я падала

 

 мені так гарно,так добре коли чую про інших, про їхнє щастя. Чомусь мені знадається, що я вмію радіти за інших. І так добре стає, коли знаєш, що в інших все гуд. коли чуєш радісний голос мами, після кількох недоспаних речей. Взагалі погоду в нашому  житті і щастя робимо ми самі. Я тепер постійно помічаю промахи інших( див. бачу де вони тупанули), але не використовую це проти них, а спрямовую проти себе. Знаєш таку думку, що все погане, що ми бачимо в інших, ми носимо в собі, і саме тому помічаємо його? Так я помітила, що людей в постійно хорошому настрої немає. Такий мій бос. Така я. Але замість того, щоб прийняти це я захищають до крові. Взагалі якщо критикуєш людей, то вони лише захищаються. Читала про це в книзі, яку як і інші всоте закинула. Ненавиджу себе за це. За те, що не читаю. За те, що вказую іншим на їхні помилки. В мене це виглядає як тикання ножем в рану іншого. Не добираю слів, не добираю формулювання, а просто ображаю людей. І мені гірко. Так само гірко, як би мені так зробили. І я на роздоріжжі. Нападаю і захищаюсь. нападаю і захищаюсь. але мені здається, що ця тактика життя/спілкування завчасно програна. Я лузер і кожного разу коли можна розслабитись, я просто падаю і засинаю в маршрутках. Щось мене веде, змушує робити. І я переконуюсь, що все на краще. Що мені потрібено досвід. Маю спробувати себе в різних штуках. Маю вміти. А потім падаю і думаю, що краще зовсім без досвіду чим такий. 

А мені не можна розслаблятись, бо коли мені дійсно погано, рідні дивуються типу "що з тобою". Ніхто ніколи не звик, щоб я була така чи реагувала так. Але мені важко. Я навіть не можу висловити свої почуття, бо падаю або спати або в кому. І виявляється, коли ти неперевершено гарна в хтозна-яком районі Львівської області гуляєш, а потім сідаєш вночі на теплий як море камінь і сльози починають литись, то це полегшення. Я не уявляла, що мені так важко буде бути собою, що мені так важко буде звязати два слова. Коли і як. Що писати в блог? Я не стану описувати кожну рану, але знаю, що у всьом треба шукати естетику  і витягувати себе. Якось жити. Аел знаю одне, не варто звикати до такого. Не хочу звикати до такої роботи. Здається, вона ламає мене. Адже якщо пишеш текст про те, що подобається і він майже ідеальний, а потім пишеш "під замовленння" і стаття переписується тричі, то здається це якийсь дзвіночок, пра?

Головне не загубитись і пережити.

Адже памятаєш, що з часом ти розумієш, що чим простіше тим краще. Частіше відмовляєшся від зайвих прикрас, бутфорії, від приправ в стравах, від модних, але зовсім не твоїх людей, то життя стає смачніше. Головне не загубитись в "приправах" життя, головне на заглушити справжній його смак алкоголем, їжею, сигаретами  і наркотиками. Адже як сказав мій бос " мені добре, добре як і від кожного наркотика, АЛЕ".

Хочу завжди памятати про але, і коли наступного разу я захочу вити і якнайшвидше відновити гормон радості в крові, згадаю чи це дійсно допоможе і врятує.

Напевно, в наступних публікаціях я закрию свій блог чи зітру посилання на нього. Не хочу, щоб інші використовували його в своїх поганих цілях, не хочу щоб мені робили боляче й все перетворювалось в фарс.  

мені постійно здається, що я не достатньо розумна, досвідчена і навчена, трохи починаю підломлюватись, думаю "а що як, а от би", але мене оговтують і кажуть, що "ти замало прожила" замало, щоб знати все і не робити помилок. я здають, мені замало. Я мусила, хотіла збивати коліна, страждати і навчитись вже нарешту ридати, щоб потім кожного разу ставати сильнішою. І завтра буде кращий день і можливо все налагодиться, головне не втрачати себе і своє.