Медові слова

Зриватися, злитись і перекидати/переставляти/совати ліжка в кімнаті. Викидати і плювати вслід тому, з ким спати було не зручно. Залишати те, що принесла своїми силами, те, що залишило добрячі сині відмітки на тілі. Злитись на людей і згадувати, що безкоштовний сир лише в мишоловці і те, що не настільки дурна, щоб платити за фуфло. Стелити/мостити і просити, щоб все було файно, але і встидати себе за випадок і за першість хоч де. Боятись брати на себе відповідальність, бо "подужаю, але чи треба то"? Постійно обережнічаю і не "лізу по головах" хоча сама хочу зповзти по стінці. Страшусь як грому чужого голосу, боюсь крику і продаю свої думки за солодкі як мед, що не їм, слова. Складаю в голові список покупок і планую розбити нахрін ліхтар. А потім, коли день вимиває мої сили і падає на мене, стаю така маленька-маленька і сідаю у ванні, обіймаючи коліна і ложу голову на них. Гаряча вода гладить мене по спині, дбайливо змиваючи турботи і страхи. Хоча б на сьогодні, хоча б на сьогодні. А потім знову  йду, віддаю/ говорю/ усміхаюсь/знову продаюсь за солодкі як мед, що не їм, слова. І кажу собі "дурна, дурна зберись". І знову іду, віддихуюсь, намагаюсь і протистою людям, які вломлюються до мене. Беру слухавку, говорю "окей", так ніби те, що говорять на іншому кінці, геть  не торкає. Кажу "так"  і їм піцу як капризна дитина - викидаючи "зайве" тісто. Дивно усміхаюсь в маршрутках і розумію, що мені не можна знову падати, не можна. Заспокоююсь, майже, і думаю, чому всі говорять про осінь. Літо важко відпускати? А що воно було?
А з осіннього на мене наповзає хіба холод. Ночами страждаю від ніг, що замерзають до льоду. На це мене запевняють, що потрібно знайти того, хто грітиме мої ноги. Скептично відмахуюсь і запевняю, що дешевше купити грубі носки. Дешевше і безпечніше. Знову йду в книжковий запій, доводиться настільки сутужно, що очі просто не можуть сфокусуватися на екрані. Йду в душ, щоб очі відпочили і заодно роздивляюсь синці по своєму тілі. Градація кольорів від зелено-земляного на нозі, де я не розминулась з стільцем до оранжево-червоного на бедрі, який ще досі ниє.
А потім мене морить сон, я закидаю і забуваю всі думки, відштовхую ранок як і нелюбимого коханця. А потім ось таку зморену і накручену з свого досить таки буденного життя мене на вулицях зустрічає війна і вона застільки грандіозно зубата, що боюсь ошпарити руку від киплячої крові на її сірому боці. І мені стає страшно до коліків у животі, бо тоді коли страшусь війни, здається, що все моє життя лише бутафорія і його можна зламати лише однією ручною гранатою Ф-1, яка вже здається вийшла з моди, чи ні?
І Я під враженням, але мені  до певної міри осінньо з того всього. Дивно як все може закручуватись у сумбур. Я напевно ніколи не звикну до життя.
Напевно, ніколи не звикну і не думаю, що закінчу цей пост. Вже третій день пишу його і насправді стільки всього стається, що мене крутить як на центрефузі. Лише зараз хочу кинути його до завершення літа. Того літа, що я думала, ніколи не настане. І вже вечорами підкрадається холод, а вдень сонце не пече, а лише цілує в плечі і родимку на вилиці. Якщо літні ночі для того, щоб тікати з дому, то осінні для того, щоб повертатись. Я здається повертаюсь і впізнаю осінь по-іншому, стиглому і якомусь до певної міри домашньому запаху. Стиглі яблука ще не падають у суху траву, і мамине вино ще навіть не потрапило під прес, але осінь вже заколисує мене і забирає життя у листя, щоб воно відродилось навесні.
Моя осінь, моя 21 осінь. Будь добра до мене, прийми мене всю з планами і синцями, люби і будь, і тоді ми з тобою станемо найкращими друзями.💜

відкрий свою сущность із пучин ада

Я зовсім забула. Зовсім забула як бути злою. Всі рожеві соплі мені настільки закрутили голову, що останнім часом я лише страждала і падала. Топом було плакати при своєму "другу". І коли я виплакалась, таки відкрилась людині, а вона мені каже " ніколи не дзвони мені, ти мене не цінуєш". Хочеться запитати "якого хуя?"

Дякую цій поїздці додому. Вона мені багато чого показала. Дякую за сім"ю і моїх маленьких племінників,вони вселили віру і стабільше відчуття, що в мене є така потужна підтримка, така опора, що хай би я напівмертва була, близькі люди вилікують тебе. І дякую цим випадкам. Вони показали наскільки я хотіла постраждати, понити, сподівалась на ванільних поні, жаль що не вшарила, що мені це нафіг не треба. Я настільки наївна, чесно, що пораз мої друзі ахренівають як можна так довіряти людям, як можна так витягувати їх. А я як дурочка на всю лапшу чемненько кивала і сама шукала виправдання людям, потім вірила в ці байки і навіть починала їх жаліти. Насповна розуму, да?

Так от коли я зустріла і поговорила з однією дуже близькою і такою ж відбитою людиною, в якої в запасі є купа мудростей і фольклору на всі випадки життя і кожну фразу, то мене відпустило. Мене відпустило як ніколи. Прийшло тотальне усвідомлення, що все йде як треба. Що мені не треба вбивати себе і плакати через те, що сталось, бо 

ПО-ПЕРШЕ, коли я ридаю і кажу, як мені херово через будь-що, нормальний хлопець має скзаати "я з тобою, я хочу щоб ти усміхалась, і я зроблю все, щоб ти була щаслива, навіть якщо ти зараз поки що не здатна на це". Але ж ні, замість цього Я маю напрягатись, і коли мені пече в грудях і руки трусяться від нервів, думати що я не так сказала в істериці, чим образила. 

ПО-ДРУГЕ, слабакам не підкорюються вершини. І якщо це звучало пафосно чи ванільно то ідіть вон і не читайте. Але це правда, коли я розійшлась з хлопцем через непонятну діч, і я не бачу від людини бажання помиритись, то це ж щось не те, пра? Прикольно, коли мені всі чоловіки тикають " ну я не підійду до неї, бо може відшиє, воно мені треба?" чи коли перестраховуються "чи точно вона хоче помиритись, бо ж як не я буду як дибіл". То з такими напевно не треба і звязуватись, якщо їм треба перестраховка, що вони не виграють і через це можуть пожертвувати всім. 

Тому питання "якого хуя" переформатовується в  "та йдіть ви нахуй". Хай іде за цим напрямком все: від всього недостойного, до всіх, хто вважає мене недостойною.

Мислітєль відкрив мені очі. Мій блог це реально певне переосмислення себе: моє дорослішання і переформатування. Тут я переварюю інформацію, що тримала, тут я записую враження від людей, подій і тут я росту, це такий підсумок того, що я дізналась і прийняла. Перечитавши пеякі публікації дивлюсь, що третина це діч. Мої думки вже змінились чи так і не прийшли до повного сприйняття тої ситуції чи інфи. Я сама з собою готова сваритись через блоґ, але це і є кайфом. Такий крутий аналіз потім відбувається, що мама міа. 

Але повернемось до " та йдіть ви нахуй". Тож мені завтра це буде здаватись занадто грубим і "фу тиж культурна дівчинка, ти ж зефірка і майже наречена (ухахаха)", але сьогодні я зла. Зла, що така наївна, зла, що викручувал собі руки змісяць і ридала як білуга, зла, що виправдовувала все і сподівалась на ману з небес. Але мене відпустило, хоча і досить важко. Хай не до кінця, хай, але таке відчуття, що реальність перевстановили як і віндовс на компі. 

І я ахріневша дивлюсь на це все, бо чую що є щось нове. 

І зрозуміла, що я мусила пройти через це все. Господи, з іншого боку, як це було шалено отак закохатись. Скільки я про це мріяла, і тепер збила колінки через реальність цих всіх почуттів. І це круто. Я ж трохи люблю БДМС, пра?)

Кста, пісня літа 2017 

Элджей & Feduk - Розовое вино

і ніщо і ніхто не зміг мені зіпсувати цю пісню. Бо вінішко це святе, це моє. І кіца, всьо буде шик. Головне, щоб знайомі впізнавали тебе.

П.С. Ніхто не знає де знайти для мами зятя? А то щось її бажання видати мене заміж загострилось останнім часом, що аж стрьомно >_<

  

We could be heroes

Ми могли би бути героями. Ми могли би бути разом. І це дуже боляче. Таня має рацію "я дура". На цьому полеміка закінчилася.

А тепер всі вимітайтесь з мого блогу. Вон.

перший дзвіночок

стільки емоцій  переживаю, що аж дико з себе. Хотіла сублімації, але таке відчуття, що я заново народилась і пізнаю цей світ. Вірш мене може заторкнув настільки, що згадала всі звенигородські літа, пісня переключила на 50-60 роки минулого століття і я обов'язково захотіла собі плаття тих часів. 

Я багато пишу, і це мене радує. Зараз напевно кількість моїх чернеток в блозі в разів 7 перевищує все опубліковане. І я все ще відчуваю трепет. Боже, я знову почала дивитись фііііільми, тепер вони мене не відлякують, але чую що знову провалююсь в них: ридаю, сміюсь і нервуюсь разом з героями. 

І коли я вже навчусь розбиратись в людях чи їх емоціях? Я інколи настільки заглиблююсь в тему психології, що за нею не видно мене. Навіть на тусах мене перемикає на хіроманта і психолога ( це перші дзвіночки, що мені доста) і я роблю людям боляче. Я буквально виймаю їхній душевний вміст, тикаю туди пальцями і їхньою кров'ю малюю маршрути і пояснення бойових дій в їх же житті. Навіть якщо це правда, навіть якщо когось НЕ долюбили/догляділи/довиховали, це ж не причина казати їм це в лоб, коли тебе не просять, пра? А я інколи не можу нажати свій стоп-кран. Так само і в своєму житті, я з точністю психолога розкладаю по поличкам причини, можливі варіанти і способи дії, і кажу " все, це все діч, так не можна, так не правильно". Але ж від цього мені не стає краще? Аніскілечки. Наша думка завжди буде суб'єктивна, неповна, я не зможу залізти в голову іншого, щоб зробити остаточні правильні висновки. Але чомусь думаю, що мені це під силу. 

Тож вкотре розумію, що я інколи занадто самовпевнена і занадто часто в мене висвітлюються таблички у свідомості " причино-наслідковий зв'язок такий-то" " він зробив це тому-то". Нащо всім тикати і пояснювати, коли тебе не просять? Кажу собі: "Падруга угомонись". Моя задача лише себе контролювати і в собі розібратись, а я і з цим хреновато по раз справляюсь, а замахуюсь на психолога. Все ще не змінилось. Я занадто мало знаю, щоб бути в колі переможців. Та і взагалі хіба існують переможні абсолютно у всьому?Напевно, ні. А я занадто часто будую замки з хмар, і звалююсь з них на тверду землю. Ще багато чого треба вчитись: жити сьогоднішнім днем, сприймати все в собі( навіть злого психолога, який вправляє всім мозок), вчитись не забувати снідати і не пропускати вечері, малювати рівні мехенді лівою рукою і зрештою розщіпати замки на сукнях. Ну бо це для мене капець яка проблема. Чесно.

Так хочеться ще багато чого сказати, але зараз в серці лише один трепет - я їду додому. Це якщо чесно ад, тому що маю працювати ще вдома. Робочий день ніхто на жаль не відміняв, хоча можливо мені вдасться? Але попри все, готую майже промову і тираду своїм рідним. Я дуже щаслива, що вони в мене є, лише рідко це кажу. Занадто рідко, особливо з такою перспективою, що ми з ними не будемо майже бачитись. Тож слова близьким майже приготовані, сукня вже майже спакована, скажіть як лише прожити ці кілька днів і не вмерти у пятницю?

Але я впевнена, щастя є. І так само існує спокій вдома. Нуу майже спокій ;)

Колись, але не сьогодні

""Часом мені хочеться взяти вино, включити музику і курити безперестанку від тих всіх розчарувань. Але малишка, це ж нічого не змінить.  ""- говорить вона з таки виразом обличчя ніби пізнала найгірше горе, і доторкнулась до найвищого щастя.  

А мені нічого не залишається, окрім погодитись з нею на всі двісті відсотків.

Напевно саме це відрізняє нас від поетів, письменників та інших замріяних особистостей. Вони вміють гарно  страждати в будь-якому віці. Вони театрально  викручують собі руки, моляться сонцю, клянуться у вічному коханні і клянуть своїх обранців. 

А ми що? А я що? Немає в мене того запалу і знаходжу себе в словах, що колись писала Сашка:

" нічого не зміниться якщо я назву тебе мудаком сотні разів. Ти зробив мені боляче, але сенсу зараз побиватись. Потрібно жити, і забувати тебе."

Бо я нічого не зможу зробити. Я не можу змусити тебе любити мене, чи змінювати свою думку, я не зможу перевиховати тебе, та якщо чесно і не хочу. Витягувати, вигрібати, намагатись і пробувати - не виходить. І я вже сотню разів проаналізувала ситуацію і дійшла висновку, що річ не в обставинах, річ в нас, і ми самі зробили все від нас залежне, все для того, щоб розійтись. Тому навіть ріки моїх сліз не виправлять ситуацію, бо я не збираюсь лягати тобі під ноги. І не тому, що я горда, а тому, що це буду не я. Вір мені, адже пам'ятаєш, що з тобою я взагалі забувала що таке гордість і що таке самоцінність і врешті-решт гірко за це поквиталась. Ніхто не любить рабів, а коли ти робиш щось заради іншої людини, лише заради іншої, то потім сам винен і лишаєшся. 

І так сталось. Багато образ полетіло в мою сторону, багато такого, що я б не пробачила і влаштовувала  б тобі розп'яття кожного разу, при кожній думці про тебе. Але я просто була слабка і закохана замість того, щоб бути розумною, і за це квитаюсь. Але через це не збираюсь тебе ненавидіти. Моє горе і моє щастя залишається зі мною. Зі мною залишиться все те хороше, що між нами було. З тобою ж твої образи в мій бік, весь той шлак, що ти милостиво виливається мені на голову. І навіть не смій тоді говорити, що я важлива тобі, що ти піклуєшся. Навіть не смій починати за то, бо твої дії самі говорять за себе.

І 

Колись я відучусь заходити на твою сторінку, переглядати збережені, колись вони вже  не приноситимуть мені стільки болю. Колись ти виникатимеш в моїй пам'яті  як перше болюче і прекрасне кохання ( можливо як і в Кінга) але не сьогодні. Сьогодні я розлючена і зранена, бо твої дії та слова кусають сильніше і небезпечніше за скажених собак. І я відчуваю себе такою одинокою інколи, навіть коли з відусіль лунає "ти маєш впоратись, маєш впоратись". Колись я вигребу, витягну, виживуть. Буду вільна від болю, завжди казатимуть тобі привіт (адже ненавиджу ці дитячі історії з нівелювання людей, які хоч колись були в твоєму житті важливими), усміхатимусь і в мені нічого не тривожитиметься, не болітиме, не скімлитиме за тобою. Колись, але не сьогодні.

Що таке любов або швидкий лайфхак як не просрати стосунки

Мене сьогодні як током вдарило - люди змінюються. І ні, я не слоупок. Це можливо оточуючі  не бачать самого епогею. Адже людина не тільки дорослішає, старіє і вмирає. Вона кожного дня стає іншою. Настільки, що вже доведено - за 7 років ваше "Я" змінюється повністю. Думки, вподобання, критерії оцінювання життя. Але звісно, є якийсь фундамент цього всього. Оптимісти називають це душею, частинкою божественного в людині. Вона залишається. Ви не втрачається пам'ять чи не отримуєте нове життя. Але з часом  всі прояви  вашого "Я" можуть змінитись. І отак одного разу зустрівши людину з якою довго не бачились, ви з подивом можете не впізнати її.

Сьогодні це сталось і зі мною. Незначна зміна в зовнішності людини принесла мені тотальне усвідомлення, що я не знаю цієї, нової, іншої людини. Я не знаю, про що вона думає і мріє. Не знаю, що для неї є сакральне, а що вона не цінить зовсім.

- Скучала?
- А ти взагалі хто?

 Це наштовхнуло мене на думку про колишніх, які повертаються пораз через 1, 2, 3  роки після закінчення стосунків. На що вони сподіваються? Адже зазвичай  ні в кого не виходить зійтись з колишніми. А знаєте чому?Бо люди в надії пережити знову вже пройдені почуття, звертаються до людини, яка як їм здається, залишилась все тою ж. Та насправді нічого не анульовується, не повертається назад. Навіть в стосунках ми змінюємось,  хтось стає тривкішим, хтось навпаки нічого не хоче брати з них. До решти люди в стосунках вже є з багажем сварок, емоцій чи приємних моментів. І вони вже не відмотають час назад, щоб знову стати колишніми. Тому той, хто згадує як в 5 класі йому сподобалась дівчинка, і біжить до неї за емоціями і за цукерково-квітковим періодом, приречений завжди програвати і шукати свою "большую любовь" і в старості згадувати " а як було гарно отодіто  і тоді". Бо окрім змін в нас самих, приходить усвідомлення, що бажання тільки насолоджуватись в стосунках, це признак інфантильності. Не можливо отримати прекласного, або хоч хорошого результату по-дитячому сподіваючись на ідеальні стосунки, ідеальну половинку, ідеальний час для стосунків. Але люди зазвичай не хочуть цього визнавати, а хочуть цієї ейфорії перших побачень, цієї легкості, без роботи над стосунками. Без реального усвідомлення, ЩО таке справді кохання, вони хочуть щоб їх любили, а не хочуть справді Любити Іншого.   

Зефір н-н-н-нада?

Тож одна з найбільших помилок: сподіватись повернути колишні "зефірні" почуття чи зберегти запал закоханості (попросту ті гормони, що в них вивільнялись).

Хоча люди зазвичай плутають гормони з справжнім коханням. Справжнє кохання це не вбиватись за людиною, не плакати по ночах, бо немає поруч, не хотіти один одного бачити 24/7. Це все - закоханість. Насправді це 1 етап До кохання. Їх є ще кілька.

Вся та діч, що ви вважаєте коханням:

Перший(закоханість) це нестача людини. Коли ти не спиш, не їси, все що треба це любов і людина. Любов певної людини.

Друге, це перенасичення. Коли через 2-3 місяця кудись діваються всі сюсі-пусі. Романтика перестала "перти". А все тому, що гормони не можуть так вже вивільнятись. Вони сказали досвідулі. Ви звикли до людини. В певних пар закоханість тримається і до 3 років. От тоді точно всі гормони припиняють виділятись. Як там кажуть: Любов живе 3 роки? Так от це закоханість. 

На другому етапі (ти як мій диван) приходять сварки і кризи. Ви вже показуєте себе, свій характер і свох недоліки. Через те наступає і третій етап.

Атвращение. Нас попросту задовбала людина. Або не так. Вона настільки винесла мозок чи ми скільки сварок пережили, що помічаємо за собою, що нічого не відчуваємо до людини. Ну хіба огиду. Вона не така вже хороша, не на стільки вже нам подобається. От тут то якщо люди розходяться, то звучить "як я могла бути з таким козлом" "чого я зразу не побачив, що вона дура". І зрештою якщо стосунки не були вартісних, а простою інтрижкою і ви нічого не робили для них, то пора закінчувати. Пора кидати один одного, виливати душу другу і слухати російський реп( цей пункт обов'язковий). А якщо ж ви цінуєте людину, якщо ви хочете продовжувати попри весь біль, ви зберігаєте стосунки. І увага, тоді, і тільки тоді, приходить любов всіма даний пункт.

Хоча перед нею, ще мають прийти і закріпитись у вашому житті ще 

3 пункти:етап терпіння, етап поваги( початки любові), етап дружби. В них ви остаточно приймаєте рішення бути з людиною, і вже не видивляєтесь її проколи,а намагаєтесь прийняти її, стати другом їй та допомогти у своєму рості. Після цього ніхто нікого не гнобить, і не буде нервувати чи викликати ревнощі. ВИ поважаєте людину( свій вибір зрештою) і робите все від вас залежне, щоб цій людині було добре. 

І саме тоді приходить це почуття

Любов. Ви вже наситились гормонами, наситились один одним, ви вже стикнулися з найгіршими сторонами один одного і тепер спокійно можна кохати один одного. Тільки після всіх етапів прийде стійке і сильне почуття прихильності до людини, бажання їй добра і відчуття святості її потреб разом з власним бажанням бути поряд на все життя і розвиватись разом.

А вона всьо абадном да абадном

 Бо з чого починалось тим і закінчується, якщо людина не розвиватиметься, не прагнутиме ставати краще, будувати свої стосунки, то їй залишається лише деградувати. А в такому стані самі собою недолюблені і неповноцінні дівчата починають просто орати на хлопців "а чо ти мені не подарував цвіти?", "ти мене нікуди не водиш!", "а все стало по-другому, погано!". Починаються претензії, і в  такому випадку, хочеться попросити почати поважати сама себе хоч і робити так, щоб тебе поважали і а там гляди і хлопці з квітами підтягнуться. 

 З приводу хлопців, то коли вони деградують починають грубити "а що я маю її кудись водити", "вона ведеться лише на бабло, користується мною",  "який там ресторан? Вона шо дома не поїсть?", " А нашо їй нове плаття? В неї якісь там вже є" і в такому випадку хочеться йому відповісти "в неї є придурок якийсь, а не плаття".

 Не так, в такому випадку нічого не хочеться відповідати. А просто ідіть. Ідіть куди очі бачать. Бо терпіти приниження в стосунках це діч. Діч себе гробити. (ну хіба ви мазохістки).

Адже тільки поважаючи себе і поважаючи інших можна любити людей, можна отримати любов інших. І там є ще купа прикладів. Але головний посил: любіть себе, займайтсь саморозвиток і будьте достойними. Це і буде рухати вас вперед, це і залишить вас людиною, яку хотітимуть кохати.

P.S.

текст лежав зо 2 місяці, але я просто знаю, що деяким він потрібен. Багато сьогодні було розмов про то, але добре, що ми хоч і малі але вже розумні (майже). Я сподіваюсь твоя історія вже не повториться вчетверте:)

Люблю, цілую. Ти золотко

Зайчик, розслабся

Зайчик-побігайчик, розслабся. Зайчик, це діч. Правильно написав один блогер. Весь Інстаграм вчить дівчат як спілкуватись з хлопцями, просто по буквах та жестах пояснює. І я сама це помітила. Всюди засилля "зроби так" "не поводся так" " так не можна". Чорт, я і сама пораз чіплялась на цей гачок. Я вчилась ходити. Ходити, КАРЛ! Так шоб красіво. Так шоб як лебідка. Чи варто казати, що лебідки з мене не вийшло? Може якісь супер-дівчата і вміють, але я впевенна що не завжди і вони так ходять. 

Бо

Ідеальних не існує. Не існує завжди пямоходящих, постійноусміхающихся і шкірошовкових дівчаток (якось стрьомно стало, да?). Бо мені стало, бо мої дитячі мрії про супер-пупер шикарних людей розбились, вивітрилась ілюзія, що виглядатиму як зірки класичних чорнобілих фільмів. І ще скільки всього мені підпсувало настрій. 

Але потім прийшло усвідомлення. Ми не можемо відчувати себе щасливими, якщо намагатимемось бути схожим на когось. Перебирати манери, ходу чи трюки спілкування. Це жодного разу не приживеться. Ви кожного разу сходитимете з дистанці, пасуватимете, бо ваше внутрішнє не прийматиме сурогат. Бо не приживеться, те, що насаджене силою. Це те саме як деякі намагаються займатись спортом і ненавидять спортзал, але ходять туди. 100% ви закинете цю діч, бо самі не розумієте Нащо чи Чому ви страждаєте в  тому спортзалі.

Все має пройти крізь вас. Ви приймете те, що близьке вам і що ви провідчуваєте. А разом з тим ви провідчуваєте себе, і чорт забирай, згадаєте, що у вас є хода тої самої лебідки. Що вам не потрібно вчитись ходити, ти чув, Карл? Моя наприклад покищо вмикається лише тоді, коли я на підборах. Сюди б ще помаду і ти не змусиш мене ходити по-іншому. І одного разу, коли я як завжди не помічала її, хоча йшла як лебідка, мені шепнули на вушко, щоб я її ніколи не втрачала. Щоб ніколи не втрачала свою ходу. І знаєте, це стало шоком. Бо ми самі не помічаємо які пораз класні. І я собі обіцяю, що не буду втрачати цю ходу.

Тож все є у нас самих. 

В нас є уміння спілкуватись з будь-ким, лише потрібно знайти себе і свою самооцінку ( вона нижче плінтуса зазвичай, пошарьтесь). Нам не терба вчитись спілкування. Нам нічого не треба буде вчитись з цього зовнішнього бутафорського. 

Нам треба лише вчитись розуміти себе і слухати, звертатись до нашого внутрішнього. 

І я буду вчитись. Буду вчитись прощати і відпускати. Буду вчитись нікому нічого не доводити. Буду вчитись не чіплатись.  Буду вчитись іти від того, що тебе просто знищує. Буду вчитись кидати залежності. Все летить у сміття, все летить у безодню. Я відрізаю все. Принаймні в собі. Бо все що зовнішнє то фігня, то бутафорія. 

Бо головне те,  що в середині. І навіть якщо в середині в мені є всі: злюка, стерво, дитинка, принцеса і бабулька іі.. ні, більш поки нікого не бачу. Хіба я доросла трохи проявляюсь. Трохи адекватна. Але це не точно. І до решти я приймаю це в середині собе. Приймаю всі свої прояви (блін я як міні- Білі Міліган).

 Але я приймаю. І спробую переформатуватись на себе. Бо всі попережні дії були для когось. Для когось я хотіла бути гарною ( насправді так живе більшість дівчат), для когось хотіла бути сексуальною (ох це було досить цікаво), але не порівляється з відчуттям себе, Коли на тобі шикарна білизна і ти одна про це знаєш, і коли ти вибираєш собі плаття з відкритим декольте, бо Ти хочеш. Коротше шикарне відчуття. 

Але повернусь. 

Раніше робила все у своєму житті для інших. Наприклад, я хотіла вчитись гарно для батьків, щоб їхні надії справдились. А тепер все змінилось. Я переформатувалась і...  вступила на магістратуру, на державне! Бо Я Так ЗАхотіла. Бо я вирішила. І попри те, що я довго сумнівалась з вступом, мені це вдалось. Я чорт забирай, молодець. 

Я люблю себе. 
Господи, це таке інтимне зізнання і після нього так легко. 
І тепер будь, що буде. Ну тобто, все буде так круто, як тільки я захочу. 
А поки  чим починала тим і закінчую, зайчик-побігайчик, розслабся і поїдь купи собі те червоне плаття.

я падала

 

 мені так гарно,так добре коли чую про інших, про їхнє щастя. Чомусь мені знадається, що я вмію радіти за інших. І так добре стає, коли знаєш, що в інших все гуд. коли чуєш радісний голос мами, після кількох недоспаних речей. Взагалі погоду в нашому  житті і щастя робимо ми самі. Я тепер постійно помічаю промахи інших( див. бачу де вони тупанули), але не використовую це проти них, а спрямовую проти себе. Знаєш таку думку, що все погане, що ми бачимо в інших, ми носимо в собі, і саме тому помічаємо його? Так я помітила, що людей в постійно хорошому настрої немає. Такий мій бос. Така я. Але замість того, щоб прийняти це я захищають до крові. Взагалі якщо критикуєш людей, то вони лише захищаються. Читала про це в книзі, яку як і інші всоте закинула. Ненавиджу себе за це. За те, що не читаю. За те, що вказую іншим на їхні помилки. В мене це виглядає як тикання ножем в рану іншого. Не добираю слів, не добираю формулювання, а просто ображаю людей. І мені гірко. Так само гірко, як би мені так зробили. І я на роздоріжжі. Нападаю і захищаюсь. нападаю і захищаюсь. але мені здається, що ця тактика життя/спілкування завчасно програна. Я лузер і кожного разу коли можна розслабитись, я просто падаю і засинаю в маршрутках. Щось мене веде, змушує робити. І я переконуюсь, що все на краще. Що мені потрібено досвід. Маю спробувати себе в різних штуках. Маю вміти. А потім падаю і думаю, що краще зовсім без досвіду чим такий. 

А мені не можна розслаблятись, бо коли мені дійсно погано, рідні дивуються типу "що з тобою". Ніхто ніколи не звик, щоб я була така чи реагувала так. Але мені важко. Я навіть не можу висловити свої почуття, бо падаю або спати або в кому. І виявляється, коли ти неперевершено гарна в хтозна-яком районі Львівської області гуляєш, а потім сідаєш вночі на теплий як море камінь і сльози починають литись, то це полегшення. Я не уявляла, що мені так важко буде бути собою, що мені так важко буде звязати два слова. Коли і як. Що писати в блог? Я не стану описувати кожну рану, але знаю, що у всьом треба шукати естетику  і витягувати себе. Якось жити. Аел знаю одне, не варто звикати до такого. Не хочу звикати до такої роботи. Здається, вона ламає мене. Адже якщо пишеш текст про те, що подобається і він майже ідеальний, а потім пишеш "під замовленння" і стаття переписується тричі, то здається це якийсь дзвіночок, пра?

Головне не загубитись і пережити.

Адже памятаєш, що з часом ти розумієш, що чим простіше тим краще. Частіше відмовляєшся від зайвих прикрас, бутфорії, від приправ в стравах, від модних, але зовсім не твоїх людей, то життя стає смачніше. Головне не загубитись в "приправах" життя, головне на заглушити справжній його смак алкоголем, їжею, сигаретами  і наркотиками. Адже як сказав мій бос " мені добре, добре як і від кожного наркотика, АЛЕ".

Хочу завжди памятати про але, і коли наступного разу я захочу вити і якнайшвидше відновити гормон радості в крові, згадаю чи це дійсно допоможе і врятує.

Напевно, в наступних публікаціях я закрию свій блог чи зітру посилання на нього. Не хочу, щоб інші використовували його в своїх поганих цілях, не хочу щоб мені робили боляче й все перетворювалось в фарс.  

мені постійно здається, що я не достатньо розумна, досвідчена і навчена, трохи починаю підломлюватись, думаю "а що як, а от би", але мене оговтують і кажуть, що "ти замало прожила" замало, щоб знати все і не робити помилок. я здають, мені замало. Я мусила, хотіла збивати коліна, страждати і навчитись вже нарешту ридати, щоб потім кожного разу ставати сильнішою. І завтра буде кращий день і можливо все налагодиться, головне не втрачати себе і своє.