Чому мені здається не просто, що світ складається з детальок лего, а що світ створили з цих детальок, а я прийшла і розтоптала його. Згодна, мені абсолютно не сподобалося те, що я побачила одного ранку. Те, як я ходжу на роботу, те як ставлюсь до роботи. Те, як планую чи не планую своє подальше життя. Це все виявилося якимось штучним і смішним. Весь світ виявився якимось гумовим. Я вирішила, що так не хочу і ступила крок в нікуди. А це виявилося боляче. 

Ні, я не поранилась об реальність, я просто почала довго падати. І я все ще в процесі. 

Я у вільному падінні, і зачепитись об щось немає можливості. Я просто не можу. 

Що робити далі? Як чинити? Що обирати? Я не знаю. Так само і не знаю, хто я.

Чесне слово, коли я вирішила цього року серйозно піти в психотерапію, я думала що це цікава подорож. А це виявилося копанням в темній темній ямі. І ця яма лише глибшає, а я, як пам'ятаєте, падаю в неї.

Я не знаю, Що розказати. Мені тривожно, незрозуміло, страшно і темно. Я не знаю куди рухатися, як мені чинити і що буде далі. Так, знаю, що саме я вирішую, що буде далі. Але поки не готова. Я не готова рухатися далі. Здається, цей вільний політ в глибоку яму, мені потрібен. Там же як? Треба спершу досягнути дна, а потім уже від нього відштовхуватись. Але час політ поки приносить паршиве відчуття нестабільності. І напевно саме час згадувати, що у мене є руки і ноги, що я можу рухатися, але знову ж таки. Здається не готова.

Саме гнусне - визнавати, що перебуваю у стані какашки, але і розуміти, що змінити поки нічого не хочу. Напевно, цей досвід потрібен. Напевно, це ще один з станів переродження. 

І я на це щиро сподіваюся.