Зайчик-побігайчик, розслабся. Зайчик, це діч. Правильно написав один блогер. Весь Інстаграм вчить дівчат як спілкуватись з хлопцями, просто по буквах та жестах пояснює. І я сама це помітила. Всюди засилля "зроби так" "не поводся так" " так не можна". Чорт, я і сама пораз чіплялась на цей гачок. Я вчилась ходити. Ходити, КАРЛ! Так шоб красіво. Так шоб як лебідка. Чи варто казати, що лебідки з мене не вийшло? Може якісь супер-дівчата і вміють, але я впевенна що не завжди і вони так ходять. 

Бо

Ідеальних не існує. Не існує завжди пямоходящих, постійноусміхающихся і шкірошовкових дівчаток (якось стрьомно стало, да?). Бо мені стало, бо мої дитячі мрії про супер-пупер шикарних людей розбились, вивітрилась ілюзія, що виглядатиму як зірки класичних чорнобілих фільмів. І ще скільки всього мені підпсувало настрій. 

Але потім прийшло усвідомлення. Ми не можемо відчувати себе щасливими, якщо намагатимемось бути схожим на когось. Перебирати манери, ходу чи трюки спілкування. Це жодного разу не приживеться. Ви кожного разу сходитимете з дистанці, пасуватимете, бо ваше внутрішнє не прийматиме сурогат. Бо не приживеться, те, що насаджене силою. Це те саме як деякі намагаються займатись спортом і ненавидять спортзал, але ходять туди. 100% ви закинете цю діч, бо самі не розумієте Нащо чи Чому ви страждаєте в  тому спортзалі.

Все має пройти крізь вас. Ви приймете те, що близьке вам і що ви провідчуваєте. А разом з тим ви провідчуваєте себе, і чорт забирай, згадаєте, що у вас є хода тої самої лебідки. Що вам не потрібно вчитись ходити, ти чув, Карл? Моя наприклад покищо вмикається лише тоді, коли я на підборах. Сюди б ще помаду і ти не змусиш мене ходити по-іншому. І одного разу, коли я як завжди не помічала її, хоча йшла як лебідка, мені шепнули на вушко, щоб я її ніколи не втрачала. Щоб ніколи не втрачала свою ходу. І знаєте, це стало шоком. Бо ми самі не помічаємо які пораз класні. І я собі обіцяю, що не буду втрачати цю ходу.

Тож все є у нас самих. 

В нас є уміння спілкуватись з будь-ким, лише потрібно знайти себе і свою самооцінку ( вона нижче плінтуса зазвичай, пошарьтесь). Нам не терба вчитись спілкування. Нам нічого не треба буде вчитись з цього зовнішнього бутафорського. 

Нам треба лише вчитись розуміти себе і слухати, звертатись до нашого внутрішнього. 

І я буду вчитись. Буду вчитись прощати і відпускати. Буду вчитись нікому нічого не доводити. Буду вчитись не чіплатись.  Буду вчитись іти від того, що тебе просто знищує. Буду вчитись кидати залежності. Все летить у сміття, все летить у безодню. Я відрізаю все. Принаймні в собі. Бо все що зовнішнє то фігня, то бутафорія. 

Бо головне те,  що в середині. І навіть якщо в середині в мені є всі: злюка, стерво, дитинка, принцеса і бабулька іі.. ні, більш поки нікого не бачу. Хіба я доросла трохи проявляюсь. Трохи адекватна. Але це не точно. І до решти я приймаю це в середині собе. Приймаю всі свої прояви (блін я як міні- Білі Міліган).

 Але я приймаю. І спробую переформатуватись на себе. Бо всі попережні дії були для когось. Для когось я хотіла бути гарною ( насправді так живе більшість дівчат), для когось хотіла бути сексуальною (ох це було досить цікаво), але не порівляється з відчуттям себе, Коли на тобі шикарна білизна і ти одна про це знаєш, і коли ти вибираєш собі плаття з відкритим декольте, бо Ти хочеш. Коротше шикарне відчуття. 

Але повернусь. 

Раніше робила все у своєму житті для інших. Наприклад, я хотіла вчитись гарно для батьків, щоб їхні надії справдились. А тепер все змінилось. Я переформатувалась і...  вступила на магістратуру, на державне! Бо Я Так ЗАхотіла. Бо я вирішила. І попри те, що я довго сумнівалась з вступом, мені це вдалось. Я чорт забирай, молодець.