добрый вечер!

одно вечора, як завжди ну дуже завантаженого, мені не було що робити, а память несла до Джойленду, до тих почуттів, які напевне переживаємо  лиш на весні чи в молодості: перше болюче кохання і перші морозні ранки разом, щастя довгих поцілунків й чуттєвих обіймів, а потім зрештою розбите сердце в обох і божевільна течія життя, що не могла собі і вам дозволити залишитись на старому місці. А в мене в памяті постають лиш кадри з життєвого порно й убогого пройобування життя. А в мене перед очима ми -  невдахи, марнувальники життя й запасів для проживання на цій планеті, абортовані діти сексуально невихованих  батьків. І жаль що про меланхолію простих людей не слухають психологи,  - лиш  стіни кухонь 2*2, пустопорожні, убиті вулиці психованих і п"яних міст, довгі неосвітлені коридори гуртожицьких барліг. І ми, маленькі вампіри,  живимось лиш болем інших, можемо  тільки осуджувати,  порівнювати всіх, втікати від проблем, падати під їх каток й знову порівнювати, горювати від цього, заламувати собі руки, театрально вмирати й чекати розкаяння небес, за те що дали вам таку долю, підсунули таку лажу, зіпсували такий ахуєнний тріп.
Забуваючи при цьому зовсім про вино  в стаканчиках з маку, про вибухові алкогольні треші, про танці до упаду, до " ви блять нічого не розумієте", до блювоти надворі, в ліжку, в туалеті, до сну на унітазі зрештою, до блювотних картин на стінах.
 Забуваємо про подорожі, ці блядські неотоплені потяги, ці вокзали, які приймають нас поцілунками рук безхатьками, їхніми довгими й такими похуйстичним монологами, і нашим   сміхом у відповідь. Забуваємо про нашу і їхню  перельну схожість в  очах. На цих грьобаних вокзалах ми зустічаємо зовсім бездарних або забутих знайомих, що давно живуть в категорії "нормально", і  це ми також приймаємо лиш трішки морщимо носи від пекельної втоми, якою тхне від них за милю.
Забуваємо про доріжки на задвірках і закинутих сміттєзвалищах, про занюхування в чужих дворах фенчику  без докорів совісті. Про ахуєнно великі зіниці  й те відчуття, що небо більш ніколи не буде так прекрасне ніж в ту, одну з десятків найшаленіших ночей літа, минулого, цього, літа п"ятирічної давнини та й зрештою в кожну ніч твого життя. Ми забуваємо про час без мейкапу, коли твої синці під очима й веснянки були частиною стайлу, коли збиті ко лінки означали не що інше як справді падіння, фізичний біль від дотику живої шкіри до мертвого й гарячого асфальту, до запеченої крові на руках, до певної цнотливості душ  й совісті, до квітів у волоссі й співів про це до хрипоти.

Я кину пити напевне в 21.  Коли інші люди тільки починають, у нас вже виробляється або стабільна залежність від цьої гидоти або відраза до такого упоєного життя.
Я вийду заміж напевне в 25. Зрештою ми маємо знаходити когось чи підлаштовуватись під когось, щоб до кінця будь-якого свого життя не скитатись по зйомним холодним квартарам. Народити буде нормально в 26. Бо це ж впринципі нормально? Давати життя чомусь новому, давати якщо не короткочасне нагадування про себе в цьому світі то хоча б продовжувати свої погани риси в новій живій істоті, давати їй надію( чи якщо не лукавити) давати наію собі, що в цьому образі ти, саме ти переживеш новий і кращий тріп. Адже якби у нас був вибір ми б все одно вирішили народитись ще раз і ще раз і ще раз. Адже зрештою ми зажерливі егоїстичні істоти.
До 35 можна буде відвідати кілька країн, якщо дозводить заробіток. Бо це ж правильно, мати трохи більше ніж інші, хотіли побачити трохи більше, бути розумнішим всього-на-всього на щабель  більше інших.
а потім планувати писати якусь книжку. І нічого що мої старечі мемуари ніхто не те що не опублікує, ніхто навіть не прочитає. Але це пусте, не має значення, адже

 напевне я помру в 20.

"Давайте допоможу - я не дорого беру"

3 березня 2016 року

І цей випадок на вокзалі, коли пропонували допомогти донести валізу за гроші, і  ті випадки, коли я погоджувалась  і ні, могли б зовсім пройти повз мою увагу. Але зрештою, чи то через психічну чи фізичну  вразливість в той момент, а можливо через те і те разом, у мені спалахнула образа. 

Образа  не  через такий заробіток чи його місце, а  пропозицію мені, дівчині чия валіза майже завбільшки  як сама я.
Тож тут в голові зароджується  питання взагалі про допомогу жінкам:   донести валізу, звільнити місце, взяти важкі пакунки, помити посуд, проприбирати. В моєму  розумінні допомого є обов"язком з боку чоловіка.
 Але звісно це не означає, що  чоловіча стать має перетворитись на   підкаблучників  чи рабів. Ні, ми лише хочемо, щоб ви зрозуміли: жінки тендітні, їм потрібна допомога. Маєте визнати, що  є витонченішими натурами, що навіть не в силу обов"язків ми піклуємось про домашній простір, просто  схильні більше це цінувати. Так, вже  у 15 ст до н. е. існували прикраси й оздоблений посуд поряд з зброєю й приладдям. І всі речі  були надзвичайно гарно й майстерно виконані.
Вже сьогодні ми нібито говоримо про рівність статей, але тільки Чак Поланік відкрив для мене посправжньому  суть і природу жінки в книзі "Задуха".  Він сказав, що жінки - новий бог. Материнсво найсокровенніша таємниця. Нам дано створити в своєму лоні дитя, виносити, народити його в муках і  опікуватись в тій чи іншій мірі впродовж всього його життя.

 І за це, таку здібність, ми платим кожного місяця кровотечами, помірним і пекльним болем, перепадами настрою. І в той же час ми разом з вами ходимо на роботу, живемо і кохаємо, турбуємось про вас й створюємо затишок,  несемо свій тягар і своє просвітління. Хоч за це варто нас трішки поважати.

Зараз читаю книгу Мішеля Уельбека "Покора" і там частково порівнюється світ мусульманської жінки і західноєвропейської, точніше їх гендерні стереотипи й релігійні правила, що зрештою принижують гідність.
Мусульманська:жінка не працює, виховує дітей.  цілий день ходить в чорній хіджабі, а ввечері для чоловіка стає сексуальною і чарівною, з купами прикрас і ідеальним макіяжем.  При цьому її позбавляють простих прав голосу, вирішення своєї долі, вона не є повноцінним членом суспільства.
Західноєвропейська жінка  працює, створює кар"єру, виховує дітей, весь день ходить нафарбована, сексуальна, і гарна - це є частиною її образу і роботи. А ввечері приходить до чоловіка стомлена і  одягає безформенні речі. До того ж на ній все: будинок, їжа, діти.
В цьому  випадку жінка нібито добилась своїх прав, але попри все її гендерна роль накала  свій відбиток і на ней: навіть в Європі жінки отримують меншу заробітню плату працюючи на одній і тій же посаді що й чоловіки.
І якщо далі покопатись, то справа з ставленням до жінки серед океану гендерних стереотипів дуже заплутана, але я хочу донести єдине:

 Жінка не з чужої планети, але і не робот.

Це просто інша людина, якій треба допомагати. Бо вона буває слабка і ніжна, щоб в інших ситуаціях бути сильною і витривалою.

Тож зараз у потягу, коли гарячково  друкуюю цей текст на телефоні,  хочу послати  тому дядьку меседж:"  ти мудак, тупий мудак". І всі хлопці яким важко бути джентельменами чи просто допомогти дівчині також мудаки.