повторіть коктейль,але можна без мерзенних людей
Кудис подівся мій запал? Уже не кричу на вулицях, немає шампанського в руках, червоної помади й впевненої пяної ходи. Ні, ніхто не сказав, що перестала пити. Я тут ніби і мамі жаліюсь, що при будь-якій змозі напилас би, і впринципі так і роблю. Але без пафосних коментарів. Я вже не відчуваю світу, все для мне зблякло і злилось в одну неякісну картинку, а натхнення вистачає на три вдалі речення і одну цікаву думку, а невезіння вистачає на кілька лажових історій і дві склянки сангрії. Я також намагаюсь лягати спати вчасно, і совісно проходжу практику( на трієчку насправді) і ще багато ляля, але в моєму виконані це як затикати дирки в майже затопленому кораблі - до сраки. До сраки то всьо. Бо мені викручує шию і самопочуття ніби катається на американських гірках, бо серце одної ночі вирішує станцювати мені канкан. А я ж чорт забирай майже в певнилась у йього відсутності! Доводиться судомно синіми пальцями намацувати пульс, переривати гігабайте памяті в голові задля короткої інструкції. А засинати доводиться впевнившись, що не сьогодні, помру не сьогодні, хоча все можливо якщо продовжувати кидатись під машини. А сьогодні, завтра завжди доводиться розуміти, входити в положення й в згоді кивати головою, хоча ти лиш хочеш всіх називати мудаками і йти пити самій.
Цитата дня: час не чекає навіть старих знайомих.
І я насправді не знаю, що вона означає. Та мені здається, що все йде, все проходить і треба відпускати, що не хоче залишатись з тобою. Треба рвати погані стосунки, кидати фальшивих друзів, відвертатись від людей, що тебе викортистосують, зраштою треба вчитись цінувати себе. До того ж вже навчилась так боляче не чіплятись за людей, не ставити їх фігурки на маленькі п"єдестали памяті, бо з ними зрештою доводеться просто розминатись на життєвій дорозі та вдавати незнайомців. З цього смішно.
Відрізаю голови рибам, а вони вдають ніби не помічають мене, демонстративно закочують очі і судомно плескають хвостами. Їм байдуже до крові на моїх руках, ногах, до того, що в зелених ріках під молочним туманом шкіри вона закіпа й псується. Вони обирають швидку смерть і не марять мріями.
Але що робити з мріями нам? Що робити, коли мрія не полягає в фарбуванні волосся чи покупці машини? Що якщо це щось, що важко досягається й шлях до нього не легкий. Один варіан акумулювати та кинути на те всі сили, фактично відмовитись від життя зараз, чи інший: поставити мірю на поличку "поки що недосяжне" і по трохи діяти, маючи ймовірністю, що ніколи її не здійсниш? Де та межа, що відділяє нас від витраченого існування і нездійсненої мрії? Чи де той правильний спосіб? Як нам чинити?
А поки ця каша вариться в мене в голові я не хочу зайвих слів. Привіт, Vivienne Mort.
"Квітка живе лише день, літо живе лише два. Я хочу співати пісень, щоб знати, що я жива.."
Я знову слухаю чужі скандали, дивлюсь сцени з побутових сварок та примирень, знаєте ніби перед великим екраном як у "451 по Фаренгейту" тільки там показують херову стрічку з СРСР. А потім люди дивують чому напиваюсь, занурююсь у фільми. Мене наздоганяє убоге існування індивідів, все низьке і нице протягає до мене радушні обійми й намагається поцілувати в губи. Як тут не закричати? Як тут не напиватись, щоб терпіти це моральне насилля?
В магазинах моїм пастортом стає пустий і нещасний вираз обличчя, його відстороненість. Дивлячись на це мені без слів продають алкоголь, адже серцю вже 100-надцят літ. А я шукаю себе у вікнах трамваїв, вдивляюсь і намагаюс зрозуміти хто там, й зрештою розсіююсь, гублюсь і втрачаюсь.
"Не давайте мне гладить кошек, я уйду вместе с ними лазать по крышам, мурлыкать и скрестить о старый диван. Я уйду пить вино. И маятник моей жизни кажись остановился в положении "пейте" и я п'ю, но
ниче не меняется."
0 коментарі: