комплекс жінки-кішки

про це можна написати роман. Так, цілий роман. З сюжетними лініями, які переплітаються, з істерикою і божевіллям головної героїні (хоча там вона головною не була), з історією кохання яка тримала в напрузі до останніх сторінок та і останнього подиху героїні (спойлер в кінці воан не померла), з красивими квітами і надзвичайно красививою постільною білизною. Тож про що можна було сміливо написати роман? Про те як я не можу ніяк видати публікацію в блог!! Цим "не можу" я займають вже приблизно з тиждень і огризків в чернетках в мене більше ніж навіть огризків тіста, що я залишають після піци.
І так я знову випала  з ритму, це стало традицією. Я сідаю за комп'ютер, вбиваю в гуглі ютуб, переключаюсь на вкладку з чистим листком блогу, повертаюсь в  ютуб, шукаю потрібну пісню, трек, альбом, ту мелодію, яку колись чула по радіо і пританцьвувала минулого літа,  коли в четвер енного дня їхала на роботу. Шукаю спогади, емоції та Щось. Потім згадую, що я мала щось написати і повертаюсь до білої сторінки. Кожного разу мені здається, я не пишу, а лише витираю брудні пальці об блаженно білі електронні сторінки. Просто божественно косячу. Кожного разу писанина, будь-яка, перетворюється лише на паузу, коли я позіхаю чи туплю між прийомами їжі. Я кожно разу як сідаю за комп'ютер, йду шукати неіснуючу їжу в холодильнику і її поглинаю під/між/ під час/, кожного разу я цю неіснуючу їжу знаходжу і витрачаю на неї останнні гроші. Кожно разу я не тут, не з ним, не з текстом, який я не хочу і хочу нарешті народити, сублімувати чи хоч як з себе витурити.
А поки я тут це пишу, встигла перекусити солодощами, знайти вірші Полозкової, послухати їх, намазати руки і лице кремом, встигла зайти перевірити приватні повідомлення у Інстаграм і голосування на сторіз. Я все встигла, але не встигаю жити. Та і пишу зрештою це лише, щоб не сісти за завдання. За завдання на які в мене недозволена кількість часу. Я раніше кричала про відсутність сил і часу на буцімто дороге мені навчання, а зараз я сама себе готова назвати лицеміркою і вліпити ляпас. Не розумію свої дії. Перемикаю Полозкову на Скриптоніта ( і так і ці дії я не розумію, але зараз я не про це). А про те, що в мене багато часу, волі, грошей (було, бо зараз потрачено) але я не починаю робити те, що здавалось давно б вже мала.
Мої завдання з навчання народжуються як ...та взагалі не народжуються,  не встигаю, збиваюсь, не доробляю. А потім повертаюсь на старт і чекаю майже до фінального пострілу, щоб бігти. Я не розумію, чому сідаю обличчям до стіни, коли у кожній з інших трьох є двері. Невже в мені прокинувся ген жінки-кішки: коли їм відкривають двері, вони тупіють і нікуди не йдуть? Отак і я маю час, сили і спокій, але нічого не роблю. І яксно чесно, це зводить мене з розуму. Таке "нічогонехочуробити" або науковою мовою прокрастинація душить мене і виїдає з середини. Я навіть не можу нормально постраждати чи порадіти, бо моя роззосередженість забирає все. І всі емоції перетворюються на воду, в якій полоскали пензлики після фарб: тотальна сіра бурда з фіолетовими проблисками. І коли я нарешті маю секунду-дві до того як вимкнутись і продовжити коло страждань у дні сурка, розумію, що гарно було. І це гарно є частиною мого життя, що змиває непотребом. Чесно? Я знаю Що робити. Подумати, що мені важливе, розставити пріорітети, усвідомити все що протрібно усвідомити, зрештою почати діяти, але ж комплекс жінки-кішки просто все стопить. Я все стоплю. Чорт, хто знає як цього позбутись?