Персики

Пестить шкіру холодний вітер, легке білосніжне цвітіння песиків лягає на шкіру як крем, а сонце змушує жмуритись і усміхатись. Кінг неперевершений, однак безтями  люблю його лише українською, а стара класика, що супроводжує мене, дає трошки кайфу. Просто повзу, прогулююсь вуличками, задивляюсь на ясне і примхливе небо, що час від часу цілує краплями дощу і розслабляюсь. Львів неперевершений, це моя пігулка від весняної хандри, хоча минуле й проривається через мобільний зв'язок і здушує горло, від цього хочу тікати, падати, плакати, але тікати. Ти поїдеш зі мною? Сонце казало, що я щаслива, коли подорожую, цікаво як воно це визначило, як?я щаслива, бо в мене є Сартр і мила історія кохання від Джейн Остін. Мої вирвані з-під синців зелені вени перенаситились соц мережами, тепер я вливаю в них сотні друкованих слів.
Дивлюсь як весело чалапають мої рожеві кросівки по сухому асфальті, п'ю колу і розумію, що ціную самотність. Останні кілька років вона стала невід'ємною подругою, інколи я навіть людей кидаю заради неї. Люди просто не цінують те, що показую їм, вони занадто тупі, щоб побачити красу. Мені не страшно жити у моєму місті, мені страшно, що я стану такою як вони, ці голі і злі люди, що виживають на 1500 грн на місяць і рахують витрати на комунальні, такою, що напиватись це буде єдине свято в кінці робочого тижня, такою, де не бачитиму, чогось прекрасного. Я ніби й боюсь, але не борюсь з цим. Мені страшно приїждати знову, ходити по вулицях.
Люди дивно вдивляються в моє лице, ніби бачать там щось відверто заборонене, надзвичайно чуже, я ігнорую їх, я ігнорую все, лиш солодкі запахи привертають мою увагу і згадки бувших людей.
Коли/якщо нап'юсь, що я зроблю? Кому писатиму, що казатиму? Невпевнена ні в чому, скажіть що зі мною? Це смертельно?
Знаю одне: Денис - мій розум, дякую що є зі мною, хоча б поки що.