а сенс життя?

09:25 Коли думки не дають спати 0 Comments

А сенс життя в чому? Чесно? Мене повністю влаштовує відповідь як в тому анекдоті. 

Мужик попадает на небеси, и, мучимый жаждой познания Смыслов, докапывается до какого-то ангела (а может и до Самого) с вопросом о том, в чем же был смысл его, мужика жизни. На что в небесной канцелярии поднимают огромный пыльный архив, находят нужную букву и подраздел и сообщают: «В таком-то году, апрель, 17 число. Ты сидел в кафе «Березка» и женщина за соседним столиком попросила тебя передать соль. И ты передал». Мужик: «Ну и??». Ангел: «Ну вот и все»

Я спершу офігіла. І це все? Не вилікувати всіх від раку, не врятувати коалу з вогню? Не віддати своє життя за якусь Справжню Цінну Ціль, а отак просто? Сіль? 
А потім зрозуміла, що краще уже сіль. От чесно. Бо згадуючи всіх психологів/філософів, що ставили перед собою це питання, не пам'ятаю дуже веселих фактів про них чи про їхнє хеппі Лайф. Всі вони реально грузли у пошуках відповідей.

Так, роздуми про сенс життя не те, що трохи тебе оговтують, вони можуть вхреначити тебе по шию в землю, особливо якщо ти нестабільний, без опори та підтримки. Як я у лікарні наприклад.

Адже саме тоді, коли фізично супер паршиво, саме тоді, коли безпорадно лежу і не можу навіть адекватно і швидко піднятися, в голові починають танцювати думки " а нащо це все?", "А що далі?", "Ну вилікуєшся ти і далі жалюгідно волочитись?", "Отак робити вигляд, що живеш?" І у такому випадку я раджу мати відповідь, краще мати хоч якусь відповідь, щоб закричати на запитання "ну і що далі?" - "я, БЛЯТЬ, передам сіль!".

 І з почуттям розуміння ситуації далі нити та намагатися вижити. Бо це може з'їсти. Це може почати вигризати з середини як язва і кровоточити. Бо добре, коли все добре. Тоді навіть лисий кінь не буде думати ні про які цілі і прагнення, а от коли все ламається. Що тоді? Коли ти обертаєшся на своє життя і розумієш, що в процесі "бігу до мети" ти не те, що мету втратив ти взагалі не розумієш, що саме тут і зараз робиш. В цих стосунках. Що вони тобі дають? А ти хочеш продовжувати їх ще кільканадцять років?
На цій роботі. А ти зможеш ще в такому ж темпі бігти ще років з 30? І для чого? Яка мета займатися тим, від чого тебе уже сильно нудить уже зараз? В цьому місці. Ти хоч помічаєш, Що навколо тебе і де ти живеш? Чи ти б хотів тут бути і далі? А якщо ні, то де?

І я не кажу про вище, краще, веселіше. Бо це також гонка. Якщо я зароблю більше - переїду в комфортніше житло, мені буде краще, якщо я відпочиватиму не в Україні, а за кордоном, то отримаю більше задоволення. Буллшіт!
Я не знаю АЖ так багато заможних людей, але всі вони з плоті і крові, а ще приправлені як і ми купою страхів. І маючи можливість зайти в будній день в магазин Луї Вітона (взагалі не впевнена як це пишеться) і купити там собі щось, аж ніяк не гарантує щастя в житті. 

Зарвз це схоже на філософствування з голою дупою (і це чиста правда), але ще не маючи мільйону в кишені, мою голову починають гризти хробаки сумнівів. Тож чи все так і має бути? Чи щастя в грошах? Чи в успішній кар'єрі? Чи в стосунках і сім'ї?

Є така вправа: з чого складається ваша впевненість в собі. І люди по відсотках визначають, з чого складається їх самооцінка, а по факту вони самі: кар'єра/робота, стосунки, хобі, сім'я, зацікавлення. І я згодна враховувати ці сфери, успіхи в них при обрахунку, але не згодна ставити між ними і собою дорівнює.
Я не дорівнюю робота, бо якщо забрати роботу я буду.
Я не дорівнюю сім'я, адже якщо забрати інших людей, залишусь знову я.
Я не дорівнюю хоббі, бо і якщо воно відпаде, то я залишусь.

Напевно, Я - це унікальне поєднання певного тіла, розуму, душі( емоцій та почуттів). Я змінюється, і це не залежить лише від тіла і його стану, хоча звісно зумовлено і цим. Я змінюється через наш розум та нашу душу. Або не змінюються.
Не можливо сказати, що я такий як вчора залишусь і завтра, адже Я також це постійна взаємодія з зовнішнім світом. Постійне дослідження свого Я, його потреб, побажань та станів є великою і цікавою роботою, якою займається психотерапія. І разом з тим, це не обов'язковий пункт життя.

Обов'язковий - передати сіль. Ви ж пам'ятаєте. І я думаю, кожному з нас це вдасться.


0 коментарі:

втримати

18:09 Коли думки не дають спати 0 Comments

Втримати сльози, змусити їх закотитись назад, змусити зникнути, розчинитись. Стояти біля залізної дороги, чекати поки сльози зникнуть, підборіддя перестане тремтіти і потяг пройде і ступиться з моєї дороги. Стояти й кліпати, щоб тільки не. Поки в голові крутяться думки "а може поки він їде?" Гнати думки й удавати, що нічого і не болить. І ніяких таких думок. Намагатися усміхнутись самій собі та удати, що це жарт. Що я б ніколи не. І взагалі я боєць, про що таке ви взагалі подумали?

Я стискаю в руці міцно ключі, запихаючи їх між пальці, готуючись відбиватись від будь-якої небезпеки, яка може на мене напасти. Але смішно. Найбільша небезпека в середині. Вона з'їдає мене по ложці в годину, по чашці в день. І уже смішно мені кричати "у мене немає сил, я задихаюсь". Це уже блюзнірством пахне, адже я продовжую йти, продовжую збиратись до купи й ткати килими зі своїх нервів для ніжних ніг інших. Я готова розридатись на лавці в парку і завити. Але де там, це не ок. Адже Що скажуть інші?

Я не буду плакати, так само як і кричати, голосити та боліти. Коли ти болиш шумно — заважаєш близьким. Лиш коли дах планує зриватись — я розгрібаю цих близьких руками, розкидаю та біжу. Вию як божевільна уже на самоті. Бо можу скривдити, злякати чи травмувати інших, дорогоцінних, моїх крихких близьких, які уже і так травмуються і скандалять і ігнорують мене і влаштовують страйки моїм емоціям і мені фізичній. Тому тілу, яке ледь ходить та виношує для інших ніжність та турботу. Тому тілу, яке попри все намагається, але у голові якого все частіше виринає думка "а якщо не для цього, то для чого?"

Не знаю, що там з підлітковим віком, але зараз я переживаю найболючіший етап, який тільки проживала свідомо. Мене розриває від емоцій, тих які збирались в мені по каплі та тих, які я намагаюсь проживати тут і зараз. Я ще майже нічорта не знаю. Як , наприклад, які мої потреби? І нащо вони взагалі мені? І нащо я взагалі тут?

Ні, я не жертва, і хоча письмо тут часто походить на сварки та ниття (здебільшого так і є), я розумію, що запхала в ці всі зовнішні умови я сама себе. Просто коли я починаю бачити, справді бачити це все, побудоване мною навколо, у мене з'являється жах. Тому попри весь біль я не знаю як люди живуть без психотерапії, чесне слово. 

Для мене це як життя у захаращеній кімнаті. Ти думаєш, що оце воно — маленьке приміщення майже без світла, де пахне пилом — оце твоє життя. І звісно з'являються заперечення "а чо такова, в мене нічим таким не пахне" але ж ...бля. Ну реально дніще.

Моє життя до якоїсь осмисленої роботи над собою було наповнене всім: вихованням батьків, стереотипами, чужими уявленнями і  ще богзна-чим. У мене були всі шанси прожити не своє життя. І навіть якщо воно б походило на середньостатистичне щасливе, я б не була задоволена, адже це була б не я. 

Грандіозна цитата цього дня 

" не можливо стати по-справжньому щасливим, якщо проживаєш чуже життя, навіть щасливе".


Живучи не своїм життям у мене також були невеликі, але шанси — наковтатись таблеток десь в 40 років і гигнути. Хоча ці шанси завжди присутні, але я сподіваюсь отримати трошки більше Себе у своєму житті. І навіть пропри те, що зараз я вигризаю свою адекватність зубами у приступів тривоги, яка душить мене, у побутових справах, які ставлять підніжки і у рутинної і нецікавої роботи. Я сподіваюсь, що пройду цей шлях, я зможу дійти до відчуття "свого": життя, людей, місця, призначення. Цього солодкого відчуття "я там де треба і з тим, з ким треба".

0 коментарі:

ахаха - сумно пишу я

00:11 Коли думки не дають спати 0 Comments

Так нехай же почнеться НИТТЯ! Я було подумала, що все закінчилося, що одного дня можна просто стати іншою. Як там? Кращою версією себе. Я не врахувала, що щоб це зробити треба розтрощити старі уявлення про себе. Якщо цікаво, я ще не впоралась. Зате рівень тривоги, панічних атак знатно піднявся, тому якщо міряти неврозами всіх, то я ще навіть би вийшла в півфінал. 

Тож мої ймовірні відкриття-здобутки:

+ Робота має бути така, щоб приносила задоволення, гроші, реалізацію та всілякі плюшки. 
( Факін шіт. Люди і справді ТАК думають і ТАК працюють. Уявляєте? Для когось це є адекватною реальністю. Працювати в цікавій для себе сфері, ставати кращим, ставати професіоналом, рухатись по кар'єрі та зп. І це виявляється справді необхідно. Бо робота, яка тобі не цікава, вимагає в тебе в 1,5-2 раза більше сил. Вони йдуть на те, щоб змусити себе займатися нецікавим. Шах і мат аметисти і родичі, які говорили "головне роботу знайти". Ніт. Головне, щоб вона тобі подобалася і тобі на ній добре платили.)

+ Якщо у вас з людиною різні погляди на життя, цінності, то хер зна що робити. Мені наприклад дуже важко і я не знаю, де межа: продовжувати йти разом чи відмовитися, бо це уже твій вантаж, а не підтримка для майбутнього. Ну тобто підтримка є, але стереотипи, певний уклад життя, який не вписується в мій, по мені боляче б'є. Бо з людиною буде стабільно і спокійно, але може бути не так як я хочу. Не те, нащо я згодна. Патріархат курва.

+ Тіло твій друг. Я ще не звикла з цим твердженням. Я все ще в приступах тривоги караю його і себе - запихаю кінські дози солодашок і всього того, що має принести дофамін. А у мене і далі збій сну, здоров'я та відсутність сил. А ще панічні атаки. Тіло кричить - зупинись! Подивитися! Твоє життя тебе не влаштовує! Агов!
А я здається пролітаю повз нього на швидкісному потягу і така "а шо я можу?" І пожимаю плечима. А я можу! Лиш не готова, не готова дивитися в очі ще одній безодні. 

+ Більшості людей варто йти в психотерапію. Ви витягнете з себе скільки гамна, що спершу будете захльобуватись. Але...але! Це не все! Але потім ви не будете виливати його на інших людей. Будете адекватними. Ну це не точно. Але жити стане легше, хоча б самим з собою.

+ Ваші події життя не лише визначають, які у вас травми психологічні, а і визначають які ви є. Ваші сильні сторони. Травми сильно ранять і впливають на вас, але ви сильніші і більші за свої травми. І якщо ви їх побачили, а потім ще і визнали. То ви чортів молодець! Я вами пишаюсь, і собою пишаюсь.

Так хай же буде тріумф життя! Ми всі попил мертвяків, який вітер все ще крутить в танці. Так танцюймо!


0 коментарі:

маленький чекап

23:43 Коли думки не дають спати 0 Comments

Мені 24. Я сиджу на дерев'яній палеті у дворі зйомного житла і хреново себе почуваю. У мене болить голова, мене кидає у жар, ніс забитий, а...ну і ще я взагалі не знаю що робити з власним життям. Згодна, писати в бложик теж такий собі варіант, але мені треба упакувати і дати форму своїм думкам. 

Так от мені 24, я сиджу в рожевих гумових капцях з бльостками і піднімаю руки в гору - здаюсь. Не знаю де це варто вичитати і чи взагалі можливо, але що робити з цим життям і в якій кількості його вводити внутрішньовенно ніхто не каже. Зараз на вулиці йде гидкий 2020, у якому пандемії, протести, вибухи та сила силенна всього того, що Ванга нам пророчила. Зараз тепла осінь, тобто її останні дні, коли позначка градусника вдень досягає +24. Але я їй не вірю, тож сиджу в теплій кофті хлопця, носочках та штанах. Краще бути напоготові. У дворі сушиться білизна, тобто остання її партія. Це чи не єдине чим я займаюсь по приїзду з лікарні. Це чи не єдине дає стабільність: якщо є брудний одяг  його потрібно попрати. На цьому і тримаюсь.
Адже якщо дивитися Більше - то у мене нічого немає. Гидке запитання "нащо жити" виринає як нагадування підзарядити батарейку. А у мене немає чим. У мене закінчилися смисли.
І я знаю, що інколи потрібно просто продовжувати йти. Просто рухатися, але я не знаю як це зробити, коли заряду не вистачає. Коли немає якогось ключа, чи кількох, які приносили б радість. Мене нічого не радує.
Є робота, є вільний час, є стосунки, але немає радості.

0 коментарі:

мені

16:21 Коли думки не дають спати 0 Comments

Мені 24 і я абсолютно не знаю що робити з цим життям. Напевно, нещодавно сталась якась особиста чи особистісна криза, яка к єбєням знесла уявлення про правильний уклад життя та всі стереотипи "як все має бути". По-іншому я не можу пояснити чому мені зараз так паршиво. 

Чому мені здається не просто, що світ складається з детальок лего, а що світ створили з цих детальок, а я прийшла і розтоптала його. Згодна, мені абсолютно не сподобалося те, що я побачила одного ранку. Те, як я ходжу на роботу, те як ставлюсь до роботи. Те, як планую чи не планую своє подальше життя. Це все виявилося якимось штучним і смішним. Весь світ виявився якимось гумовим. Я вирішила, що так не хочу і ступила крок в нікуди. А це виявилося боляче. 

Ні, я не поранилась об реальність, я просто почала довго падати. І я все ще в процесі. 
Я у вільному падінні, і зачепитись об щось немає можливості. Я просто не можу. 
Що робити далі? Як чинити? Що обирати? Я не знаю. Так само і не знаю, хто я.

Чесне слово, коли я вирішила цього року серйозно піти в психотерапію, я думала що це цікава подорож. А це виявилося копанням в темній темній ямі. І ця яма лише глибшає, а я, як пам'ятаєте, падаю в неї.

Я не знаю, Що розказати. Мені тривожно, незрозуміло, страшно і темно. Я не знаю куди рухатися, як мені чинити і що буде далі. Так, знаю, що саме я вирішую, що буде далі. Але поки не готова. Я не готова рухатися далі. Здається, цей вільний політ в глибоку яму, мені потрібен. Там же як? Треба спершу досягнути дна, а потім уже від нього відштовхуватись. Але час політ поки приносить паршиве відчуття нестабільності. І напевно саме час згадувати, що у мене є руки і ноги, що я можу рухатися, але знову ж таки. Здається не готова.

Саме гнусне - визнавати, що перебуваю у стані какашки, але і розуміти, що змінити поки нічого не хочу. Напевно, цей досвід потрібен. Напевно, це ще один з станів переродження. 
І я на це щиро сподіваюся.

0 коментарі:

Відмінити

12:34 Коли думки не дають спати 0 Comments

Я так раділа, коли у мене з'явилося внормоване життя. Робота в офісі по вівторках, четвергах й п'ятницях. Спорт в понеділок, середу та суботу. Нови манікюр раз в три тижні. У суботу валяння в ліжку, а внеділю можна щось поробити.

Але, але. Мені потрібно було помітити дзвіночки ще на етапі, коли запис до майстрині манікюру злетів тричі. А потім валянь в ліжку не стало, стало багато внутрішньої роботи, консультацій з психологом, які мене захопили, але у всьому сумбурі, я забула про ще дещо. Ні не про хлопця, про нього я забула ще швидше. 

Я забула за своє тіло, яке стало "ломовою лошадкою". Так, воно витримувало роботу 5 днів на тиждень, хатні справи, спорт, поїздки в автобусі на роботу по 3.5 години. Приготування їжі опісля, час з близькими і сон. Правда мене як мене - особистості фактично не стало. Я розчинилась у своїй постійній рутині та новій, глибшій, рутині по детальному ознайомленні з собою.
Звісно, спершу це захоплювало. Одного дня після консультації з психологом я зрозуміла, що поряд зі мною ніби завжди був крутезний і смішний друг, якого я не помічала, не звертала увагу на нього. Але раптом прозріла, і мені захотілося погрузнути в це знайомство з головою. А потім і світ виявився великою побудовою з лего. Виявилося, що я можу його крутити, ламати, перебудовувати. Відчуття дало крила, але потім я виявилась неспроможною нічого зробити.

Не знаю як, але аж на відпочинку біля моря я зрозуміла як вселеньсько втомилась. Дивно, що я цього не помічала, ще на етапі коли плакала від втоми і казала "ти розумієш, розумієш, у мене ні на що немає сил" а потім вставала зранку і йшла на роботу поки в середині грудної клітки робили піруети тривога та страх. І я так жила місяць чи два.

І насправді були б тут якісь висновки, я б обов'язково щось написала. Порадила так не робити як я і посварила би вас пальчиком, але сама не знаю як краще.
Бо я розумію, що робота зі своєю душею - надважлива, зі своїм тілом - надважлива, своя реалізація - важлива, своя самостійність - важлива, відпочинок та сон - надважливий, стосунки - важливі, розвиток - надважливий, але як цим всім жонглювати? Адже з одного боку наповнювати себе, досліджувати, вміти зупиняти шторми в собі, ще до того як вони зроблять боляче іншим, я хочу навчитись, але як в глибині цього не розламати збудоване зовні, свою тиху гавань. 

А зараз просто я відмінила всі записи, всю роботу поки, всі покращення та розвиток в себе, бо моє тіло страждає. Я страждаю. Мені так довго в дитинстві говорили, що моє тіло - це не я. Я - це розум. Що я повірила. І не приймала його, не слухала, не співчувала, коли йому було боляче і не лікувала його вчасно та за інструкціями. І я ламалась. Не могла думати, жити, лише виживати. І дивно, але єдиною думкою було: за що це все мені? Чому воно (тіло) таке вередливе, неправильне, так побудоване, так хворіє?" Мені знадобилось років 7 на одинці з тілом, щоб нарешті дійти до того, що воно - моє. Воно це я. Воно не має почуттів, думок, воно не мститься мені, не погрожує, а працює та почувається так, як почувається, через мої дії. Через рішення мого великого мозку. Через такі рішення мого великого мозку я "гвалтувала" його о 12 ночі хулахупом, а потім не отримавши швидких результатів, сварила його і запихала замість адекватної їжі печиво на вечерю. Воно не могло нормально приймати його, тому вчергове давало збій, я плелась по лікарням і знову нарікала на нього. 

Не знаю скільки б тривав цей садомазохізм, але я наткнулась на книгу "Інтуїтивне харчування" і все по-іншому стало виглядати і відчуватися. Я нарешті подивилась і зізналась, що тіло - це я. Це така ж важлива частина як і мозок, і без нього моя геніальність котиться в клоаку.

Якби раніше мені хто б сказав про баланс, якийсь розподіл сил, по те, що сон чи відпочинок необхідний, як і обнімашки і розмови з друзями, УВАГА і так само важливий як РОБОТА, я б пирскнула сміхом йому в лице. Такого не може бути!!! Але буває. Бо ми не коняки в колгоспі, та впринципі ви пам'ятаєте, що кінь то найбільше працював, а головою не став.
Ну та ладно.

Суть в тому, щоб відпочивати. Ох і тупо звучить. Але правдиво. Я постійно забуваю про це і потрапляю в лікарні, на обстеження, терплю біль та корчусь. Але навіть за це я вдячна тілу, воно терпить, але не довго. Воно не накоплює в собі роками і не виливається в щось страшніше, воно терпить і здається, як і я. І тут ми вдаряємось об нове дно, і сидимо там, до останніх залишків повітря, і коли уже не сила терпіти, відштовхуємося і йдемо до верху. Бо це етап, це досвід, це нове загартування сили. І хай це виглядає як "кінець чогось старого і звичного, за ним обов'язково починається нове , незвідане й цікаве".

Я в це вірю.

0 коментарі:

як дивно

23:17 Коли думки не дають спати 0 Comments

Як дивно виходить. У дорослому житті, у тому житті, яке називають усвідомленим, потрібно заново вчитись всьому.
Буквально всьому. Що їсти? Коли їсти? Як їсти? Ці питання, відповіді на які у нас з дитинства заклали батьки, виявилися знову без відповіді. Якщо ти хочеш знайти свою.

Я простежила, що все моє життя, всі його складові, я ставила під сумнів, бунтувала, заперечувала. Потрібно і зранку і ввечері чистити зуби? Пфф нащо? Лише з рахунками від стоматологів, які я оплачувала з своєї зарплати немільйонера, зрозуміла, що тримати зуби здоровими і чистими - виходить вигідніше. Окей, а ще знаєте що? Їх треба чистити правильно. Нащо? Бо по-іншому стирається емаль і вони знову псуються, а це призводить до чого? До нових рахунків від стоматолога.
А ще краще їсти правильно. І це не так, як тебе вчили батьки. Точніше у 80% раціон і преференції у харчуванні у тебе інші. Так, у тебе дорослої людини, яка може не відчувати потребу у хлібі та ненавидіти суп. І тоді також варто вчитися обирати їжу, прислухатися до себе і спробувати не вгробити свій шлунок і здоров'я. 
Що смішніше - тобі треба вчитися жити. І це не про образні речі - а цілком фізичні: вчитися заробляти, тверезо оцінювати свою роботу, вчитися будувати стосунки і о господи! Чути інших та іншого, коли це друзі, кохані чи твій внутрішній голос. Це стосується ситуацій, коли треба вчитися дати відпір: хамовитій касирші, ненависному босу чи лікарці. Це стосується кожної піщинки, з яких складається все життя. 

І від цього важко.

Я почуваюсь розбитою, так ніби мені хтось у фользі з під цукерки подарував камінь, а я у нього смачно вгризлась.

Це важко, важко, важко. Коли одного дня ти не відчуваєш землі під ногами, і розумієш, що щось будувати, створювати, творити своє - потрібно. Бо інші поки навчили тебе лише ходити і то забули навчити тримати рівно спину і не горбитись. І чесно? Раніше, думала, що це і ціль батьків - навчити як правильно, випустити у світ з тривкими установками "як має бути у сім'ї", "що потрібно любити", "ким мені краще бути" і розгледіти щось, що у тобі є. А виявляється, ну я все частіше роблю такі висновки, що головне не дати дитині вбитись у малому віці і згодом відпустити своєю дорогою.

Мені дається дорогою ціною розуміння, що вчитися жити як мені добре, треба самій. Треба створити для себе причину не пропускати чистку зубів зранку в суботу, причину не вечеряти цукерками, причину у сварці не послати нахер, а послухати. Причину, коли хочеться здатися і тихенько скавчати на дивані, продовжити. Я коротше не знаю усіх причин, усіх механізмів життя, не знаю ще здоровенної частини себе, тому часто саботую турботу про себе, не чую інших людей, або чую від них, лише що дозволяю собі, але це не привід опускати руки - кажу собі.

Зрештою я завжди можу закритись у ванні, набрати у неї води (заплатити в думках за неї), можу плакати і казати партнеру, що відчуваю, можу приготувати собі і десерт і смачну вечерю. Я можу, просто інколи так не вистачає віри. Не вистачає віри у себе - реальну, не знаю як справляються люди, які вірять у хлопця на небесах чи де він там. 

0 коментарі:

На карантині

15:43 Коли думки не дають спати 0 Comments

Найсмішніше і найпечальніше заразом, що часто ти не можеш відстежити свою тривогу. Вона постукує тобі у скронях, інколи хапає за горло та зжирає з середини, а ти продовжуєш ідентифікувати її як потребу у весняному сонці та прогулянках. Навіть не помічаєш, що повсякчас намагаєшся уникнути спілкування, втекти та закритись, щоб хоч на секунду допустити, дати собі можливість подумати, що це сталось.

Колапс, пандемія, а по-іншому маленький кінець світу, твого дорослого світу. Бо весь "ДО" того план "ПО" виживанню, який ти в принципі й не дуже складала, розвалюється і закінчується. Допустити, що ти не знаєш як і що далі, і найгірше, всі попередні досвіди, сценарії попередників, не працюють.

Також смішне те, що у всесвіті існує баланс, але не соціалізм. Це не кожному по порції паніки й тривоги, і кожному по рівному шматку оптимізму, це сотні випадків приреченості і сотні випадків щасливого розташування зірок, збігу обставин.

Моє Я десь на роздоріжжі. Відсутність попереднього досвіду і незнання, що може чекати завтра, дозволяє липкому страху розповзатись по спині та згризати нутрощі. Відсутність схожого негативного досвіду раніше дозволяє сподіватись на легкий, скоріше лайтовий сценарій майбутнього. Але коли ти виявляєшся майже незахищеним перед майбутніми подіями, без досвіду, подушки безпеки, емоційної підтримки у вигляді великої родини поряд скоріше повіриш у кінець світу, ніж у єдинорогів. І я намагаюсь вибратись, заспокоїтись, порадіти, але поки виходить лише виживати й слухати монотонний стукіт паніки у скронях.



0 коментарі:

Не ділити

17:46 Коли думки не дають спати 0 Comments


Не ділити нікого на форми, квартали, погляди та відтінки шкіри. Не боятися і не жаліти інших, по факту не жаліти себе. Не давати наліпки "не вийде", "це не твоє (її)", бо ж цими словами сама собі б'єш по руках і свариш пальцем. Не заслужила, не має бути, не тобі. Ніби це в тебе у розпорядженні світові ваги, і тобі вирішувати, кому правити. 

Насправді ж просто боїшся. Кажеш вона велика, він маленький, вона розлучниця, він ідіот, це негарна, а той бідний. Скільки слів використовуєш, скільки намагаєшся, як стікери на холодильник, приклеїти на інших. А потім все ще розумієш, що це не про інших — це про себе.

Проте, що ти не віриш, що ось така, ось у такому стані, з такою шкірою чи вагою чи носом ти щось заслужила/ виборола/ на щось достойна. І в голові клацає : це ж виявляється не мене за руки тримають, закривають двері перед носом, це я сама так чиню.

"У мене немає можливості, я не цікава, не зможу заробляти більше, моя доля накривати на стіл" - скільки сміття збирається в голові, скільки дурні я дозволяю статись. А нарешті почати бачити можливості чи хоча б свої внутрішні бажання — прирівнюється до чогось злодійсько геніального. Невже я можу? Невже так буває? Мені жаль, жаль, що самі себе закопуємо у темну яму, не дозволяємо навіть уявою доторкнутися до жаданого об'єкта. 

Хочеться бачити, відкривати очі й бачити. Більше, глибше, ясніше.щоб не пропускати, нічого не пропускати. Особливо своє життя.

0 коментарі:

Підписатися на: Дописи (Atom)