Ми помираємо на пустих факультетах, викидаючи гроші на чисті сторінки, коли очікуємо сенсу життя. Він в мене не прочитується в рядках курсової, не прочитується в мілілітрах вина, не прочитується навіть в очікуванні тебе, що мене з'їдає. Я осліпла й ця істина недосяжна для мене. Все що лишається: стукати в зачинені двері, мерзнути в ноги й слухати, що не можна/не варто ходити з порваними джинсами. Слухати в приклад про дівчаток, які кинули курити, вийняли пірсинги й не чіпали волосся. А я мовчу і думаю про те, що не зміниш, що не зможеш зремонтувати в середині себе. І попри моє сумирне й стражденницьке "так, звісно, я не носитиму такі джинси", продовжую стояти одягнена в рвані джинси, слухати вухами з пірсингом, сприймати головою в якій давно гніздиться мрія про бірюзове волосся, а в тілі сидить пожираюча мана. І так, звісно, ці всі дії, зміни, вчинки говорять нам про нашу неповноцінність, своє неправильне сприйняття світу і нас самих. Звісно це все лікується, вирішується, так так я просто біжу на терапію.
Залишається лиш питання: "А ще що?".
Ще що? Бо коли мені телефонують люди в паніці, я сумую разом з ними. Здається, ми маленькі діти, що загубились у великому іграшковому магазині, але ляльки барбі й машинки на пульті керування лежать зависоко. А ми занадто боїмося продавців-консультантів, щоб дістати охоче.
Так, дорослішання не минуче, як неминуче прилипнеш язиком до залізної труби чи простудиш горло, якщо бігатимеш без шапки, але ми забуваємо про його кайф. Зрештою кайф життя. Ми помираємо разом з своєю інфантильністю і замість танців на барних стійках згадуємо лиш сірі робочі будні. Замість поїздок за кордон на відпочинок стріляємо собі в скроню дедлайнами й суворим босом.
Втомлені наперед, схарені наперед, мертві - саме вчасно.
Немає коментарів:
Дописати коментар