Вчасно

Мої потяги завжди запізнюються. І, ні, це не метафора, алегорія, не вигадка. Вони чорт забирай реально запізнюються. В дорозі зупиняються, перепочивають, віддихуються, інколи при цьому хрип їхніх легенів чутно навіть в останньому вагоні. Мої пропускають інші потяги або просто плутаються у рельсах і приходять пізніше. На 10, 20, 30 хвилин пізніше і навіть тоді, коли мені вже не треба. Але вони не зважають на то, втомлені ніби говорять "ну все, ,свою місію виконав, з мене все".
А я вибігаю в тоненькому ситцевій сукні в ніч і на намагаюсь не вмерти від холоду. Так, постійно хочеться собі нагадати, що ще не час! Що не варто роздягатися і підставляти по-цнотливому оголені плечі травневому сонцю. Але я сама себе не слухаю. І навіть холод весняних ночей мене не лякає. Я мерзну, злюсь, інколи просто знічуюсь чи психую. Але травневі ночі залишаються холодними, а я залишають стояти у все тих же тоненьких сукнях. "Вперта" пхикнув би хтось, так вперта. І я вперто боюсь спеки, бо вона роз'їдає шкіру, здається і до розуму дістається. Вона робить людей лінивими і неповороткими. Як на мене, ті хто люблять спеку просто відьмаки.

І я поки так тікаю від літа. Протестую. А потяги і так на те не зважають. Дрімають, перевозять у своїх старих черевах людей і не турбуються. От і зараз ми, я, вже запізнюємося на 10 хвилин. А він лише здається сповільнює свій рух. Я ж з відмерзлими руками, яка це пише і з закоцюрбленими ногами, намагаюсь не зістарітись від очікування.
Хоча і для того, щоб зістарітись, мені і потягу потрібно приблизно 20 років. Одна біда, йому завжди накидають кілька років, а от у мене ситцева сукня у дрібну ромашку і червоний рюкзак їх віднімають.
Але ось я вискакую на перон і гублюсь. В морі листя, людей, хусток, жіночок яким за 50. Можливо і за 40 лише, але в натовпі зморшкуватих облич і втомлених рук вони повністю підпадають під категорію 50+ .
Якось продираюсь крізь повноцінне тло імпровізованого ринку поблизу вокзалу, ні, ринку на вокзалі. Лакомлюсь на печені пиріжки з вишнями і яблуками, але моя підозрілість та нестача часу мене відмовляють. Я сідаю в автобус вже до іншого вокзалу. І за 20 хвилин поїздки встигаю насититись філософськими цитатами, напевно підлітків, написані на стінах зупинок.
"Чистота снаружи, чистота внутри"
"Смисл жизни в самой жизни"
Як дивно, що автор графіті ще книгу свою не написав "як толкати філософію в реальне життя". Думаю був би успіх.
Але мої роздуми і споглядання цього, відверто не мого, міста перериває тулста пані, яка кавалеру чи кому там втовкмачує щось по телефону.
Я безмежно злюсь від таки розмов, але інколи вони корисні.
"Ты понял о чем я говорила?" Думаю, варто було б нормально пояснити без "ти поняв" і він би поняв. Але не мені судити, я взагалі випадковий слухач чужих думок.
"Я говорю, что человеческий организм имеет свойство изнашиваться". "Он втомлюється" (устает, устает – підказу я тітоньці в думках). "Нельзя так работать". Після цього вона кладе слухавку  і виходить.
А мене чіпляє сказана фраза і те, що ми ще застрягли на переїзді. Хоча в думках все частіше згадую ті пиріжки.
Та моя спізніла пригода не закінчується. А на автостанції здається мені не раді (хоча кому вони можуть радіти?) Тож в потрібному  автобусі мені анонсували відсутність місць, розбиратися з розкладом та бажаннями  руху цих древніх мені сказали самостійно. Я купила собі пиріжок, щоб заспокоїтись (прости господи). Автобус не запізнився. Що було досить неочікуваним. Як пізніше виявиться ми пасажири-безбілетчики (безбілетчики, бо в касі брати квиток не варто, якщо взагалі хочеш кудить поїхати) завжди як контрабанда. Нас закидають в автобуси певними партіями і обіцяють довезти. Ох, а ми як наївні дівчата віримо обіцянкам.  І платимо на руки.
І ми платимо, а я продовжую їсти пиріжок.
Згодом все ж таки я потрапляю у своє місто.
Вчасно, чи майже вчасно.
З тим розкладом прибуттів/відправлень, який ніколи не стається, не відбувається і не узгоджується з нашою дійсністю, взагалі важко визначити, коли нам "вчасно".

Це феномен наших життів і найчастіше "вчасно" у нашій уяві наступить в той самий момент, потім. Вчасно буде народити дітей близ 30-ти, вчасно одружитися після 1 року зустрічань, вчасно знайти роботу зразу після універу. Вчасно, вчасно, вчасно. Ми знаємо, коли має прийти той момент, але знання ніколи не допомагають в таких ситуаціях. Бо ми постійно запізнюємося, або поспішаємо. Смішні приклади, смішні, бо життєві: ми ніколи не попадаємо в запланований графік. Життя стається з нами в самі непередбачувані моменти. Одруження, робота, діти, хрестини, подорожі, закоханість. Життя стається у кожен момент нашого існування. І це важко, до чорта важко, але і приємно. І я стомлена і невиспана знову потрапляю на потяг, який прибуває вчасно. Чи майже вчасно. Бо хто ж його насправді розбере, коли і справді все в нашому житті "вчасно".