я ніколи не пишу перша, ну хіба ви можете врятувати мене від чудовиська чи від нудьги. Тож я ніколи не пишу перша, але завжди потрапляю у дивні ситуації, безпощадно лажаю, а потім виходить, що отримую бажане. 

Це бажане приходить до мене не тільки через збиті колінки і сварливі помахи пальчиків дорослих, а ще і через глибоке усвідомлення всього. Я все ще злюсь як Люцифер, коли мені щось забороняють чи "тикають носом" у мої помилки, але я потихеньку рухаюсь до більшого усвідомлення життя. Так ніби крихітними кроками по темній кімнаті, так ніби ходжу по колу, але рухаюсь. І це "рухаюсь" тішить мене невимовно. 

Останнім часом багато чого вчусь: у міжособистісному спілкуванні, і прийнятті позицій інших та спробах витримати бій за себе. Мене постійно питають чому я люблю пірсинг, що з приводу тату, чому я обрала саме таке самовираження і що це взагалі? Самовираження чи любов до БДСМ? Мене питають чому Львів і чому я більшість часу посміхаюсь? На мою яскраву помаду дивляться інколи як на щось неземне. І це по раз дістає, але попри свою токсичність у таких порівняннях та зауваженнях помічаю, що саме я, моя сутність,  ховається в деталях. І я невимовно тішусь їй, бо вона світла.

А навколо стикаюсь з темним і важким. Я побачила, що таке люди-вампіри, навчилась абстрагуватись від токсичних людей, працювала і працюю з абьюзом.Звучить як просто таки ілюстації до цікавої статті штибу "як виживати в цьому світі і справлятись з "такими людьми". Але я не написала ще такої статті,і ще сама не вигребла. Звучить реально смішно і дивно. Я ніби потрапила у світ жахів. Але ці жахи насправді реальні. Нас оточують такі люди щодня, просто вони або далі - ви пересікаєтесь лише в маршрутці 2 рази за життя, або ближче - і це ваш бос чи сестра. Уже трохи усмішка попливла, чи не так?

І зараз я почуваюсь як у шоу фріків - коли навколо мене зібрались потвори. Я ж не знаю, можливо також потвора, але все ще намагаюсь зробити так, щоб вони мене не з'їли, щоб я не перетворилась на "їхню". 

І чим я займаюсь? Кожного дня з 8 до 17, я вчусь абстрагуватись, не вв'язуватись у проблеми, не говорити зайвих жартів і не сильно жалітись. А ще мені потрібно відстоювати свої межі перед босом-абьзом і переконувати себе, що зарплатня у вигляді 3 732 гривень достойна, і мені зовсім більше не треба.

Боже, мені дах рве. Чесно. Я кожного дня запарююсь, чи правильний вибір я роблю кожного дня і чи просто не зливаюсь у клоаку. Але здається вже давно знаю відповідь, хоча і противлюсь голосу в середині. 

Всі навколо ніби заспокоюють чи звертають увагу на позитивне " після такої школи життя, тобі нічого не страшне, ти багато чого навчишся." І вони зараз не про професійні навички, а про те як навчитись ігнорувати, коли на тебе нападають, закриватись і включати "дурника", уникати конфліктів і коли тебе пресують "не брати близько до серця". Вчать, спілкуватись з абьюзом і уникати його крючка, бо поставити свої межі майже не реально.

Але хто ж сказав, що "майже" це 100% провал? Я намагаюсь, чесно. Відповідаю, роз'яснюю, захищаюсь, коли терпець вривається - встаю і виходжу. І так по колу, і так  вчусь, і емоційна броня моя збільшується, а потім закінчується час і  готова потоками рік плакати комусь лежачи на колінах і пояснювати, що я не так не можу. Більше так не можу, це закопує мене живцем. А потім прокидаюсь зранку - і йду ховати себе заживо.

І це мене турбує найбільше,  а ще шмотки і їх відсутність. І от я намагаючись втікти від першої проблеми закупом другого барахла, одно разу отримую телефонний дзвінок. А в ньому - все.

І я майже сідаю на підлогу одного з магазинів у торговому центрі і тверезію. А на іншому кінці "дроту" слова -  знепритомнів, лікарня, все важко. І твій світ, тобто його надбудова у вигляді - я доросла, все вирішу і взагалі мене мало що хвилює, - просто падає. І ти встигаєш лише кліпати поки все летить. А потім ти чуєш у слухавці пискляву і незв'язну мову малого дитяти, яке намагається тобі щось розповісти. І це просто виносить тобі мозок.

Виносить, бо якого хєра? Бо якщо відкину всі соплі, ми біжимо за чимось таким важливими для нас і таким фальшивим. Ми руйнуємо стосунки з близькими, ми забиваємо на них, чи пропускаємо важливі речі. Ми намагаємось переконати себе в чомусь такому, що має виправдати нас. Що має сказати о "це нормальне рішення". Але ніфіга. 

Один, один чортовий дзвінок я боялась зробити 2,5 дня. Для того, щоб потім майже розридатись на зупинці у -5 градусів. 

Ми так мало цінуємо рідних, ми так мало цінуємо тих, що близько. Ми так любимо гроші, що думаємо, що вони врятують нас чи дадуть все бажане. Ми так мало цінуємо людей. Ми так мало цінуємо себе. 

Розумію, малі, дурні, але щоб все так котилось в клоаку?

Я сама заходжу в клітку до монстрів і змушую себе вчитись з ними якщо не битись (бо заслабка) то мирно жити і відвертаюсь при цьому від підтримки, пояснюючи ілюзорною самостійністю, але невже ситуації, в які я потрапляю, не доводять, що я вже програю свою незалежність і силу, якщо дозволяю, щоб інші керувати моїм життям?  

І насправді ж ми, чорт забирай, відчуваємо, яке рішеня правильне і що нам варто чинити, але не робимо його. Не робимо, а потім, коли лунає кілька слів у телефонній слухавці, сповзаємо по стінці і жаліємо. Безмежно жаліємо. Не втрачайте моменту, зробіть, живіть, кажіть, те, що хочете. Бо я свій шанс майже впустила.