За 23 години до

Остання спроба, останні 2 вільні години, що в мене є в цьому році, я витрачу на підсумок, чи хоча б спробую. Бо не виходить в мене писати про цей рік по-нормальному: зазвичай люди скурпульозно розбирають всі події на дрібні частки і зважуюють. В мене так не виходить, не виходить і вишукувати погане. Цей рік був сумбурний, він пролетів як мить. Охохохо і я кажу праву. Інколи час зупинявся: як от перед вступними іспитами на магістратуру і зимовою сесією. Тоді я відчувала біль, недосип та спустошення кожною клітинкою свого тіла, але як тільки випробування проходили, хвилини починали летіти знову.  І я ні про що не жалію. Адже без контрастів  нам би було наздвичайно нудно.
Я зустрічала цей рік з коханою людиною і саме в новорічну ніч втратила лік часу. Напевно через те і не зчулась як все пролетіло. Пролетіли зимові канікули на останньому курсі бакалаврату, я написала бакалаврську, хай йому грець (не в останню ніч)!
Я зустріла свої 21, які б мали бути дуже свідомі та серйозні, а вийшли смішними, розслабленими і забудькуватими поряд з друзями. В свій 21 день народження я нарешті задекорувала кімнату так як хотіла, їла піцу, фотографувалась з кулькамиии з гелієм і надзвичайно багато сміялась, а найрідніші з різних кутків світу мене вітали. Також взимку я експерементувала з волоссям, була такою кольоровою якою хотіла, а допомагала мені в цьому мама.
Ще наздвичайно багато гуляла і насолоджувалась снігом. А коли прийшла весна, я обтяла своє волосся і цим самим закінчила еру довгих кос. Добре, що і з коротким волоссям я мала доволі милий вигляд, і здається стала виглядати трішки молодшою, адже вино мені тепер продають ще рідше.
 В цьому році не обійшлось і без свині від факультету: я отримала незаслужений трояк з державного іспиту і вперше за років 6 розревлась мамі в слухавку з схлипами і істерикою. Я пережила це (о боже як не дивно) і отримала потім 5 за бакалаварську. Спобували б вони мені її на ставити з моїм захистом.
 Тоді вже я думала прощатись з факультетом, з навчаням та поринати в "типу" сімейне життя, але доля, я, і мій хлопець вирішили зовім не так. Тоді в мене в голові щось клацнуло, і зрозуміла, що якщо не вступлю значить, зраджу собі. І  собі не зрадила, але 2 річні стосунки закінчитись дуже неочікувано і боляче. Але і це пройшло. І я зараз наздвичайно вдячна цій людині, що вона була в моєму житті.
Влітку неочікувано я потрапила на роботу і затрималась на ній аж до тепер. Нещодавно було вже півроку. І це велика робота над собою в першу чергу та досвід дорослішання. Це огого який крок вперед для мене,чи куди я там йду. Літо також принесло весілля близьких мені людей, і це була казка. Я вперше побувала у ролі дружки.
Осінь принесла мені нових друзів і розуміння старих. Я не знаю як назвати цей процес, коли ти починаєш любити своїх друзів ще більше. Не залежно від того, які вони чи який характер мають чи який в тебе поганий настрій: ти просто сприймаєш їх і дякуєш, що ці ненормальні поряд і завжди підтримають, допоможуть і ти готова на взаємні кроки. Напевно, з часом ми просто вчимось більше цінувати своїх близьких.
Осінь принесла нові знайомства і "вихід в світ" дайбоже. Багато контактів перемкнули в голові і світогляд змінився, завдяки книгам, людям та випадкам. Я так вдячна всьому що сталось. кожній людині, яка брала участь у моєму житті в цьому році. Вдячна що випадок чи всесвіт наштовхнув мене на деякі думки інших людей, які я раніше не бачила чи не приймала. Дякую собі, що перестала бути таким сліпим бараном ( це я про знак зодіаку). Не скажу, що навчилась дипломатії, але гнути свою лінію, якщо вона вже впоперек горла іншим стала чи є докорінно неправильною, перестала. Також навчилась трішечки уникати і не спілкуватись із людьми вампірами.
Зима мені принесла 2 концерта. Двааааа. Як на мене то просто бум, особливо, якщо зважити, що вони були з різницею в кілька днів. І ці емоції не забути. Як і не забути свій перший раз у новенького майстра пірсингу, думаю вона мене також не забуде. Перший прокол як не як. Ну загалом якщо випустити лірику, то зима подарувала мені пірсинг в пупку.
Хоча без неприємностей жодний рік не мине:так цього року в мене були погані стосунки  з мобільними телефонами. Перший я випадково втопила ще влітку, а другий, новий, вкрали в маршрутці. І саме в переддень Миколая. Я вам скажу нічого собі такий подарунок на свято. Але і з цього потрібно брати уроки: я зрозуміла, що була просто неперевершеним задротом. Та і залишаюсь, але тепер просто бачу цю вбивчу тягу, тому думаю ще трохи без телефону мені не завадить ( хоча на правду я вже на стінки лізу). 
Тож ось так скомкано, ще б розписалась, але часу немає. Цей рік був щедрий на втрати, щедрий на істини і щедрий на близьких людей. Я дякую всесвіту, що залишив зі мною моїх близьких цілих та здорових, дякую, що лишив при мені моїх друзів і додав кількох. Дякую, що змінив мене і навчив трохи більше розбиратись у житті. Дякую, за можливіть писати і за можливість святкувати. Дякую 2017 ти був крутий попри все, а 2018 я зроблю ще крутішим.
І ще примітка: бережіть здоров'я, чесно, бережіть. Це ще одна важлива штука.

Прийдешніх всім свят, щасливого нового року і тепла в серцях.
А я удаляюсь під збірку новорічних пісень у новий щасливий рік

"Classic Christmas Music with a Fireplace and Beautiful Background (2017)"

і тут починаються сльози

з ним все нормально, він просто тобі не подобається

Інколи ми грішимо на всесвіт, людей і випадки. Але насправі з цим всім все в порядку.
 З ними - все впорядку
- така думка приходить до тебе, коли ти вже майже виходиш з кімнати. Але потім твій погляд ковзає повз дзеркала, і ти ось так просто кажеш йому (тамтій собі, що дивиться сумними очима) - з ним все нормально, він просто тобі не подобається. І причина зовсім не в його темному волоссі, карих очах чи якійсь тотальниій впевнненості та турботі. Причина зовсім не в цьому. І навіть не в зрості, вазі, усмішці чи стилі. Ти згадуєш в себе в голові анектод з смішого пабліка: є випадки, коли дівчина хоче вибісити і довести до ручки зовсім нормального хлопця. І що б він не робив для неї - їй все буде не подобатись. Це відбуваєтсья тоді, коли він зовсім її не подобається.

от і все. І від цього хочеться розридатись. Бо раніше можна було клясти весь світ, цей хлопець егоїст чи черствий, інший закритий, тертій нічого для мене не робить. А тут ти зустрічаєш того, який своєю впевеністю заражає навіть тебе, той, кому надзвичайно важливо, щоб ти поїла, тепло одягнулась. Той, який завжди приїде, зробить, прийде на допомогу і просто не зможе відірвати від тебе очей. Той, який буде не спати разом з тобою,  коли ти майже спиш над конспектами, який буде брати за себе подовину завдань, буде тягнути і допомагати. Той, що заспокоїть і, здається, любитиме тебе будь-яку.
А ти замість радіти всім його якостям докопуєшся до нього і вимірюєш якимись рамками, стереотипами і навіяними уявляннями. І проблема зовсім не в хлопцю, не в світі і не в випадку.
А в мені. Це насправді я сама себе заганяю в рамки і уявні ідеали. Це я себе постійно краю, змінюю. Це я собою постійно не задоволена. І тут не просто "Я сама собі не подобаюсь". Я себе навіть не приймаю такою. Ось такою як є: з тупими жартами з лінню до прасування речей і одягом розмір якого не співпадає з "XS" і о боже навіть не "S", не люблю себе з синцями під очима та іншим. Тож чи зможу я когось полюбити іншого, якщо я не люблю сама себе?
В жодному разі. Бо на мені так багато мірок і ярликів. Скільки окулярів з стереотипами. Що за цим навтіь не розумію,де справжня я. І к бісовій матері хай розбираються всі стереотипи, хай розбиваються навтіь склом всередину.

Бо розумію, що всесвіт дає нам все що ми хочемо.І він зовсімне зламаний, а зламані ми. Це в нас проблема, а не в енних хлопцях та перепетіях життя.
Це те, що я не казала собі. Насправді я через нелюбов до себе не можу прийняти інших людей у своєму житті, це насправді через свою поломку я не можу робити те, що хочу і жити як хочу.
І від цього хочеться плакати.
Ні, не так. Від цього усвідомлення, яке стріляє мені в голову, і яке я потім проговорюю зі своїм же відображенням,  починаю ревіти. Отак, стоячи в куртці посеред кімнати, вода починає заповнювати мої очі, і виливатись.  Реву від безвиході. Значить в мені зламаний механізм, і я НЕ вмію.
"Господи, ти ще не впевена в цьому повністю? "- запитую я себе витираючи червоні очі.
"Згадай їх всіх -  попередніх. Ти всіх їх намагалась полюбити, і заразом ти френдзонила по півроку по року. Але чому ж так виходил? Кожен з них був втіленням твоїх бажань на той момент: смішний і приємний, як справжній друг-хлопець у 15 років; спершу сором'язливвий, а  потім запальний і шалений з вогнем в очах далі; відірваний трохи від світу і помішаний на музиці з замашками філософа; тусовщик з вітром в голові і шаленими планами; меланхолійний і дивний, з яким можна було проводити опівнічні переписки. А тепер ось цей: втілення турботи, впевненості та сили. Все як замовляла. Але і з ним щось не так.
А знаєш що? Він просто тобі не подобається. Тобі просто ніхто не може сподобатись, поки шукаєш "щось не те". У собі, у інших, у цьому світі. Щось не те - це твоє неприйняття себе, це твоя не любов до себе."
 І поки в мені є це "щось не те", я бачитиму його в кожному хлопцю, в кожній людині. це "не те" вже вилазить мені боком, істерикою, злістю та розгубленість. Але я продовжую битись головою об стіну і кричати що з іншими "щось не те".
Нарешті зрозуміла слова, що "замість тебе, тебе ніхто не зможе долюбити". Так, є подарунки, квіти, зустрічі, фільми, прогулянки, але все "не те". Я зажимаюсь в собі і прояви з боку інших лише розпалюють мій егоїзм, який з'їдає більше старань і душ, але зовсім не гріє мене саму.
Тож я вчергове зриваюсь на інших, бо вони роблять, але ви ж уже знаєте "все не те", і хочу йти в магазин. Одягую куртку, дивлюсь на себе в зеркало. І до мене пригоходить думка:
та ж з ним все нормально, він просто тобі не подобається.
і тут
починаються сльози

істєріка ON

Ми стали тими, з кого сміялись і тихо зневажали. Ми стали тими ж самими, ким обіцяли ніколи не ставати. Від нас тепер тхне втомою, ми шукаємо зручних крісел та адекватної їжі, бо розвалюємось на очах. І дорослі виховані люди починаємо істерити як маленькі діти, а все тому, що нам боляче. Втома проламує нам попереки та кидає каміння на плечі, і з таким вантажем довго йти не можемо.
Чи б знав хтось з нас, що ми будемо точно знати, ЩО нам треба, але свідомо відмовлятимемось від цього, бо вважаємо, що заслабкі?
Приємно було в свої 18, коли ти не знаєш, "що там?", "що далі" і єдине, що ти фіксуєш, це свої почуття та емоції. Ти прислуховуєшся до світу, і в ньому лунаєш ти сам: у навушниках, у людях, у подіях, у атмосфері. Ми знали, що ми хочемо - жити повільно: пити з красивих бокалів, мати гроші на зустрічі з друзями у пабах та кафе, мати гроші на покупки одягу, що забажаємо. Коли ми все ще отримали, вже не знаємо, що робити далі.
І все  - немає фокусу у істинах. Немає жаги до них. Запитайте: ми знаємо, як заробити гроші, як побудувати стосунки і що для цього треба, ми знаємо, чому краще з кимось аніж сам, ми знаємо, чому варто не забувати друзів, ми знаємо, чому краще тихе щастя ніж гучний пафос, ми знаємо, чому по-доброму краще ніж "та пішли ви всі", ми знаємо, ми все знаємо...але
найчастіше про потребу жити разом, мені говорять до чортиків самотні та відлюдькуваті, про стосунки говорю я, котра боїться тепер того як вогню і тікає, про про друзів, ті люди які вже не телефонували "своїм" кілька місяців. Ми всі прекрасно знаємо чому? нащо? і як? Але ми не зробимо цього, ні, і навіть не будемо намагатись.
Бо цей світ кинув нам на плечі купу турбот та "проблем" і ми не встигли відсахнутись від них, не встигли скинути. І все що ми тепер робимо, це впадаємо в істерику, бо не знайшли зручної кафешки о 23 годині в суботу. Ми просто відкидаємо цей світ і починаємо його ненавидіти. Нам не вгодили, нам не знайшли. Люди і причини розмиваються, залишаєшся ти і цей світ. Ти як мала дитина і байдужий світ. І нам продовжують годувати морквяним пюре, а ми капризувати, але жерти.
І поки ми нарешті схаменемось і почнемо таки робити щось, нас напакують морквяним пюре (або ще чимось гірше) по самі печінки.

диво-жінкИ

Жодна супер-сила уявних героїв не порівняється з силою пересічної жінки/дівчини. Але в той же час, коли у фільмах ця супер-сила є явною: вміння вмазати так, щоб печінка випала чи кинути в когось автобусом, то в реальному житті супер-сили дівчат не помічає ніхто, ба навіть ці супер-сили нівелюються.
Чоловіки та жінки рівні (я сподіваюсь), але різні. Втой же час в жінок є козир, від якого виграють лише чоловіки, дивно чи не так?
В жінок напрочуд велика віра, вони можуть з будь-якого чоловіка (ну майже) зробити супергероя, вони настільки вміють вірити, підтримувати, заспокоювати та давати сили, що чоловік поряд з такою жінкою, дійсно захоче гори звертати і зверне їх обов'язково. От тільки,  як і у всіх супергероїв, у жінок проростає альтруїзм, дуже нездоровий, пораз самовбивчий альтрузм.
Розумію, що підтримувати чоловіка можна, і потрібно, але ж не за свій рахунок. Не за рахунок віри в себе і любові до себе. А ми прямо таки матері-героїні, блін, заради якогось Ростіка, що приріс до дивану, готові героїчно і з суперсилою пахати на 3 роботах та в рот йому заглядати. І вміємо так же героїчно в себе не вірити. Не вірити у власний талант, власні сили. Вірити, що думка особи чоловічої статі (навіть якщо він  менш досвідчений, чи менш розумний) обов'язково є авторитетнішою ніж наша власна.
І я просто сходжу зрозуму від нашої супердурості. Адже дивилась ТЕДх про спроби та помилки, і там йшлось, проте як на свої помилки чи невдачі реагує чоловіча та жіноча статі. Чоловіки, навіть якщо їм не вдаєтсья з першої-другої спроби, все одно продовжують добиватись результату, вони запитають, вони дістануть відповідь і при цьому будуть самовпевнені і спокійні.
ЖІнки ж якщо перші спроби завершились невдачею, спершу подумають, що з ними щось не так, що вони не розумні і що самі винні, а потім кинуть спроби, зазвичай навтіь не запитаючи поради, бо "це не так як треба".
Плюс: є статистика, що чоловіки подають своє резюме на вакансію, якщо вони підходять хоча б на 60% вимог, жінки в цьому самому варіанті подають  своє резюме лише за умови 95-відсоткової відповідності своїх навичок. Що це означає? Що ми жінки вимагаємо від себе або ідеалу, або відмовляємось від всього.
Нас виховує таким суспільство: якщо ти не маєш 95% ймовірності на перемогу, то навіть не намагайся. І звісно жінки здаються, хоча за тих самих умов чоловіки і не думають здаватись. Хіба хоч один з них турбувався про зламаний ніготь перед побаченням чи про те, як культурно скзаати, що потрібно в туалет чи що дівчина не образиться, якщо він скаже, що це місце і люди його бісять? ем дайте подумати. Ні,  жоден. А дівчата  панічно бояться бути не ідеальними: схуднути до приїзду хлопця/до свят. Сподобатись його сім'ї, сказати про те, що тебе не влаштовує, щоб він не образився, погодитись на зустріч, навіть якщо, тобі не зручно в цій годині.
Ми дійсно  як ніндзя балансуємо і борсаємось в цьому неідеальному житті, щоб здаватись ідеальними.
Попровачка, щоб лише здаватись, бо  ідеалунасправді  не існує.
І  до решти якщо комусь з дівчат подобаєються такі "танці", то це лише їхня воля, але з іншого боку заради чого? Заради хлопців? Заради того, щоб сказали, що ти ідеальна чи хороша господиня чи господи заради чого ці жінки ламають собі життя? Я не знаю.
Чи можливо заради роботи?
В мене був випадок, та де, не один, коли на роботі шеф ставився до підопічної навіть не як до "шматка м'яса" і не як до меншої сестри, яку можна обзивати (ну ви вловлюєте яке це ставлення), а навтіь як не знаю до кого. Нещодавно він дозволив собі сказати їй  "закрий рота". Ой перепрошую, не так "закрийТЕ рота". Це ж робота, там ще всі на "Ви". І я жалкую про одне - що не вступитись за неї, що не скзала, що це не номрально, ба більше того, що це по-мудацькому. І вона промовчала, думаю більше від шоку, але все ж...
Мені сумно за жінок, бо вони зовсім не вміють себе цінувати, а бути впевненими в собі також не дозволяють, бо помятаєте ж оці 95% відповідності!
 Тому ми применшуємо свої таланти, здібності, можливості та силу. І зовсім не обов'язково мати цю силу в м'язах, чи в гарненькому обличчі, зовім ні. Але поки ми в себе не віримо, що презентуємо лише у зовнішності, і прагнемо до знов уж таки неіснуючого ідеалу - модельна фігура, зачіска і мейк як з обкладинки журналу, в сексі лише акробатичні пози як в порнороликах. Ми думаємо, що якщо покажемо лише такими, то нас полюблять і приймуть інші наші недоліки, а там гляди і ми себе полюбимо. Тож навтіь любов до себе і самоповагу ми думаємо, що отримаємо лише через чоловіків, лише через цю призму любові.
Але дівчата, камон, та це ж діч.
Пострійно впадаємо в дві крайності
1. Коли дівчата через призму сприйняття них хлопцями женуться лише за зовнішньою красою і модою (навтіь у вигляді губ) і постійно вишукують недоліки у собі, настільки, що більшості опитаних дівчат не подобались їхні носи. Звідки ви думаєте взялись ці штамповані дівчата, які у Інстаграмі виглядають як одна?
2. Коли дівчата такі "буду виглядати якнайгірше" якщо мене хтось полюбить таку, то він прямо має чисте серце. Камон, у нього з зором щось не так, а не з серцем.

Тому я за те, щоб виглядати як ми хочемо. Без гіалуронки в губах "чтоб палюбілі" і без мішків на нас "чтоб ктота чота рассматрел в нашіх душах а патом в тєле". Бо це знову ж таке орієнтування на зовнішній вектор - на когось, воно робить нас залежними від чієїсь субєктивної і далеко не експертної думки про нас самих.
Я за баланс, не як вічайдух в пошуці ідеалу, а як людина, яка важає, що спершу потрібно полюбити себе, і поважати свої почуття і бажання, а потім можна вже дивитись на інших і нести добро цим іншим. І любов нести і цвіти нести і чуш всяку їм нести.
Кароч
 полюбіть себе і несіть всьо шо хочете і кому хочете. Цьом.

гівняні дні

От бувають гівняні дні. Бувають такі, що з них не можливо витягти сенс, урок чи ще щось.От навіть з тебе нічого не можливо витягнути окрім злоби. І на кожний поштовх у маршрутці реагуєш лише оскалом та піднятими бровами. І ти собі всоте прокручуєш випадки, слова та зводиш рахунки в голові. Буває майже провтикуєш через це маршрутку, а буває ні. І от так в  задумливому стані сил та милості тобі вистачає лише на лічені хвилини. А потім тебе тотально затоплює злоба, злоба і жаль і розбиті сподівання.
Тут немає кого винити, лише себе, але і кожного разу бути цапом-відбувайлом, навіть для себе, сил немає. Думаю, що з деякими людьми б краще не бачитись, краще б вони як покійники - пішли і не повертались. Жодних повернень і жодних з'їдених нервів, жодних тупорилих зустрічей. І дійсно злоба з'їдає мене, бо тотальна втома, що проступає на лиці синцями під очима з відливом бордового, вже немає де приткнутись. Життя, ніби, з загіпсованими ногами біжить, намагається свій темп зберегти, але ж це анріал. І від всього піздецу я починаю харитись на людей, які хочуть допомогти, які хочуть, щоб ожила з цього летаргійного сну-срачу, а я чомусь біжу за злими іншими, яким начхати на мої сили, для них лише "мушу і треба".
Одне добре, я навчилась визнавати свої помилки і обдумувати ситуації, а то раніше б просто виписувала всі почуття і кляла несправедливе небо. Зрештою, це моє життя і я вирішують, що і як буде.
Поки не все так класно з сесією, я майже не сплю, продуктивності ніякої і купа завдань на голові, а ще привиди турбують мою душеньку, але. Немає ніякого але, я понию тут, зрештою збилась з тємки вчити тут когось і щось проповідувати. Розумію, що це природня реакція - ділитись цікавими знаннями, коли тобі здається, що знайшов істину, але нє.
Нє, проповідуванню, нє сльозам, нє чужим людям у моїх записах. ІБо потім до мене долітають слова співчуття і підтримки "я знаю як ти це важко переживала". прастіте канєшно, але ви говорите це так, ніби в мене пес помер. Ну тобто мені приємно, що ви турбуєтесь (якщо це щиро) але коли це невчасно це втричі гірше.

а ще, Ігор, киця, ти приїхав? Бо мені очінь настойчіво ета сообщалі. Очень волнуюсь.

сказке быть

Знаєте, я зараз як один з тих письменників, яких показують у фільмах. Вони сидять за своїм робочим столом і пишуть, зрідка поглядаючи у вікно. А там: ліс зимових дерев, які як периною накриває лапатий сніг. В мене аж в грудях щось відкликається, коли дивлюсь на цей сніг, на те як він кружляє в м'якому світлі ліхтаря. Знаєте, відчуття дежавю? Коли ти переживаєш один той самий момент ніби вдруге. В мене трохи не так: не переживаю момент вдруге, а провалююсь у спогади та атмосферу цього моменту як в кролячу нірку. Мене в цьому "падінні" перевертає з ніг на голову і я просто переношусь туди. Відчуття безтурботності, спокою та чарівності моменту накриває хвилею та зносить з ніг, а в грудях стає так тепло-тепло. Я згадую наші усмішки та дурощі і знову провалююсь в цей момент.
Для мене зима завжди була найулюбленішою порою року. Сніг, який можна було ловити язиком, валяння в заметах та тепло рукавиць цінувалось найбільше і запам'ятовувалось найбільше. Свої холодні, майже жаб'ячі, руки я виправдовувала теплим серцем і воно справді таким було. Парадокс, але зима завжди збирала та приносила мені самі смачні та теплі спогади, які перетворювались на казку. І мене зараз трясе від щастя всіх спогадів, що нахлинули. Хочу залізти на підвіконня, вдивлятись як сніг кружляє в повітрі, і разом з тим оживляти в пам'яті спогади. 

Зима з снігом завжди для мене була щастям, а цьогоріч сніг  прийшов прямо таки 1 грудня, а сьогодні засипало все. І я тепер не можу зупинитись: лише споглядати та мати тепло в серці.
Ця казка 💗