коли мені потрібна допомога

ти ж знаєш, що ти одна з найсильніших людей, яких я тільки знаю, правда?

Ти ж знаєш, що коли тобі самотньо і сумно, насправді за твоїми плечима стоять твої рідні та друзі?

Ти ж знаєш, що можеш пролистати свою телефонну книгу і ти знайдеш як мінімум 5 номерів людей, які розділять з тобою твій біль?

ти ж знаєш, що твої сльози це не слабкість, це показник того, що ти жива і щира?

ти ж знаєш, що люди, які показують свої емоції та проживають їх в 1000% разів сильніші ніж ті, які приховують і відвертаються кажучи "я нічого не відчуваю, я взагалі не такий"?

ти ж знаєш, що ти переживеш це і станеш лише краще і щасливіше, коли пройде цей етап?

ти ж знаєш, що обирати зараз себе, свої почуття та емоції, це означає робити крок на зустріч новій людині, новій собі, яка точно буде щаслива.

ти ж знаєш, що я завжди тебе підтримаю?

ти ж знаєш, що можна просто поплакати стільки скільки тобі потрібно і біль пройде?

ти ж знаєш, що ти заслуговуєш лише найкращого: людей, ставлення, життя та настрою?

ти ж знаєш, що ти одна з найближчих мені людей? І тільки дай мені знак і я готова за тебе вписатись і наваляти кому треба (це звісно жарт, але якщо треба - все зробимо в найкращому вигляді)

Ти ж знаєш, що я з тобою, за тебе?!

не можна мовчати

Інколи, забуваю, що найбільша зброя і найбільша нагорода - чесність. З самою собою, з оточуючими. Вона звільняє та дає сили. 

пісня цвіркуна

Все більше переконуюсь, що куди б не пішла, всюди беру себе з собою. Моя рожева мрія про те, що переїду в Київ та зразу стану той дівчиною з чужих інстаграм, де вона заклопотана, але задоволена життям працює у кав'ярнях у самому центрі міста та встигає знімати інстаграмні фото і вдало на них виходити. Чорт, це не я. Виявляється, що треба спершу стати то дівчиною, а потім уже пробувати позувати на фото. 

Але зараз ця місія здається нереальною. Мені погано. Я в Києві, живу відносно недалеко від тих приславутиз місць, де треба сидіти в кафе, і навіть моєї зарплатні вистачає знімати цю квартиру. Але я не відчуваю в ній затишку, вона це як милиця - добре, але не гірше. Страшно визнавати і страшно казати, але мені погано. І це не тільки і не основне ще через те, що мої стосунки, які тривають уже щось 2,5 роки похерились. Я не кажу, що я чи партнер зіпсували їх. Ми просто люди і ми просто такі. Комусь властиве щось одне, комусь щось інше. І інколи ці розбіжності завдають болю та смутку в стосунках. А виправляти це і віддавати свої сили ти не можеш. І партнер також. Ми кожен з різних причин і з різною симптоматикою ввійшли в свої особистісні кризи і упс. Зараз плаваємо там. Я не знаю, коли вони закінчаться і чи станеться це ще до краху стосунків чи після. Знаю одне - заперечувати і приховувати переломні моменти не вийде. Вони змінюють нас.

Так, я десь в цьому похолоданні між нами знайшла свіжий ковток повітря. Тепер я мовчу, дивлюсь у кудлате ніби пухове небо за вікном нашої зйомної квартири на 12 поверсі і мені так спокійно. Кажуть, що потрібно, щоб спершу все набридло,осточортіло, скисло, щоб одного дня ти зрозумів, що так як є, ти не хочеш, а як хочеш, поки не знаєш. І в той момент ти провалюєшся в пустку і плаваєш там, поки не намацуєш пальцями ніг нову опору, новий фундамент, на якому ти знову почнеш будувати щось своє.

Так от. Я плаваю зараз в цьому ледь підігрітому молоці пустки і мені добре. Нарешті, ніби через мою голову проклали швидкісну автостраду і думки пролітають так, що я не можу розібрати, або і взагалі зменшуються до ледь помітного шуму на підкірці. Мені тут добре. Бо хоч я у свої 25 ще багато не- не вийшла заміж, не народила, не знайшла вакансію мрії чи роботу, не знайшла місця, де осісти і так далі. Я таки нарешті задумуюсь як мені комфортно. І всі сумніви просто розбиваються вщент. 

Я поки налаштовуюсь як запилюжений інструмент, який не чіпали бозна скільки часу. Я налаштовуюсь на всесвітній ритм, щоб заграти так як тільки я можу і таку пісню, на яку тільки Я спроможна. 

Чи буде вона неперевершена і всесвітньовизнана чи буде просто як звичний монотонний супровід руху часу як вечірні цвіркуни. Здається, мені уже все одно.

блудна дочка

 Здається, що уже не треба повертатись до цих сторінок. Що вони були вимушеною мірою, допоки думки та прагнення розривали мене з середини, а я намагалась їх цідити через сито страхів та очікувань інших. Здається. Виявляється, що це все лише здається. І слава богу! Бо мене розвиває та крутить без цього. 

Не обіцяю ні собі ні блогу вести його регулярно, скоріш ховаю його та бережу, щоб в певний момент відкрити і випити як ковток доброго вина, без якого так фігово. І мені так фігово саме зараз.

Чи могли б ви уявити, що одного дня ваші мрії та сильні-сильні прагнення починають збуватись, а вам це все буде здаватись кошмаром? Я прокинулась в такому треші. Так довго прагнути, хотіти, бігти, робити. А одного дня виявити себе розбитою на підлозі квартири і дякувати собі за те, що стримала ридання у маршрутці і чемно дійшла до дому. Я втомлена та замахана, і взагалі не знаю чи достойна я тих змін на які націлилась. На які так замахнулась. У мене нічого зараз не виходить. У мене вкрали новий телефон, і здається тільки тут я можу не прикидатись, що я стоїчно це пережила. Що у мене є план чи можливість знову купити собі телефон і нову частину життя. 

Я сама собі зараз виглядаю так, ніби помилково залізла у дорогий магазин з іграшками, а продавці подумали, що я можу собі це дозволити. Ні, я на абсолютному нулі. Безсила. Без бачення майбутнього. З тупим болем в грудях і розумінням, що я так не можу. Я звалила на себе важкущу ношу і вже загинаюсь під нею. Я не можу удавати, що все і далі ок. Але все ще копаю себе кожного разу, коли падаю під нею. 

У мене ж пів вечора, щоб поплакати, повчитись до наступного заняття. Лягти спати і продовжити жити це життя. Хоча будьмо чесні, я не на це чекала, коли планувала як виросту. А ви?