За мене не хвилюйся, покорми кота

Поки я дописую свої останніх два рядки, ти закидаєш ноги якоїсь дівчини собі на плечі і входиш в неї. Поки я тут збираюсь з силами, ти там і навіть не знаєш, що став причиною. Не головною звісно, лише одною з...

Я чекаю поки таблетки подіють і запиваю все малиновим вином. Воно обпікає горло і дає провідчувати весь шлунок. Лягаю на ліжко і втуплююсь в гірдянду на моїй стелі. Поки грає музика голоси в моїй голові не такі гучні. Поки грає музика я ставлю бокал собі на живіт. Він балансує, наповнений вином, виною, винністю. Наповнений пустотою, якою я намагаюсь наповнити внутрішню пустку. Залити, заїсти, затрахати, заплакати, замазати.

Я пригадую тебе. Точніше роблю спроби. Не пам'ятаю твого голосу, тіла, не пам'ятаю тебе як живої істоти без чи поза нашим союзом. Пам'ятаю себе. Ким я тоді була?
Тією, яка не вірила пророченням і бридким циганкам. Так само як і не вірила життю.
Як писав один письменник, люди в його історіях це другорядне. Вони призма, скло, проектор, через який транслюються, вбачаються, дістають до тебе почуття і емоції. Ти безликий, трамплін, досвід, інсайд, що прийшов вчасно. Ти це я. Я твоє відображення.

Тільки я це розумію, як ноги на твоїх плечах виявляються моїми. Я стаю тою дівчиною, в тій же самій мірі, в якій ти стаєш тим хлопцем. Ти стаєш ним.
Звісно, ти не він. І Він не ти. Ти взагалі не є ніким, окрім себе. І поки я проводжу тобі емоційну лоботомію, ти звірієш і даєш мені ляпаса. Ми стаємо ними - двійко ідіотів, які вже мають минуле і жодного шансу на майбутнє. Ми приймаємо це. Я ковтаю сльози, образу, злість, вино і шампанське. Святкую. Святкую той момент, коли виставив мене з машини і сказав "котись". Я ладна була кричати і посилати тебе до троюрідного брата батька - дідька у сотому поколінні. Ладна була цілувати тобі руки за можливіть піти від тебе саме тоді. Саме вчасно. Саме вчасно, щоб зрозуміти, що жодне з твоїх втілень, в яких приходив до мене, мені не близьке.

Останнього такого разу я прийшла до тебе гола з нічим в кишенях. Сіла навпроти і ти б тільки почув моє серце, воно так шаленіло. Стукіт було чутно аж у скронях. Ковтала сльози і мліла поки говорила з тобою. Мої нутрощі крутило, а живіт пекло. Востаннє я зробила спробу наблизитись і не вкусити. Вирости з тої дівчинки, котра не заводила серйозні стосунки, а зближатись з нею потрібно було як і з полохливою дичиною - просто заманити в пастку.

Я виросла і тикнула в темінь. За законом жанра ти мав бути там - під моїми пальцями. Але ні. Видихнула. Тепер прощай.

За мене не хвилюйся, покорми кота.