, що деякі люди мене обмежують, зі мною напевне важко, але я не зможу з вами отак просто, просто пити, гуляти  і забувати.
Ой невже я виросла? Що сталось? Нєваааажна, хочу лише написати що,
а стоп
треба спершу вибачитись перед усіма, кому створила пролеми, ібо ваші дівчата дурно кіпішують. -_- аби знали мене то б не парились.
тож любий жопоруконог або жопоногорук я вже не памятаю. Ти зараз моє щастя, адже ти мене терпиш, чекаю не дочекаюсь коли зустрінусь з немношко емо в кепочці і заплету тобі косички уаххаха.

через 4 дні зустрінемось, малиші

знаходити дивне там, де його нема

Сартр, 10 сорінка, а я вже відчуваю його своїм братом, щось там десь щемить, коли читаю про його думки і про зміни, що стаються чи то в ньому чи то у навколишньому світі. Самотність, секс без розмов і почуттів, думки людини, що взагалі не розбирається у ситуації, але усвідомлює, що все направді не таке як ми його сприймаємо. Навіть в той самої грьобаної ручки  для письма є нескінченна кількість характеристик(привіт семінари з філософії), і насправді це ми обмежені і не можемо сприйма всіх її граней, а не вона "пустишка". Дивина чи не так? Адже ми звикли сприймати поверхнево все і всіх, окрім себе.
Я вже пережила період, коли здається що вийшов ти з своєї кімнати, а повернувся в ту ж саму кімнату, але в паралельному світі. як в тих страшилках, що ми всі читали в дитинстві, коли страшною потворою, яку всі бояться і дивляються з огидою, виявляється людина і її з жахом  обмацують всі своїми чотирьма очима і волохатими щупальцями.
Чорт, ми вже все пережили, перебісились, але страшною штукою все одно залишаються люди. Мені лячний їх вихід з мого світу, і повернення як по колу інших, старих і рідних. Мені страшно, що ті, з якими сміялась і пила( не обов"язково алкоголь), віддаляються; люди, я простягую вам руки, давайте шалено кричати, не говорити або говорити про ваші проблеми, пити, гуляти, і казитись. нумо, бо я втрачаю вас. а не хочу.
я жодного разу не хотіла додому, бо боюсь, що мене затяне рутина, я боюсь в ній пов"язнути як в болоті. Та завдяки всьому і всім я змінюю плани, сумніваюсь по30 разів на день і захарюю всіх, окрім тітоньок у залізничних касах, мені варто бути дома? Я не хочу, краще вже тут. Що там таке, що я боюсь туди їхати? Чи залишать мене в спокої? Чи залишусь я сама у спокої? Якою буде моя кімната з вікном на південь? Заберіть мене, або залиште, бо я

Персики

Пестить шкіру холодний вітер, легке білосніжне цвітіння песиків лягає на шкіру як крем, а сонце змушує жмуритись і усміхатись. Кінг неперевершений, однак безтями  люблю його лише українською, а стара класика, що супроводжує мене, дає трошки кайфу. Просто повзу, прогулююсь вуличками, задивляюсь на ясне і примхливе небо, що час від часу цілує краплями дощу і розслабляюсь. Львів неперевершений, це моя пігулка від весняної хандри, хоча минуле й проривається через мобільний зв'язок і здушує горло, від цього хочу тікати, падати, плакати, але тікати. Ти поїдеш зі мною? Сонце казало, що я щаслива, коли подорожую, цікаво як воно це визначило, як?я щаслива, бо в мене є Сартр і мила історія кохання від Джейн Остін. Мої вирвані з-під синців зелені вени перенаситились соц мережами, тепер я вливаю в них сотні друкованих слів.
Дивлюсь як весело чалапають мої рожеві кросівки по сухому асфальті, п'ю колу і розумію, що ціную самотність. Останні кілька років вона стала невід'ємною подругою, інколи я навіть людей кидаю заради неї. Люди просто не цінують те, що показую їм, вони занадто тупі, щоб побачити красу. Мені не страшно жити у моєму місті, мені страшно, що я стану такою як вони, ці голі і злі люди, що виживають на 1500 грн на місяць і рахують витрати на комунальні, такою, що напиватись це буде єдине свято в кінці робочого тижня, такою, де не бачитиму, чогось прекрасного. Я ніби й боюсь, але не борюсь з цим. Мені страшно приїждати знову, ходити по вулицях.
Люди дивно вдивляються в моє лице, ніби бачать там щось відверто заборонене, надзвичайно чуже, я ігнорую їх, я ігнорую все, лиш солодкі запахи привертають мою увагу і згадки бувших людей.
Коли/якщо нап'юсь, що я зроблю? Кому писатиму, що казатиму? Невпевнена ні в чому, скажіть що зі мною? Це смертельно?
Знаю одне: Денис - мій розум, дякую що є зі мною, хоча б поки що.

Ми живі

Я ніколи не відчувала себе так, це не схоже на дитячу дурість чи дорослу необдуманість, це схоже на життя. Одна людина нагадала стару як світ істину - це наші найкращі роки, і не тому що ми можемо курити, нюхати і пити, а тому що зараз все життя перед нами, весь світ збіг тобі під ноги весняним струмком. Я а стою боса, усміхнена і втомлена, останнім часом я не контролюю емоції, я вибухаю і хочу побачити відповідь, я відчуваю холод кінчиками пальців, він розливається по моїм побитим ногам, моїм рукам в синцях, мені добре, я відчуваю тебе, світ. Я навчилась не жаліти, я люблю всіх кого побачила і не зможу, кого прийняла і з ким дико сміялась, майже падала, а з ким просто лежала посеред дороги на асфальті. Мені п'яно від вас, я хочу частинку вас. Я боюсь забути ці емоції, приємні моменти.
В мене замирає серце, коли розумію, що маю найкращу в світі сім'ю, коли розумію, що не буду найменшою більш і мене не будуть пригощати цукерками. Люди просто питатимуть, звідки я - цей  дивний-дивний привид. Я щаслива, що все так, все так добре і хоча я нила людям, що мені херово, я ж і насправді не знаю чому мені інколи так.
Я  валяюсь на ліжку, волосся розсипане по рожевій подушці, не розумію, чому мене так пре цей колір зараз, голова розривається від думок, спогадів, очі дивні, ніби не мої, дико дорослі, щось змінилось, щось постійно змінуюється, чи я не здурію?
Зараз я б радо полежала поряд з тобою і послухала як твої справи, чим живеш і що робиш, але це мені здається приречено неможливим.
Мені здається я вже не зможу триматись, я не зможу бути у Львові - жостко задотити в інтернеті і зубарити предмети, приїжджати сюди  - до забуття пити, гуляти, іти, біситись, в блозі - нити про херове життя. Знайти рівновагу, я хочу знайти її, не тільки дико пити тут. Я провалююсь кожен раз в темну безодню, я не засинаю - просто відключаюсь, але й тут мене дістають ці сни. Тупі тупі тупі сни.
Як мені вигребти з цього всього?)
Дужечка для того, щоб ви не подумали, що все аж так погано. Далі ще 12 год двіжу і Свєта гоу.
Побажайте мені щастя,

заходи

просто киньтесь того, просто киньтесь з даху
я не можу нормально говорити ні з ким, інколи я кажу щось, але передати це на інтернет-листки нереально, ви не відчуваєте мене,не розумієте, хоч би як я цього хотіла, хоч би як я не кричала вам це, але з вуст не злітають слова, я не говорю вам нічого. Я приїду додому, я боюсь не знайти вас, не знайти себе, дайте мені свободу. Не треба мені ні минулого, ні теперішнього - воно страшно нудне, я далека, я не з вами, ми лише робимо вигляд, що спілкуємось. Не можливо забувати на місяць-два,на рік, півроку, а потім зустрічатись і писати один одному. Це гидко,не смійте, не намагайтесь говорити зі мною, не чіпайте. Ми давно ненавидимо згадки один одного в словах, фотокартках і подарунках слів і любові.
Ви залишили прекрасні моменти у памяті, пісні, усмішки, я люблю про вас згадувати і говорити як про щасливу частину, але ви зайві у моєму майбутньому. Чому ви такі діти? Чому ви такі жадіни і ревнивці? Вам постійно мало, б"є в голову весна, одноманітність, алкоголь, думки " а що як". А ніяк. Все.
Я розучилась говорити, а ви страждаєте тупими збоченнями. Чому ви сприймаєте все так низько і тваринно? Чому годуєте собак своєї самозакоханості? Мені болить за вас, я ж дійсно люблю вас як людей, як частинок прекрасного всесвіту, як далеких давніх друзів.

Мені здається лише моя підсвідомість говорить зі мною, вона проривається до мене в страшних снах, ні, я не відчуваю себе жертвою, я якийсь грьобаний герой, що рятує всіх і все, я приклад, образ. Чому я захищаю вас собі ж в збитки?
Чи я просто звихнулась на ґрунті  порятунку і не бачу, що сама себе топлю. Знаєте, а вигрібайте ви самі з цього срачу,я пас.
Чому я не читаю?Чому почала страждати цим примітивізмом? Чому намагаюсь витягти від вас правду-істину,чому хочу заглянути в душу? Можливо, щоб пересвідчитись, що там таки хоч щось є світле, що вона не вигнила до дна?

 Я не їду до тебе, моє минуле, ти мене занадто ненавидиш, щоб сказати, що сумуєш і любиш як друга, як людину, як колись колишню кохану, тобі краще коханка і корм для грьобаного егоїзму, ти чуже моє.хоч кричи, хоч ненавидь, хоч ухаді проч

Звук рассекает морозный воздух
Снег замерзает во хрупкий иней
Раз уж нас замело
Останемся в бесконечности
В пространстве нет ничего
Кроме холода вечности

Заходи, Господи, посидим
Я-то знаю - ты устал быть один
Заходи - посидим, выпьем чаю
Ты совсем один, и я совсем скучаю

впала як і карніз

Я хочу з вами танцювати і співати,  хочу обіймати вас і сміятись, я люблю вас, дівчатка, і дякую, що прийшли до мене, я щаслива була з вами провести той час мого Асаблівого дня.
Здається, що ви мне зарядили щастям ще на рік. Завтра скажу вам всім, але не перестану повторювати: Я ВАС ЛЮБЛЮ!. І як ви казали, я завжди залишусь вашою мілою картошечкою, мої хороші =*
Я стала щасливіша - точно, я стала доросліша?Не скажу. Вчора хтось сказав, що в мене гарний голос, ми знайти інших іменниників і ще купа дурощів була зроблена, Діана ми з тобою сестри цього разу, єслі ви панімаєте а чом я. А взагалі таке ми мали пережити, такий жостки двіж мав бути в нашій кімнаті, щоб продовжити славу.
Нічого вчора не закінчилось ні після настання 00:00 6 квітня, ні після 4 ранку, коли ми вже вляглись спати, ні сьогодні, але багато чого змінилось, думаю таке треба було, то інше , мені вже немає 18, інша я. то не кінець, то лиш початок.
І залишається єдине відкрите питання: що буде вдома?Для мене то занадто скоро.
Я знову летітиму в прірву з високо мосту? Від чого мені відмовитись і з ким поговорити? Хто мене буде слухати? Хто мене там чекає окрім найкращої в світі родини?
Думаю, я знайду, що робити, ціле місто в моєму розпорядженні, і я навіть знаю, куди я піду найперше.
Мамо, пробач наперед, я люблю вас, але я знову здається буду приходити о 4 ранку, пити і зривати дах іншим людям. бляха невже стосунки на відстані такі важкі? ми що ніяк не вигребемо? хіба не вийде? а чи то треба? а я хочу? а ти? чи ти згадуєш мене лише коли напиваєшся?

всьо харе себе грузити, я знаю одну річ, що я хочу, і я знаю що їду додому, ідіть ви всі