одно вечора, як завжди ну дуже завантаженого, мені не було що робити, а память несла до Джойленду, до тих почуттів, які напевне переживаємо лиш на весні чи в молодості: перше болюче кохання і перші морозні ранки разом, щастя довгих поцілунків й чуттєвих обіймів, а потім зрештою розбите сердце в обох і божевільна течія життя, що не могла собі і вам дозволити залишитись на старому місці. А в мене в памяті постають лиш кадри з життєвого порно й убогого пройобування життя. А в мене перед очима ми - невдахи, марнувальники життя й запасів для проживання на цій планеті, абортовані діти сексуально невихованих батьків. І жаль що про меланхолію простих людей не слухають психологи, - лиш стіни кухонь 2*2, пустопорожні, убиті вулиці психованих і п"яних міст, довгі неосвітлені коридори гуртожицьких барліг. І ми, маленькі вампіри, живимось лиш болем інших, можемо тільки осуджувати, порівнювати всіх, втікати від проблем, падати під їх каток й знову порівнювати, горювати від цього, заламувати собі руки, театрально вмирати й чекати розкаяння небес, за те що дали вам таку долю, підсунули таку лажу, зіпсували такий ахуєнний тріп.Забуваючи при цьому зовсім про вино в стаканчиках з маку, про вибухові алкогольні треші, про танці до упаду, до " ви блять нічого не розумієте", до блювоти надворі, в ліжку, в туалеті, до сну на унітазі зрештою, до блювотних картин на стінах.
Забуваємо про подорожі, ці блядські неотоплені потяги, ці вокзали, які приймають нас поцілунками рук безхатьками, їхніми довгими й такими похуйстичним монологами, і нашим сміхом у відповідь. Забуваємо про нашу і їхню перельну схожість в очах. На цих грьобаних вокзалах ми зустічаємо зовсім бездарних або забутих знайомих, що давно живуть в категорії "нормально", і це ми також приймаємо лиш трішки морщимо носи від пекельної втоми, якою тхне від них за милю.
Забуваємо про доріжки на задвірках і закинутих сміттєзвалищах, про занюхування в чужих дворах фенчику без докорів совісті. Про ахуєнно великі зіниці й те відчуття, що небо більш ніколи не буде так прекрасне ніж в ту, одну з десятків найшаленіших ночей літа, минулого, цього, літа п"ятирічної давнини та й зрештою в кожну ніч твого життя. Ми забуваємо про час без мейкапу, коли твої синці під очима й веснянки були частиною стайлу, коли збиті ко лінки означали не що інше як справді падіння, фізичний біль від дотику живої шкіри до мертвого й гарячого асфальту, до запеченої крові на руках, до певної цнотливості душ й совісті, до квітів у волоссі й співів про це до хрипоти.
Я вийду заміж напевне в 25. Зрештою ми маємо знаходити когось чи підлаштовуватись під когось, щоб до кінця будь-якого свого життя не скитатись по зйомним холодним квартарам. Народити буде нормально в 26. Бо це ж впринципі нормально? Давати життя чомусь новому, давати якщо не короткочасне нагадування про себе в цьому світі то хоча б продовжувати свої погани риси в новій живій істоті, давати їй надію( чи якщо не лукавити) давати наію собі, що в цьому образі ти, саме ти переживеш новий і кращий тріп. Адже якби у нас був вибір ми б все одно вирішили народитись ще раз і ще раз і ще раз. Адже зрештою ми зажерливі егоїстичні істоти.
До 35 можна буде відвідати кілька країн, якщо дозводить заробіток. Бо це ж правильно, мати трохи більше ніж інші, хотіли побачити трохи більше, бути розумнішим всього-на-всього на щабель більше інших.
а потім планувати писати якусь книжку. І нічого що мої старечі мемуари ніхто не те що не опублікує, ніхто навіть не прочитає. Але це пусте, не має значення, адже
напевне я помру в 20.
Немає коментарів:
Дописати коментар