Я стискаю в руці міцно ключі, запихаючи їх між пальці, готуючись відбиватись від будь-якої небезпеки, яка може на мене напасти. Але смішно. Найбільша небезпека в середині. Вона з'їдає мене по ложці в годину, по чашці в день. І уже смішно мені кричати "у мене немає сил, я задихаюсь". Це уже блюзнірством пахне, адже я продовжую йти, продовжую збиратись до купи й ткати килими зі своїх нервів для ніжних ніг інших. Я готова розридатись на лавці в парку і завити. Але де там, це не ок. Адже Що скажуть інші?

Я не буду плакати, так само як і кричати, голосити та боліти. Коли ти болиш шумно — заважаєш близьким. Лиш коли дах планує зриватись — я розгрібаю цих близьких руками, розкидаю та біжу. Вию як божевільна уже на самоті. Бо можу скривдити, злякати чи травмувати інших, дорогоцінних, моїх крихких близьких, які уже і так травмуються і скандалять і ігнорують мене і влаштовують страйки моїм емоціям і мені фізичній. Тому тілу, яке ледь ходить та виношує для інших ніжність та турботу. Тому тілу, яке попри все намагається, але у голові якого все частіше виринає думка "а якщо не для цього, то для чого?"

Не знаю, що там з підлітковим віком, але зараз я переживаю найболючіший етап, який тільки проживала свідомо. Мене розриває від емоцій, тих які збирались в мені по каплі та тих, які я намагаюсь проживати тут і зараз. Я ще майже нічорта не знаю. Як , наприклад, які мої потреби? І нащо вони взагалі мені? І нащо я взагалі тут?

Ні, я не жертва, і хоча письмо тут часто походить на сварки та ниття (здебільшого так і є), я розумію, що запхала в ці всі зовнішні умови я сама себе. Просто коли я починаю бачити, справді бачити це все, побудоване мною навколо, у мене з'являється жах. Тому попри весь біль я не знаю як люди живуть без психотерапії, чесне слово. 

Для мене це як життя у захаращеній кімнаті. Ти думаєш, що оце воно — маленьке приміщення майже без світла, де пахне пилом — оце твоє життя. І звісно з'являються заперечення "а чо такова, в мене нічим таким не пахне" але ж ...бля. Ну реально дніще.

Моє життя до якоїсь осмисленої роботи над собою було наповнене всім: вихованням батьків, стереотипами, чужими уявленнями і  ще богзна-чим. У мене були всі шанси прожити не своє життя. І навіть якщо воно б походило на середньостатистичне щасливе, я б не була задоволена, адже це була б не я. 

Грандіозна цитата цього дня 

Живучи не своїм життям у мене також були невеликі, але шанси — наковтатись таблеток десь в 40 років і гигнути. Хоча ці шанси завжди присутні, але я сподіваюсь отримати трошки більше Себе у своєму житті. І навіть пропри те, що зараз я вигризаю свою адекватність зубами у приступів тривоги, яка душить мене, у побутових справах, які ставлять підніжки і у рутинної і нецікавої роботи. Я сподіваюсь, що пройду цей шлях, я зможу дійти до відчуття "свого": життя, людей, місця, призначення. Цього солодкого відчуття "я там де треба і з тим, з ким треба".