Медові слова

Зриватися, злитись і перекидати/переставляти/совати ліжка в кімнаті. Викидати і плювати вслід тому, з ким спати було не зручно. Залишати те, що принесла своїми силами, те, що залишило добрячі сині відмітки на тілі. Злитись на людей і згадувати, що безкоштовний сир лише в мишоловці і те, що не настільки дурна, щоб платити за фуфло. Стелити/мостити і просити, щоб все було файно, але і встидати себе за випадок і за першість хоч де. Боятись брати на себе відповідальність, бо "подужаю, але чи треба то"? Постійно обережнічаю і не "лізу по головах" хоча сама хочу зповзти по стінці. Страшусь як грому чужого голосу, боюсь крику і продаю свої думки за солодкі як мед, що не їм, слова. Складаю в голові список покупок і планую розбити нахрін ліхтар. А потім, коли день вимиває мої сили і падає на мене, стаю така маленька-маленька і сідаю у ванні, обіймаючи коліна і ложу голову на них. Гаряча вода гладить мене по спині, дбайливо змиваючи турботи і страхи. Хоча б на сьогодні, хоча б на сьогодні. А потім знову  йду, віддаю/ говорю/ усміхаюсь/знову продаюсь за солодкі як мед, що не їм, слова. І кажу собі "дурна, дурна зберись". І знову іду, віддихуюсь, намагаюсь і протистою людям, які вломлюються до мене. Беру слухавку, говорю "окей", так ніби те, що говорять на іншому кінці, геть  не торкає. Кажу "так"  і їм піцу як капризна дитина - викидаючи "зайве" тісто. Дивно усміхаюсь в маршрутках і розумію, що мені не можна знову падати, не можна. Заспокоююсь, майже, і думаю, чому всі говорять про осінь. Літо важко відпускати? А що воно було?
А з осіннього на мене наповзає хіба холод. Ночами страждаю від ніг, що замерзають до льоду. На це мене запевняють, що потрібно знайти того, хто грітиме мої ноги. Скептично відмахуюсь і запевняю, що дешевше купити грубі носки. Дешевше і безпечніше. Знову йду в книжковий запій, доводиться настільки сутужно, що очі просто не можуть сфокусуватися на екрані. Йду в душ, щоб очі відпочили і заодно роздивляюсь синці по своєму тілі. Градація кольорів від зелено-земляного на нозі, де я не розминулась з стільцем до оранжево-червоного на бедрі, який ще досі ниє.
А потім мене морить сон, я закидаю і забуваю всі думки, відштовхую ранок як і нелюбимого коханця. А потім ось таку зморену і накручену з свого досить таки буденного життя мене на вулицях зустрічає війна і вона застільки грандіозно зубата, що боюсь ошпарити руку від киплячої крові на її сірому боці. І мені стає страшно до коліків у животі, бо тоді коли страшусь війни, здається, що все моє життя лише бутафорія і його можна зламати лише однією ручною гранатою Ф-1, яка вже здається вийшла з моди, чи ні?
І Я під враженням, але мені  до певної міри осінньо з того всього. Дивно як все може закручуватись у сумбур. Я напевно ніколи не звикну до життя.
Напевно, ніколи не звикну і не думаю, що закінчу цей пост. Вже третій день пишу його і насправді стільки всього стається, що мене крутить як на центрефузі. Лише зараз хочу кинути його до завершення літа. Того літа, що я думала, ніколи не настане. І вже вечорами підкрадається холод, а вдень сонце не пече, а лише цілує в плечі і родимку на вилиці. Якщо літні ночі для того, щоб тікати з дому, то осінні для того, щоб повертатись. Я здається повертаюсь і впізнаю осінь по-іншому, стиглому і якомусь до певної міри домашньому запаху. Стиглі яблука ще не падають у суху траву, і мамине вино ще навіть не потрапило під прес, але осінь вже заколисує мене і забирає життя у листя, щоб воно відродилось навесні.
Моя осінь, моя 21 осінь. Будь добра до мене, прийми мене всю з планами і синцями, люби і будь, і тоді ми з тобою станемо найкращими друзями.💜