Смертельно втомилась, знову.
Сплю в трамваях і відчуваю кожен синець за ногах, співаю Бумбокс і відчуваю як мій голос змінивсь, подорослішав чи що. Нервуюсь через гроші  і маю замашки перфекціоніста щодо святкового столу на День Старіння, я хвилююсь,  бляха скоро стану схожою на сорокарічну матусю сімейства, якій приносить радість лише готувати для голодних ротів. Я шукаю шляхи порятунку, але Боже, не беріть мене заміж, бо ж я здурію.
Я просто видихлась, посіріла і скрутилась клубочком на ліжку закиданім рюкзаком, парасолькою, хаосом з листків анг.м. а я посерединці, ніби на кораблі, і двигуном у моєму судні є голос, голос Андрія і біти і моє тихеньке хлипле підспівування, ніби скавчання. А завікном шторм , так небезпечно близько море збунтувалось і  вилилось на небо, а я падаю, я на краю і знаєте краще б я уже впала, краще б  уже кудись впала, бо я не вигрібаю вже.
Нащо обмежувати себе, вірити в щось краще, а потім розуміти, що змінити щось означає переважно відтяти частину себе і попускати віжки кожного разу і кайфувати, як наркоман.
А людям у голові давно весна, а все, що я вмію, це розбивати дзеркала і феєрично падати на підборах перед хлопцями.
Пустіть мене до моря, адже говорять, що солона вода лікує рани, пустіть і, можливо, вона вилікує мою голову і моє серце.

карні-від-карні

здається я зрозуміла і віднайшла панацею, хоч би не збитись з праведного, тобто правильного шляху. Мені б віднайти внутрішнього Бога і дійти з ним згоди. Знаєш, мені сняться дивні живі сни, останнім часом вони знову прийшли до мене і почали поглинати мене, там я більше говорю з людьми ніж в реальному житті, вчора прокинулась з присмаком крові у роті, мене вони лякають, затягують у свій світ, тепер я провалюють туди по 12 годин на день. Дай руку і вирви мене з їхніх лап. Будь-ласка прийди і будь панацеєю, ще каплею, ще трохи.

Чому я не хочу їхати додому? Бо я знову потраплю до вас: людей, що продають мені алкоголь,  хоча деякі думають, що мені ще 15, до хлопців, до тих втрачених душ, до далеких знайомих, і одного гарненького хлопчика, з яким ми не знайомі, але стабільно лайкаємо один одному щось. Жаль, що в тебе є дівчинка.
Тож я не відволікаюсь, мене знову затягне в центрифугу. Я вже наперед впомилась і закрилась в кінці від усіх. Цього разу у мене не буде шансу на приватність, цього разу я маю поставити всі крапки, тире, знаки оклику, але не такі вже обридлі три крапки. І мені насправді страшно за вас і наперед соромно за себе. Я не хочу бігти і падати у океан з високого обриву, але я стабільно це роблю, шукаю полегшення і шляхів вивільнення своєї дурної енергії, і роблю це і дарма, і ви дурні. Скільки разів я обіцяла собі, що маю розібратись, поговорити, побачитись, скільки разів я ставила собі заборони на певні мої дії.

Я не хочу додому, там буде важко, там буде купа зустрічей, які принесуть мені фальшиве щастя, як наш поцілунок, Мені важко буде витерпіти план-список перезустрічей, недопобачень, знаєш хочеться просто напитись з тобою, ти ж рідний, ти ж старий мій прокол і я твоя дура.
Знаєш, я ніколи не могла зрозуміти оцьої дурні в фільмах, коли головні герої не можуть повернутись і сказати один одному в очі, що мають на серці, в хід іде ненависть, брехня, але не правда, правди там немає. А потім вони закриваються у ванні і ридають, до того ж не тільки дівчата. Я завжди обурувалась з їхньої дурості, а сама ніколи нікому правду в очі не говорила. Што ж прішло врємя ілі прійдьот. Це вже сота обіцянка напевне, але все ж обіцяю розібратись з всім, що тримає  мене за горло і цілує. Хоча  я вже маю одного такого.

мені інколи здається, що ти починаєш кричати, твій голос підвищується до неможливого максимуму. Я зара пишу єрєсь, завтра рано вставати, а в голові у мене пусто. а скоро днюшка, скоро старість і девятнадцятка.

розслабтесь і заспокойтесь або як я двічі потрапила в морг

Щось мені сьогодні всі кажуть розслабитись, заспокоїтись і не рухатись, а я не можу. В мене по всьому тілу починають проходити імпульси струму, мої пальці починають нервово згинатись і розгинатись, а я така офігевша сиджу на кріслі вимазана якимось липким гидким гелем, і до моєї голови приєднані з десяток проводів і так по колу, тричі. А мене знаєш  що заспокоювало? Як не дивно, але думки про тебе, згадки наших зустрічей,  я усміхалась і трішки  зловтішалась згадуючи як тобі через мене завжди перепадає. Дивно, ти перший що змусив мене знову щось відчувати, люблю твої очі. Такі наївні, милі і обрамлені густими, пухнастими віями, ти б міг в погляді змагатись з котом з "Шрека". Мої міласті ♥.
Тож в такі миті я була щаслива, а потім до мене приходили тітоньки, знімали з голови якусь хренотєнь і я виходила з кабінету така ніби мою голову облизав інопланетян. Але попри все я вижила( типу юхуууууууу), хоча звичайно  спочатку  не думала навіть, що доберусь до місця призначення, а все чому? Бо я ж лошара неуважна і бланк застарілий. Але то вже мої життєйські історії. то таке.

Але є насправді друга частина, про яку я не хочу не тільки писати, а й думати. Є проблемка (типу "ну скільки можна"). Я маю визнати, що нічорта не роблю, і постійно сплю і ще нию. Мені треба вітамінок, я хо яблучок, сильно хо(( Мені треба розвіятись, мені треба покататись на потязі, а ще мені потрібно перестати витрачати гроші на всяку єресь. Я хочу готувати, щось смачненьке, я маю прокинутись з цього кошмару в який сама себе насильно вводжу і мучаюсь, не вистачає тепла і горло ще болить, а я вже говорю, що все мєрзость, харюсь на людей і просто нервую. Сашка каже, що на першому курсі в мене все було добре, на другому на мене навалилась купа всякої херні і ще під питанням чи доживу до третього. Тож, рібятки, треба чудити пока магьом.

це зайве

короткий вдих-видих вдих-видих схоже на дихання собаки в передсмертних конвульсіях. в грудях коле, дивлюсь на себе в люстерко:"красуня, проводжу тремлячити пальцями по обличчю, задивляюсь на обдертий чорний лак на нігтях, переводжу погляд на синці під очима, вперше вони мені подобаються, розумію, що є страшніші речі, лиця, є страшніше життя. проводжу пучками по вилицям, що аж занадто виділяються на моєму лиці, чи себто мали виділятись, аби не мої пухкенькі щічки. от би скинути кілограм так 15, вони б стали убивчо-потворно-красивими. я б стала красивою, пальці починають труситись, виникає бажання видерти клавіші з клавіатури, виникає бісова злість. і тихе моє коротке вдих-видих, вдих-видих. Блять та ти колись зможеш поприбирати десь ще окрім місця під своєю сракою? Скажи мені суко, тобі хтось сказав, що блять не існує в цьому житті твоєї особистої прибиральниці чи ти думаєш, що сміття з туалету і загажений унітаз самі себе обзизують і вимиваються? Зроби ласку подумай своєю курячою головою. Ненавиджу людей, що не віддають чуже, а коли забирають їх, вони розходяться ніби хтось вчинив великий злочин. Та чи ти, без памяті залишилась, курво? короткий вдих-видих, вдих-видих. Напевне мені треба закурити. Я хочу поїхати на війну, тобто ні, не на війну, а туди, де убивають людей. "Війна - світ, а не подія". Я прочитала 8 з 77 сторінок, а дах у мене вже поїхав. Я хочу плакати і розумію, що це зайве, тут не плачуть, я хочу побачити смерть, я хочу відчути ті страждання, і не хай я зійду з розуму, нехай потім я переріжу собі вени чи ніколи не зможу мати дітей, але я маю,  я повинна це відчути. Це так страшно читати, а страшніше від того, що це чистісінька правда. Події проходять, великі події залишається в історії, а малі, на рівні однієї людини - забуваються. Я сумніваюсь, що після такого я зможу і далі спокійно собі жити і постити смішні картинки на стінку. Хоча господи кому ж я брешу, люди такі лицемірні тупі тварини, ми забуваємо, ми тупіємо, ми вбиваємо і живемо далі. Я видихлась, я не розумію, чому це мене так боляче вдарило. Можливо я зрозуміла що ця йобана система використає, вижме і перемеле всіх, я не розумію чому люди такі? Не вірю ні в Бога ні в вищу силу, але і не схиляюсь  до Хокінга. Він казав, що Всесвіту не терба нічого, щоб виникнути він просто виник і все. Не треба шукати причини створення. А я просто думаю, що це довбанути випадковість, злий жарт простору і часу, фрік і урод, що народився з заготовки прекрасного. Закриваю обличчя руками, короткий і важкий вдих-видих, вдих-видих. Я втомилась, мені погано,чому цей світ так влаштований? Чому одні люди подорожують, куражаться і досягають успіху а інші вмирають на війні, кишки інших розплескує і намазує на камінь як гарячий сир на хліб. Хочеться блювати, від усього, від усіх. Ти можеш зневажати, ти можеш це не читати, ти можеш не чути і не бачити як я розбиваю колонки, ріжу собі руку, кричу і плачу. Бо цього немає, бо я думаю про наслідки, я думаю про йобані наслідки, чому лише в цих випадках? знаєш, я зрозуміла, що я не хочу бути тут і зараз,  не хочу бути собою, я не хочу мати грьобаних 18 років і жити. Чому ці сьози котяться так? Я не хочу робити завдання, я не хочу більш читати, я не хочу тут вчитись. Що мене заспокоїть?
я реально вибираю, я реально усвідомлюю, я реально потім забуваю. Я зараз ні про кого не думаю, я думаю, про ті імена, які не можливо було пропустити. Вантаж 200, цинкові гроби, в них пустка, хіба, що трішки кишок і памяті про ту людину.

а зараз я повернусь, до свого реального звичного життя, буду усміхатись і захоплено говорити про щось, робити завдання, ставити лайки і коли це хтось прочитає, і  насмілиться  спитати з цю публікацію, то переджаю, або ти будеш готовий до серйозної розмови, або ти зразу будеш посланий  нахер.

Ми з Оксанцею вирішили або Зашуганий мудак

ПО-ПЕРШЕ
Ми йдемо пити, тобто гуляти і геть чисто паралельно, ну як по правилах перфекціоністів, на завдання, над яким треба сісти і помучатись((( Срааааань як я не хочу робит його. Денис, кицю, пробач, але я його сьогодні не зроблю. ухахаха
ПО-ДРУГЕ
Я ідеалістка, і то дуже зле. Бо постійно я вигадую якусь херню і чомусь вона має виконатись. Але ж, кицю, в тебе нема власних рабів, що виконують всі твої примхи.(а жаль)
але не про це. Коли ж я вже нарешті зрозумію, що маю не вигадувати в своїй голові гарний світ, бо як тільки мій зір  стикнеться з реальним світом, я загрущу((
А в пятницю в мене в голові лише була думка "бляяя а якщо цей чувак маніяк, як я від нього втічу на підборах, ну яяяяк? а що як його трохи затримати, ну наприклад тупими питаннями і під час цього зняти взуття, але не кинути, воно мені подобається" піздец карочі в мене в голові твориться. Мені взагалі здається, що ті три людини, що мене читають, взагалі не обтяжують себе писати мені і запитувати"як я". Типу вони бачать нову публікацію і такі" о круто вона ще жива, ну ладн, а тут вона пише, що знову тупанула азазазаза".

а взагалі ми з мамою сміялись і вона казала, що дурним людям не можна казати, що вони дурні. вона такий дипломат у мене ^_^
напевне саме тому вона каже, що я неуважна, коли я кричу, що я тупа. вона мене любить

як я люблю приїжджати в це місто, попри те, що люди тут голі і злі, але я відчуваю себе вільною. Я можу танцювати і співати ідучи по вулиці, стібатись і толкати свою філософію поки Оля обирає собі штани. Кусати Олега і дико з ним кричати посеред людної вулиці, я тут відчуваю ніби отримала крила, мені в кайф, просто в кайф, люблю коли ми подовгу з Олею збираємось гуляти, ну вона збирається, а я вже одягнута, або взута ходжу по коврах, за що вона мене сварить,  або заліпаю в якесь кіно з мамою.
але найголовніше тут те, що я проживаю  купу смішних, веселих  і добрих моментів, які зазвичай не запамятовую, але відчуваю їх тепло. Мені страшно, що я втрачаю їх з памяті, мені не хочеться визнавати, що час іде і не буде як раніше, ніколи, діти ростуть, батьки старіють, близькі люди знаходять пару собі а в мене одне бажання, по велінню опинюватись у своїй рожевій кімнаті і відмахуватись від усього з словами - сюди заборонено, Це МОЯ ТеРИТОРІЯ. Я не помічаю, що кімнатка змінюється, рухається, її форма ламається і перебудовується.
ти знаєш, я ж як приїду сюди наступний раз, мені вже буде 19, я собі не пробачу, якщо не змінюсь до того часу, як я бачу мені потрібен довший перепочинок від дому, набагато, у півроку, щоб визначитись слабачка є чи ні.
то чи можна продовжити своє 18-тиріччя ще на півроку? я ще хочу мати волосся кольору зеленої хвилі, хочу побачитись з Денисом і з його крутою зачіскою, хочу щоб ми сфоткались і показали всім сучкам, хто тут БОСС. Я бажаю дикості, але в мені є ще й інша сторона, яка каже:"алло, дівчинко, хочеш кимось бути - роби щось, ти лише втрачаєш час, алооооо, прокинься!"
я не хочу так як зараз, це занадто тупо і негарно, хоча ти хороший, це тягне мене донизу і вимазує в болоті, мені ж потім гидко з себе.

дивлюсь на чорний лак на нігтях, який він шикарний ♥ і він це не признак, ще одного періоду "я йобнулась", він крик.
я не можу розібратись в собі, чесно, в мене зараз є бажання роздягтись валятись на ліжку, дивитись якийсь тупий, але щасливобанальний фільм, слухати мамине "ой це тебе завтра збирати треба буде, а що ж тобі давати в Львів, що тобі приготувати, а в тебе немає ще холодильника - виставиш за вікно".
і є інший варіан, я піднімаю свою дупу, не лінюсь, визначаюсь, що одягаю,збираю своє грусніньке єбало личко, буджу Олю, що солодко спить за ліжку в кімнаті, валю гуляти і відриваюсь, а потім, завтра ми зранку як йобнуті будемо з Оксаною задротити над завданням. Бляха, люблю цю малу.
так, треба гуляти, йти,
оу так приємно, що ти мене читаєш і щось намагаєшся зрозуміти з моїх думок
то всьо до сраки,
бо я здається захворіла, горло болить і я не бачу багато моїх колишніх любимих людей, так нізя

бля, після 19 березня заведу собі Інстаграм, якщо звісно не помру,
піс, кісс, міс, і не пийте 0,5 л маренго самотужки ібо на ранок хреновато буде. цьомкаю

казка для малечі

тобі скільки? 25 років? чи 17 а може 9?

це не важливо

ти залишишся малечою, у їхніх очах і серцях. Не думаю, що це правда: ваші батьки більше люблять ваших дітей ніж вас, вони люблять однаково сильно, але і дуже по-різному.

це я присвячую татові, 

ти завжди будеш зі мною в серці,

я ж залишусь твоєю маленькою дівчинкою. 

дивно, але коли це пишу комок в горлі стає і сльози просяться на очі, я стримуюсь, але знаю, що ти пожалієш і пригорнеш до себе як і в ті моменти в дитинстві, коли я капризувала і мама на мене сварилась.

ти завжди мене щільно і бережливо вкривав коциком в дитинстві і не важливо чи надворі була зима чи спекотне літо.

ти завжди хотів і віддавав все, що тільки міг, для нас, а натомість просив шани і слухняності, так і зараз.

ти приніс мені в кімнату котиків, свіжих і прекрасно-пухнастих, вони зустріли мене весною.

ти занадто консервативний, приземлений для того, щоб повірити в Бога як щось особливе, ти не можеш і не приймаєш якісь мої викиди самостійних ідей і вибір власного шляху, ти просто миришся з цим.

ти злишся якщо щось "не по-твоєму" і надто запальний, але і я це приймаю, бо в мені тече твоя кров.бо і я така ж як ти.

сьогодні ти був моїм сонцем

сьогодні ти бережливо і прискіпливо мене кормив, як малу дитину, і я погодилась, хоча якщо чесно їсти тепер дні 2 не зможу, ти зробив мені чаю, і вкрив коциком, кольору моря, а я лежала на своєму великому ліжечку,  в навушнику грав Джоні Кеш, що нагадував мені про мою "юнацьку" Одесу ти тихо вийшов закривши двері, залишився мене сну.

тату, ти моє сонце, а я твоя найменша неслухняна донька,

я люблю тебе і сумую за тобою і мамою повсякчас,

пробачте, що дорослішаю