блудна дочка

 Здається, що уже не треба повертатись до цих сторінок. Що вони були вимушеною мірою, допоки думки та прагнення розривали мене з середини, а я намагалась їх цідити через сито страхів та очікувань інших. Здається. Виявляється, що це все лише здається. І слава богу! Бо мене розвиває та крутить без цього. 

Не обіцяю ні собі ні блогу вести його регулярно, скоріш ховаю його та бережу, щоб в певний момент відкрити і випити як ковток доброго вина, без якого так фігово. І мені так фігово саме зараз.

Чи могли б ви уявити, що одного дня ваші мрії та сильні-сильні прагнення починають збуватись, а вам це все буде здаватись кошмаром? Я прокинулась в такому треші. Так довго прагнути, хотіти, бігти, робити. А одного дня виявити себе розбитою на підлозі квартири і дякувати собі за те, що стримала ридання у маршрутці і чемно дійшла до дому. Я втомлена та замахана, і взагалі не знаю чи достойна я тих змін на які націлилась. На які так замахнулась. У мене нічого зараз не виходить. У мене вкрали новий телефон, і здається тільки тут я можу не прикидатись, що я стоїчно це пережила. Що у мене є план чи можливість знову купити собі телефон і нову частину життя. 

Я сама собі зараз виглядаю так, ніби помилково залізла у дорогий магазин з іграшками, а продавці подумали, що я можу собі це дозволити. Ні, я на абсолютному нулі. Безсила. Без бачення майбутнього. З тупим болем в грудях і розумінням, що я так не можу. Я звалила на себе важкущу ношу і вже загинаюсь під нею. Я не можу удавати, що все і далі ок. Але все ще копаю себе кожного разу, коли падаю під нею. 

У мене ж пів вечора, щоб поплакати, повчитись до наступного заняття. Лягти спати і продовжити жити це життя. Хоча будьмо чесні, я не на це чекала, коли планувала як виросту. А ви?