стільки емоцій  переживаю, що аж дико з себе. Хотіла сублімації, але таке відчуття, що я заново народилась і пізнаю цей світ. Вірш мене може заторкнув настільки, що згадала всі звенигородські літа, пісня переключила на 50-60 роки минулого століття і я обов'язково захотіла собі плаття тих часів. 

Я багато пишу, і це мене радує. Зараз напевно кількість моїх чернеток в блозі в разів 7 перевищує все опубліковане. І я все ще відчуваю трепет. Боже, я знову почала дивитись фііііільми, тепер вони мене не відлякують, але чую що знову провалююсь в них: ридаю, сміюсь і нервуюсь разом з героями. 

І коли я вже навчусь розбиратись в людях чи їх емоціях? Я інколи настільки заглиблююсь в тему психології, що за нею не видно мене. Навіть на тусах мене перемикає на хіроманта і психолога ( це перші дзвіночки, що мені доста) і я роблю людям боляче. Я буквально виймаю їхній душевний вміст, тикаю туди пальцями і їхньою кров'ю малюю маршрути і пояснення бойових дій в їх же житті. Навіть якщо це правда, навіть якщо когось НЕ долюбили/догляділи/довиховали, це ж не причина казати їм це в лоб, коли тебе не просять, пра? А я інколи не можу нажати свій стоп-кран. Так само і в своєму житті, я з точністю психолога розкладаю по поличкам причини, можливі варіанти і способи дії, і кажу " все, це все діч, так не можна, так не правильно". Але ж від цього мені не стає краще? Аніскілечки. Наша думка завжди буде суб'єктивна, неповна, я не зможу залізти в голову іншого, щоб зробити остаточні правильні висновки. Але чомусь думаю, що мені це під силу. 

Тож вкотре розумію, що я інколи занадто самовпевнена і занадто часто в мене висвітлюються таблички у свідомості " причино-наслідковий зв'язок такий-то" " він зробив це тому-то". Нащо всім тикати і пояснювати, коли тебе не просять? Кажу собі: "Падруга угомонись". Моя задача лише себе контролювати і в собі розібратись, а я і з цим хреновато по раз справляюсь, а замахуюсь на психолога. Все ще не змінилось. Я занадто мало знаю, щоб бути в колі переможців. Та і взагалі хіба існують переможні абсолютно у всьому?Напевно, ні. А я занадто часто будую замки з хмар, і звалююсь з них на тверду землю. Ще багато чого треба вчитись: жити сьогоднішнім днем, сприймати все в собі( навіть злого психолога, який вправляє всім мозок), вчитись не забувати снідати і не пропускати вечері, малювати рівні мехенді лівою рукою і зрештою розщіпати замки на сукнях. Ну бо це для мене капець яка проблема. Чесно.

Так хочеться ще багато чого сказати, але зараз в серці лише один трепет - я їду додому. Це якщо чесно ад, тому що маю працювати ще вдома. Робочий день ніхто на жаль не відміняв, хоча можливо мені вдасться? Але попри все, готую майже промову і тираду своїм рідним. Я дуже щаслива, що вони в мене є, лише рідко це кажу. Занадто рідко, особливо з такою перспективою, що ми з ними не будемо майже бачитись. Тож слова близьким майже приготовані, сукня вже майже спакована, скажіть як лише прожити ці кілька днів і не вмерти у пятницю?

Але я впевнена, щастя є. І так само існує спокій вдома. Нуу майже спокій ;)