Просто відчувай
Поряд зі мною на лавці плаче дівчинка, мені болить і чешеться як гнійна рана її горе, щоб то не було, якої сили б не мало. Затикаю собі рота і проклинаю свої колишні слова "коли всюди пітьма, добре що не у мене". Я хочу витерти їі сльози, запитати чому плаче та хоч на мить розвіяти її сумну історію. А замість цього я боягузливо встромила голову у телефон і зараз намагаюсь видати свій страх за філософствування.
Її телефон розряджається і чорт забирай я зараз до неї заговорю. А ні, в неї дзвенить телефон і, о як це знайомо, вона робить "нормальний" голос. Мені гірко - запитую чи можу чимось допомогти - каже ні, дякує. І я боягузливо тікаю, чорт таке життя. Ми акумулюємо біль, проблеми поки вони не починають нас вбивати. А потім захлинаємось у цьому. І я не відмовляюсь від своїх слів: це страшне літо і воно поглинуло нас. Я радісна за тих, хто зміг вирватись.
Бо все що в мене є це пульсуючий біль в лівій скроні, купи нездійснених планів, пустий гаманець, хронічний песимізм та підозри на алкоголізм. Хтось щось памятає про юнацький максималізм? Я йоого поховала разом з мріями. І знаєте, якщо не цього літа бірюзове волосся, то ніколи. Бо вистачить хворіти дурощами, ти просто на це вже не маєш часу. Ти не маєш часу.
І чи має сенс вам казати, що хочу читати прекрасні книги, зустрічатись з найріднішими друзями й бачити красу? Та не має . Знаєте чому тут всі такі сумні і завантажені? Бо розуміють, що щоб вигрібати тобі не книги потрібно читати, а крутитись. І друзі, зустрічі з якими стали майже неможливими, також заледве вигрібають. Ви разом вигрібаєте підтримуючи за руки соцмереж, довгі дзвінки мовчання ніби на сповіді. Краса в тебе зтерлась разом з випуском з садочка, ніхто тобі не казав, що треба все проплачувати після 18? Все: від щастя до краси. А тобі 20 і нагадую в кишені пусто.
І ти на вокзалі, і благаєш трошки сили, не собі, близьким, і тоді мені вде стане хоч трішки краще.
0 коментарі: