кусати губи і страждати

This is for them pretty somethings
Living in a fastlane, see you when you crash babe
This is for them sexy somethings
That body can't always get ya out of everything
This is for them bitter somethings
Stop living in regret, baby, it's not over yet
And this is for them trippin somethings
That's high on life, baby, put me on your flight

I'm not a teacher, babe
But I can teach you something
Not a preacher
But we can pray if you wanna
Ain't a doctor
But I can make you feel better
But I'm great at writing physical love letters
I'm a freak, all day, all night
Hot, top, flight
Boy out of sight
And I'm crazy, all day, all night
Who needs a degree when you're schoolin' life

You know it costs to be the boss
One day you'll run the town
For now make your life what you decide
Baby, party til the fire mashes,
Shuts this sucker down


давно не писала для себе, не робила висновків( ой вони будуть плачевні)
мууузика як я за тобою скучила, хоч трішки, просто розслабитись. А я скоро їду додому!!!! Єс
май дарлігн, май літл сіті, чекай хвору душу в свої обійми. Тверезі. я думаю, мають бути, я лінива я ненавиджу себе, бо не змінююсь як хотіла. та ладно, стипендія прийшла знач можна жити, і з понеділка чесне піонерське, буду.
Я вирішила:бути чесною, буду чесною обіцяю. А ще обіцяю, що не підпишусь ні на які "погані" речі. Ти маєш відповідати за свої дії зараз і прогнозувати, до чого вони приведуть в майбутньому(прекрасна порада, що дав Ваня, правда  я тоді її не розуміла).

киця, ти таке золотко, ти просто чудо, я пишу і в мене червоніють вуха(ніби у 4 класі)
жаль, що тебе неіснує.

Я буду відповідати за свої вчинки, я буду відповідати за свої слова, але говорити я буду їх лише тоді, коли щось відчую. Мені важко писати зараз і тут це, бо люди вміють себе накручувати( я напевне з цим уже доходжу до ручки) але і ти просто поговори зі мною. Хоча я вже просто божеволію, я вже дістала всіх і тебе, просити поговорити зі мною, побачитись, відчути поряд, а ти навіть не здогауєшся, що в мене в голові ці думки. Я маю вирішити - я їду додому - ти є? Ти будеш поруч? Ну хоча б в одному місті будь, будь ласка, я буду знати, що я щось вартую в твоєму житті, а ні( я звичайно розумію там всякі непередбачувані обставини) але я не буду чекати. То дедлайн, до якого я тягну тебе силою і кидаю ніби на розпечене залізо.
а можливо треба відпустити? треба виплутуватись  з своїх диких снів, треба кидати голку і лікувати нерви, треба слухати прогноз погоди і бачитись з мамою, з моїм світлом, моїм теплом. Думаю про неї, про її нерви з приводу моєї хвороби, про її турботу, потім бачу збоку себе, як говорю на сходах факультету з нашим філософом( з борідкою і 25-ма рочками від народження). бачу його спокійного і розумного, і себе розхристану, насуплену, що гарячково доводе, вже в корені неправильну думку, він дивитись на мене як на нерозумне дитя( і так і є). Я занадто дурна, а вже нервую, що вмираю.
Мамо, ти приймеш мене назад?
Що як я скажу тобі, що не розбираюсь у цьому тупому світі?
Мамо, що як я справді шукаю щастя в стражданні?
Мамо, спокійно спи на іншому краю нашої розхристаної і зальопаної кровю країни.
Мамо, я люблю тебе, я приїду і  скажу тобі це і поцілую, Мамо ти моє щастя, не хворій, бо я також хвилююсь

шорти з метеликами

писати вдень, це як стояти голою перед найкращим другом. Хтось з вас, хоче іншого, а інший тупить так, що не бачить нічорта. Чи поцілувала я б тебе голого напроти?  Тобі не варто думати про це, та й мені теж. Львів важливий для мене і дивний, щось змінилось з різдвяних канікул, хтось тут став неприємною старухою, що не доганяє гумору інших, а хтось дуже далеким, у всіх сенсах. Мені б хотілось проміняти свій гарем, ні, я б точно проміняла свій гарем, на людину яку б щиро покохала. чесно. Просто дай мені руку, чи не давай. Я ж занадто вимоглива і дурна і негарна до того ж. Тобі таке тре? сумнівають.

мені сумно, мама засмучена, бо зі мною завжди якийсь непорядок, вона нервується, хвилюється, заспокоюю її і кажу, що все дурня і я сильна. А насправді ж  мені на себе абсолютно насрати   все одно. Я без грошей, в буквальному сенсі, немає навіть на маршрутку, а ми їдемо в макдрайв(я не люблю їжу з макдональса) о 12 ночі. Гарне нічне місто і мені майже все одно, музика і сміх. Життя дає тобі шанси і вони настільки дивні, що ти не погоджуєшся, а дарма.

поклич мене гуляти

Куди втікає небо

мені сумно, я насправді тебе покохала за ці два дні. Ти моє місто широченних вулиць встелених бруківкою, наздвичайно доглянутих кольорових будинків, гарних закоханих пар, дивних світлофорів,  найприємніших непомітних і скормних кав"ярень-чайних, де один ковток може подарувати тобі смак полуниці, шоколаду, мяти, ванілі, меліси і дива, справжнього дива.  Це місто не просте, воно показує твій противних характер і свій також, ми дикі і незрілі, ми в тобі, а ти в нас, назавжди. Я пишу це і моє серце, чи що там ще може відчувати, тріпотись як пташка. не розумію чим мене зачепило. і ненавиджу свою память, ненавиджу забувати щасливі моменти, саме тому знімаю тупі відео( Сашка хариться жостко з них)))).

Я ж насправді боюсь забути як ми втрьох спати на диванчику, Діані було спекотно і її пятки торкались підлоги, як прокидаючись рано-вранці через вікна неможливо було нічого побачити через густий тягучий туман, який мене захоплював і топив в собі. Як ми валялись на тому ж самому дивані дивилась на місто з мансарди, як слухали вініл, справжній, такий рипучий і характерно кайфовий. Як пили рожеву Одесу і вишневу краплинку Львова. Аааа я б зараз проміняла Львів, повернулась назад. Ця подорож розслабила, заспокоїла, ми вже такі доросліііі. Тепер немає нічого страшного, хочу їхати, не хочу сидіти, хочу моря і розуміння. Хочу такого бірюзового щастя, хочу неслухняних  хвиль, що схожі на шкодливих диких котів.Вони несподівано кидаються під ноги, лащаться, потім накидаються на тебе і тікають. Хочу тиші і тепла.
напевне море ще довго не покидатиме моїх хворих думок

прівєт

з головою не порядок, вона постійно болить, і  це не депресняк, ібо я останнім часом якась занадто життєрадісна і весела. Я кажу, що буду поганою жінкою, Денис каже, що голова то не головне/шуткка мінутка/. Я НЕ ХОЧУ ВЧИТИСЬ. Завтра перший семінар, а я дивлюсь новий серіал, говорю з Філасафом, дойо* питаюсь за  йогоздоровя і фізичне і духовне, йду за смачненьким, складаю з ним план якоїсь херні( він хворий на голову)і я також, телефоную мамі, двічі, уявляю себе суперменом( посилка у 14 кг це не хухри-мухри).

 Якщо чесно, то всі уже далеко, дуже далеко. Мені напевне від цього краще, напевне, бо повідомлення "я сумую" мені б"ють в голову не гірше за боксера важковаговика, тож я вже хочу назад, до вас, вас  божевільних і таких рідних. Тупачка, тупачкааа,напевне я просто ведусь на розвод. Думаю, що таки треба виконувати обіцянки, треба змінюватись, хочу чогось нового, їду в Одесу. Так. Їду в Одесу. Квитки в кишені, на запитання: "нащо?" не відповідаю. По-моєму воно тупе, як це нащо? У 18-річної дівчини немає бути особливих причин, щоб свалити на 2 дні в інше незнайоме місто. Звісно тусити, пити вино на нічному безлюдному пляжі, дивитись як язики морських хвиль облизують мої берци, нити, що болять ноги після спуску з потьмкинських сходів, зробити ніодного нормального фото, лише якесь розмиті наркоманські, багато де побувати, відчути красу міста кінчиками зябрів і стати русалкою.
мене криє
а завтра семінар
знач не спатиму
любитимеш мене? знаю, що любитимеш. хоч звучить і егоїстично але правда, і то страшно. тобі хіба ні? краще вже хворіти горипом.

повертаємось, семінар, Свєта, семінар
факін
 ушла
в ноч
ібо
я
прізрак
лєтящій
на крильях
ночі
ухаха

Мені здається, на вокзалах ніколи не пишуть ВОКЗАЛ

Всьо, спакойна, я спакойна. Не хочу назад, маю прийняти все як є, іти на навчання, читати книги і говорити, говорити сидячи на підлозі і п"ючи каву-чай, говорити в ночі, коли завтра зранку на пари, сміятись і питати у всіх "як справи". Львів це також свобода, не треба хапатись за дім, людей, зустрічі і образи. Ти вільний. Я вільна! Щаслива. ну давай, входь в кураж і співай і спивайся, а у мене болить горло, вибач я не з тобою більш. Я так не граю.
Думалось, що тут буде жахливо, але я все та ж я і  ми живі і все добре.

14:48

Давай мовчати, про то, що дівчати

Не вміють сховати, не можуть спати

Давай про мене і про тебе - мовчати
Мовчати, аж поки не захочем кричати

14:48 уже час, нам час

я спокійна, щаслива і слухаю кавер пісні Скрябіна, зроблений Океаном. Ніколи його не любила, але цього разу голос Вакарчука і слова Кузьми злились і стали ідеальним акомпанементом мого метушливого життя саме зараз. Мама не залишає мене, здається, ні на секунду, сумно цьому усміхаюсь. Це фаталіті. Я стомлена, як маленька біжу до неї і засинаю поряд під фільм. РОзумію, що нічогісінько не зробила, і мені однаково. Я думала, що цей період дома змінить мене, змінить стосунки з близькими, дасть визначення всьому і все розставить по містях, а натомість нас лише розкидало по містах. Я їду в Львів, уже за 6 годин мій потяг рушить, і здається це несправедливо. Швидко, чи ні? Чи пережила б я ще одну відривну ніч? Я не думаю, занадто багато всякого зроблено, занадто. Це вже страшно, отак кидатись, падати у вир без думок і совісті, я просто б зрозуму зійшла. Хочааааа. та це вже не важливо. Я їду. Побачусь зі всіма тільки через місяць-два. За останні дні я зрозуміла, що моє життя, було не таке вже й нудне. У мене є близькі люди, я їх люблю, вона про це навіть не думають, можливо не знають, але я рада, коли ви пишете.

Що робити, що писати - не знаю, нічого не хочу, зараз той стан спокою, що лякає бездушністю.

Мені смішно з того, що ти мене не забуваєш чи забуваєш? Дилема. Що зробити, щоб цей світ став простіший?Хочу ясності і не хочу обов"язків, хочу зустрічі з батьками//шутка мінутка ухаха//  насправді хочу щоб Дота швидше скачалась, ібо я вже не можу її сорок разів перезавантажувати.

до речі беру свої слова назад про алкоголь, і про те що з ним легше. З ним гірше, моя поведіка стає неконтрольована, майже буйна, як це тупо не звучало би  -_-
люди мають саменькі розібратись  в собі, і для цього не треба ні таблеток, ні сигарет, ні алкоголю. вчіться говорити щиро, коли кидаєте когось. вчіться розбиратись в собі, коли не знаєте, що відчуваєте до людини. вчіться говорити "ти мені подобаєшся" коли не хочете відпускати людину.  вчіться посилати нах, тупих самозакоханих істот(мене тоже можна посилати). вчіться казати мамі спасибі, дякувати татові за турботу і яблука. вчіться слухати і кохати кінець кінцем. і я буду вчитись

раз, два, три - выжигай из нутри

присвячується битому склу, моїй дурості і хворому горлу

мені боляче, мене накриває. Смерть вривається в наші життя, без стуку, просто як обухом по голові, сьогодні загинув відомий музикант, справжній патріот і просто хороша людина. Як це дивно, такі події нас заганяють в жах, а десятки чи вже сотні смертей наших хлопців на Донбасі ніби й не зачіпають. Як тільки смерть бере тебе за руку своїми холодними пальцями ти з жахом тікаєш від неї, спотикаєш і кричиш, що не хочеш. Але до того, кожен день, по хвилині, секунді, по кожній сигареті і ковтку алкоголю ти біжиш до неї в обійми. 

//я скоро зірвусь, дурні думки в голові і не покидають,//

я:

- Мам, у мене горло болить.

мама:

- не хочеш лікуватись, не хочеш у Львів.

Львів мене не врятує/

не у Львові справа, я не маю що тут робити, тут я починаю себе вбивати алкоголем, сигаретами, таблетками, думками. Та що ж я за дура така. Чесно, я хочу більше з вами проводити часу і з вами жити хочу, і контроль витерплю і стану хорошою дочкою, але зараз проблема не в навчанні, не в вас, а в мені. Чому мені до чортиків страшно зустрічати свій 19-тий рік народження? Чому кожен вечір я вибираюсь з дому, броджу по місту і вливаю собі у вуха мегабайти музики?  Чому катаюсь на гойдалці на нічному дитячому майданчику у себе у дворі? Чому я туплю, зупиняюсь біля вуличного ліхтаря  і підставляю лице під мерзлий, мертвий дощ? Він цілує. ніжно.  у кутик губ. усміхаюсь і прокидаюсь і знову йду. 

Дякувати Богу, є люди як ти.  В тебе твереза дійсність, все налагоджено, все правильно і так як треба. Хоч в когось все добре, правда? А якщо ні, то скажи, я ж не чужа...була, а зараз уже хтозна, бо я вже здається сама собі чужою стала. Ну поговори зі мною! Не навиджу свою черствість, але я вже прийняла і зарахувала тебе до свого клубу "я буду згадувати наші моменти разом ще не один рік". Поговори зі мною відверто. ну чому не можна напоїти весь світ в один момент, щоб всі люди чесно зізнались один одному в своїх почуттях, будь то дружба, ненависть, байдужість чи турбота.  

Я думала ти моє спасіння зараз, думала Всесвіт через тебе посилає мені мейл: "не вмирай, все все ще добре, ну давай, не розклеюйся." А ти такий, такий, ааааа  та прокинься, СВІТ. Це іншим простіше живеться в  житті і я занадто багато думаю і нию? Чи ви просто ховаєте все в собі? Ну так, поділіться, розкажіть мені, я вислухаю, чесно, мені не все одно.

Мені просто холодно, і я з розуміла, що ці всі вогники-дорогоцінне каміння-світляки-блиск нічого міста, від яких я сходжу з розуму,  інколи  лише бите скло, дешеве, потворне  бите скло. Лише скло. 

тепер хочеться чистоти, геть лак з нігтів, геть тоналка(привіт веснянки і синці під очима аля "Свєта ти що не спала?") привіт шарф, який приховує подарунок , шапка аля "я бомж" привіт навушники, привіт мої думки, привіт нічне місто, я не кричу, я співаю, просто йду по малоосвітленим вуличкам і співаю, мені краще, чесно.

я якась холодна, ні, не мерзлячка, просто холодна, через свій егоїзм все постійно псую, нічого не помічаю, пробачте, цілую в губи і обіймаю.

Міс ю, міс

Я сподіваюсь ніхто окрім С. мене не читає, ібо це тоді таке паліво, що аж страшно стає. А можливо каталізатором всіх подій, що стаються, виступаю сама Я. Мені не зрозуміло чи це добре чи це погано, як мені вчиняти?
А можливо це всесвіт мені допомагає здійснювати свої тупі забаганки? Чи я просто дурна? Я обпекла собі язик і піднебіння дуже гарячим какао, тому мої смакові рецептори майже атрофувались, не можу сказати те ж саме і про інші мої відчуття, але щось схоже. Годинник тікає, падає і розбивається на яєчню, напевне він у мене від Сальвадора Далі. Я чомусь покидаюсь зранку, розтуляю повіки, пялюсь на білу стелю, повертаю голову до вікна, де через штори, падає пасмо світлого рожевого сонця, воно випалює мені очі, я відвертаюсь, аналізую, що було вчора, аналізую, ржу, дивлюсь на чужий браслет на руці, згадую "Полтаву"з хрестом, ржу, відео на мобільному, мою обіцянку, ржу, і ще раз, я молодець, але не молодець.  Напевне я таки їду з глузду, бо о 4 годині ранку лежати впоперек ліжка, буквою Г і слухати на репіті трек то як мінімум неправильно. Я не виконую обіцянки, через це  відчуваю себе поганою. Дякую, за танці, дякую за місяць, що світив надзвичайно яскраво і за мою зоряну частинку неба, дякую моєму місту, дякую, людям, що прихильні до мене, людям, що терплять мене, деякі навіть люблять,

і тут я думала, ще над тим що відчуваю і чим хочу поділитись, але тупий стук зверху мене постійно збиває з думки
сусіди, ви наймиліші люди,

 а я навіть нічого сьогодні не робила, тільки комедію по ТБ бачила,  і знову спала до першої години дня, я погана дочка, тобто неслухняна, а ще я ніяк не можу визначитись і знайти себе, знову, знову у мене є купа вартісних фільмів на паузі, дві книги кинуті одна на середині, інша на початку,  і ще купа фільмів у закладках. Я знову розчиняюсь у другорядному і не можу роздивитись своє відображення,

ну привіт, дівчинко з сірим кольором обличчя з зїденою не мною губною помадою і вкраденим блиском в очах, де твоя совість?

до речі, дитинко, не усміхайся так, бо твоя фальшива посмішка гидка, ти не виграла нічого.