грудну клітину ніби проткнули у двох місцях.  закрутили два здоровенних шурупи  в спині, й я вже не вмію сміятись: збивається дихання й слова перетворюються на зірваний хрип. вчора вже виблювала всі свої внутріші органи й потім з гарячновим поспіхом кинулась заповнювати пустку, щоб не побачили інші. Кисть лівої руки ниє при кожному поруху, а я ще й умудряюсь писати ніби в мене обидві руки ліві. Ми всі розучились піднімати голову, забуваємо що архітекрута нашого міста прекрасна не в дорозі, під ногами, а у красі й вбраннях старовинних будинків. Гидко, але бачу зірки тепер тільки на sky-map.org  і визнаю, що сузір"я Андромеди  й Пегаса прекрасні. Давай дивитись на них разом, навіть  якщо вони будуть лиш застарілими мертвих зірок фотографіями, давай навіть так. Але будь ласка не переставаймо бачити щось чарівне в цьому світі, в людях. Хочу жити, справді жити кожен день. Мати в серці те, що не вмирає й мати когось святого поряд. Мені чомусь так страшно й мертво, й на плечі хтось поклав цілий світ, який я не зможу нести. Чорт, та я ж не Атлант, щоб тримати небо й спокій мого моря. Чому бавлю лінь й спокій, чому поклонаюсь тиші й пустці кімнат? Потяги мене почали лякати, навіть був випадок, коли це велике чудовисько мене майже з"їло. Я чесно готувалась до цієї зустрічі, навіть вважала його за друга, але коли я ліниво й якось показово розслаблено читала книгу, стоячи біля своїх спакованих речей, він злякав мене. Зразу закортіло втікти подалі від нього, подалі від втоми на плечах й нескінченного очікування.
Мені вже осточортіло писати рецензії на цей світ, на твори, публіцистику, аналітику, на чужі дії, на чужі почуття. Я перетворююсь чи то на стороннього спостерігача чи то на критика, не встигаю жити своїм життям. НЕ готова жертвувати заради інших своїм часом, мені вже боляче б"є відсутність подорожей, відсутність улюблених книг, не готова я ставати дорослою відповідальною, не готова перетворювати совє життя на ще одне таке ж як і у всіх, не готова повертати й утихомирювати свої емоції, амбіції та поведінку в тихе русло "нормальності". Мені уже боляче полишати дурний і негарний сміх з тупих жартів, мені вже гидко самотньо без звички пити воду цілий день й помирати зранку, якщо лягла як завжди в 3. Я не кажу, що мене не бісить мій гуртожиток, пари та постійне життя "онлайн". Але чи готова я до кардинальний змін, до серйозних вчинків та до нігтів, що ніколи вже не матимусь чорний колір?

дорослішати чи бути дитиною?

///Наше поколение осмотрелось по сторонам и пришло к выводу, что взрослеть совсем не обязательно. Можно не жениться/выходить замуж, заводить детей, тащить семью. Вместо этого можно смотреть мультики, сутками сидеть за играми и есть сладости. Это ведь лучше, верно? Мы делаем выбор в пользу страны вечного детства. Книги о Гарри Поттере, Властелине колец, приставки, игрушки прочно обосновались в наших комнатах. Мы бежим от слов как от огня: ответственность, выбор, отчет, работа. Нам никто не объяснил, как надо взрослеть. Нам страшно.

Я бы мог еще много об этом писать, вдохновлять и мотивировать. Но мне пора перечитывать Гарри Поттера.///

я б лиш хотіла доповнити це висловлювання маленькою ремаркою:

так, нам страшно, страшно дорослішати, страшно жити, коли повинен рахувати кожну гривню й на перед думати в чому себе обмежити й куди вкласти гроші. страшно кудись їхати, бо у відголосках чули про жорстокість світу, нам страшно з кимось знайомитись й пускати в наше життя, страшно що зроблять боляче. Так, нам страшно від всього що називається доросле життя, і не тому, чи можливо не тільки тому, що нас "не навчили дорослішати" а й тому, що ми хочемо завжди залишатись в безпеці. В безпеці, бо батьки піклуються, підтримують годують тебе. Тобі не доводиться вибирати друзів - твоя дружба з ними зумовлена вже однією школою, садочком, одним двором, нікуди не треба їхати - твоя зона комфорту, тобі здається ідеально.

Але зрештою приходить час і обставини за яких ти не можеш залишатись дитиною. Ти або сам виходиш з своєї зони комфорту, або тебе грубо виштовхують.  І розуміння світового ладу по трішки приходить в голову, та й сам ти починаєш хворіти меркантильністю. 

Як я багато хочу розповісти, хочу щоб ви відчули те дорослішання що з’являється непомітно, ніби пилюка на давно полишеній шафі. Я не можу пояснити, що при цьому відчуваєш, але щось просто клацає й з кожним разом все гучніше. Ти чи я вже готові вийти з зони комфорту заради якоїсь мети/людини, готові переоцінювати свої погляди на певні речі. Готові говорити про все серйозно чи навіть сприймати світ на межі вимирання з усмішкою на обличчі. Мені чомусь здається, що не можна завжди і у всьому залишатись дітьми. Стан дитинності дає тобі чарівливу можливість пізнавати світ, можливо навіть робити його жорсткі закони слабшими й не такими суворими, але ніколи не можливо залишатись дитиною до кінця.

Звісно  в дитинстві ми репетирували роль дорослих, бо тоді ще помічали певну магію дорослості, так само як і підводні камені.

 Діти мають свою валюту, яку дістати простіше простого: зірви листки з дерева.  І не було  в наших головах страшних слів: девальвація, дефолт. Ми розігрували товарні відносини, бо це має наліт серйозності й  розуміння ринкових відносин( хоча по-моєму навіть дорослі в цьому не розбираються). Ми хотіли відчути, що таке сім"я з погляду дорослих,  тому обирали собі чоловіка, виходили заміж й вибирали дітей. В наших головах не було ні натяку на претензії чи словосполучення "ти мені винен". Ми заводили дітей, бо знали що любити  їх, піклуватись про них приносить невимовне щастя й до певної міри жадану відповідальність. Ми розвивали свої бажання й мрії: хочеш бути архітектором - ціла пісочниця твоя, хочеш бути кухарем - в твоєму розпорядженні найрізноманітніші рослини, земля, пісок, вода і т.д. І звичайно поряд найкращі помічники, дегустатори,  порадники - твої друзі.

Діти - фантазери, але чи ж хто забирає тобі уяву з віком? Чому на місті того величезного моря на дорозі, тепер я бачу просту калюжу? Що ж з нами стається?

З нами стаються гормони й підлітковий вік. Нарешті ми помічаємо, що окрім величезного світу існуємо й Ми. А хто такі ми? Чому я тут? І чому мене змушують підкорюватись якимось нормам і порядку? Підлітки відчувають себе постарівшими немовлятами, яким потрібна увага й всесвітня любов за будь-яких умов.  Ми усвідомили себе, і зразу почали здобувати все найперше в цьому житті: першу сигарету, перший поцілунок, перші проблеми з шкірою, першу серйозну сварку з батьками, перше розбите серце,  перше протистояння ти - суспільна група. Я дійсно не знаю як нас Такими терпіли батьки.

Але все ж коли ми вже вкотре понаступали на граблі, переказились й погодились прийняти тепер і Світ і себе як ви є, приходить молодість. Приходить серйозний вибір свого майбутнього, хоча ви як дурні кричите, що не реально отак в 17 вирішити чим ти будеш займатись наступні 80 років. Та ти це робиш, збираєш своє манаття й їдеш геть, тікаєш з дому, бо вже почав задихатись від тісноти свого колишнього світу.(якщо пам’ятаєш дитині більше ніж достатньо її місця прожиття, ніколи далі за зону комфорту). І далі реально починається гра "останній герой», молоді зазвичай не знайомі слова "усвідомлена витрата грошей", "прагматичність", "логічність вчинків". Чорт, і я дійсно люблю цю пору. Адже хоч трішки але мені буде про що розповісти дітям: про зимову Одесу й хриплий вініл, про відсутність паперових сердечок й повну незалежність трьох дівчат( можете сміятись - мені все рівно  це було більше ніж незабутньо),  про весняну сакуру в Ужгороді й  теплий прийом, про двіжові Чернівці. І оцей я не так багато міст побачила, але всі пригоди й не тільки там. ціную і боготворю нам на першому курсі й наше задротство до 4 ранку над парами, нашу сумлінність й дитячу наївність. Обожнюю наш драйвовий другий курс з юнацьким максималізмом й соціалізацією в гуртожитку,з rock й The Black Keys – Lonley Boy з ненависною нашою поведінкою, але дякувати Богу хоч перебісились. ухаха.

А зараз я інколи забуваю, що на третьому курсі вчусь, чесно. Це для мене щось нереальне, невже я така доросла? І мене справді таки засотує в дорослий світ, якщо я на рівні з мамою починаю хвилюватись над відсутністю в мене зимового взуття. Але мені, хоч страшно визнавати, це подобається. звісно це не значить, що зразу маю йти в монастир або бути суперсерйозною. Просто ти вже вчишся розставляти пріорітети, знаєш що хочеш від життя й з ким хочеш провести його залишок.

Тож  я дуже рада, що знайшла людину, з якою хочу дорослішати й бути поряд завжди. Він дійсно велике щастя й спокій для моєї  душі.

Тож не будьте дітьми, діти  зазвичай егоїсти і нікого не приймають у свій світ. Краще подорослішайте, покохайте і створюйте свій власний світ з щастям, добробутом й звісно дитячими дурощами, ну куди ж без них.)

26.10
десь далеко в  діжках бродить домашнє вино, а мені хочеться плакати від реальності цих стін, плакати, горювати й носити чорне як знак всесильно трауру по моєму життю. бо здається все і всі послали нормальний всесвітній устрій під три чорти. а я в замкнутому колі, й дивно що пари таки мене розважають. абсолютний похуй. інколи мені здається, що я не вмію відчувати, окрім як допікати дурними жартами й пустою турботою.

пишу як граю на фортепіано, абсолютно не маючи слуху й таланту. пишу, подобається як пальці лягають на чорно білі кнопки, ніби зменшені клавіші. інь янь в одному флаконі.Пишу і страждаю, Боже, чому батьки не віддали мене на театральні курси? Мені ж бо тільки підучитись і я  ще в 16 отримала б Оскара. Но нєт нєт нєт

"У житті доводиться обирати: або цікаву муку або нецікаве щастя. Більшість, звичайно, обирає щастя, хай і нецікаве (точніше: вони воліють цікавого щастя, але здобувають украй нецікаве)" (Василь Стут листо до сина)

19.11
/// Напевне саме так себе  відчувають люди, що тільки вийшли з коми. Стабільність. тотальна стабільність. тотальний баланс. ніби ти та людинка на рухомій платформі в французькій короткометражці  "Баланс".  стоїш,  в кінці всіх подій, але стоїш, навіть не з шкатулкою а сам. Самісінький. І знаєш, що лиш від тебе залежить твоє положення, і навіть якось рухаєшся, але ця тотальна привязаність до рухомого квадрата здається пекельною, а спроба оступитись аж ніяк не є виходом. Занадто просто, зараз все занадто просто. Я  вбиваю себе навчанням, навіть не самими завданнями, а думками про завдання, ще з самого ранку б"ю собі по голові як камінням, думками про майбутні дедлайни, що як петля на шиї, просто затягни більше, просто затягнись. Затягнись сигаретою й ... нічого не відчуй. Бо насправді сигарета то ритуал, ти можеш курити хоч й мяту немає різниці. Все в твой голові. Все. в. твоїй. голові. Але забий. Адже я тут - на платформі, і все навкруг таке далеке, навіть голоси лунаюсь як справді з музичної скриньки. такі рипучі й характерно вінілово-кайфові.
Я плачу, але мене пробиває лиш на чуттєвих моментах фільмів, інколи в житті, ніколи при щасті й помірному болю. Та й зрештою для болю в мене є пігулки, тобто від, від болю є пігулки. Головне не плутати, не путати й не заблудитись в черствості стін й чорного хліба, що гидко валяється на столі.
Головне ще й інколи бути з собою, сама з собою. Бо ізолюватись від усіх й замикатись в себе в голові не вихід, люди не зникнуть, якщо закритись в темній кімнаті, закрити очі, закрити вуха й кривати собі "їх немає їх немає". То вони нікуди не зникнуть. Зрештою ти просто миришся, з усім, просто, ось так.

А я хочу на зимове море, хочу прожити десятки життів й побачити сотні неймовірних місць. Адже поки  молоді -  безсмертні, правда це розуміємо лиш в старості, після того як безсмертя витекло з нас ччерез пальці соціальних мереж. Ми крадії часу і,  як на мене, за це треба судити втричі жорстокіше ніж за інші злочини. А ти мене вчиш, просто втовкмачуєш в голову, що зобов"язана жити собі в кайф, живи так як хочеш й чини як заманеться. Й мене рятують голоси: наркоманські, голос Бумбокса й твій.

а мені далі чи знову важко писати, я просто топлюсь в життєвій жижі й відривки речень - ковток повітря, але вони губляться серез нерівного дихання, нерівного плавання. Здається я чомусь зараз здаюсь, не бачу сенсу в парах, страшусь тих самих завдань, хочу сміятись, де треба бути серйозною й навпаки. А настрій взагалі російський реп. Карочі, рібята, ми в дерьмє! І солодке навіть не рятує, напевне врятує рожеве вино з солодких суничним смаком й чомусь терпким післясмаком. Зрештою я втомилась, хочу частинку свята постійно з собою носити й думаю вже про новорічні подарунки, мандаринки, шоколад й листтівки, що хочу подарувати близьким. Хочу написати листа, листи чи просто привітання, які зостануться у ваших серцях, хочу чогось чарівного, нагадайте мені що життя прикрасне. бо я здаюсь. Всього навсього балансую. але ж  баланс це ще не все

коли сама

ходити босоніж по брудній деревяній підлозі брудним тілом, кутатись в чужий напевне також брудний коцик й вперше бачити на очах сльози. Господи як боляче, і боль не тільки переламує мені хребет в попереку, він закіпає в середині й викливає нудоту.Чому я зараз така слабка, чому мені  самотньо. Арістотель не дарма казав, що людина -  соціальна тварина. Ми не можем жити поза суспільством. І я завалила це випробування. Кілька днів, та навіть не більше 24 годин я не витримала сама. Мені немає про що з собою говорити, намагаюсь заповнити пустоту їжею, серіалами, і ніби добре, правда інколи хочеться плакати. Не театрально, як у кіно, а з запухшими червоними очима, соплями в носі й гидким виразом обличчя. Не приємно, хані? Знаю, але це життя, тут мало чого є приємного.
Не відчуваю ніякої підтримки, тільки гидке почуття суму за рідними щкребеться на душі. Вони ж здається лиш одні вгадують за 700 км, що я відчуваю й що збираюсь робити. Це викликає здивування, сміх а інколи навіть тягне за собою довгі- доооовгі розмови про "як ти?"
Тільки за рідних, справді за рідних я готова кидатись на інших з криками й піною в куточку губ, бо страх втратити когось з них доводить до сказу. А ситуації "на межі" здебільшого ламають людей. В такі ситуації ми егоїсти, так егоїсти. Але тільки "на межі" ми - це ми, а не хтось інший.  Тільки у стаху втрати ми знаходимо любов, прозріваємо, осягаємо нарешті, що світ це не гроші, бренди й шмотки.
Але згодом, коли все знову тече в своєму руслі, ми забуваємо. Постійно треба нагадування,  потрібна смерть, щоб говорити про нашу  скінченність. Напевне саме тому Бог вигадав рак, лейкемію, СНІД - щоб ми дивились. Споглядали і страждали. Бог жорстокий. Люди вчаться у нього, або він вчиться у нас. Але й від такого шоу ми звикли ховати очі, ми ігноруємо брудних калік на вулиця, ігноруєм тіла дідусів і бабусь, що заледве дихають і ходять. Ігноруємо невиліковних й смерть, з якою ходять в парі. Нам гидко й страшно від них. Від передбачливого їнього запаху могильника й зогнившої шкіри.
"Вона була на два роки старша за мене. Вона підхопила це... і вона лежала в дальній кімнаті...Вона лежала в дальній кімнаті, наче якась брудна таємниця, Луїсе. Вона помирала там, моя сестра помирла в дальній кімнаті, і вона була саме брудною таємницею, вона завжди була брудною таємницею."
"Кладвишче домажніх тварин" Стівен Кінг
Такі почвари є в кожної людини, У родинах, де був безнадійно хворий, у перші шість місяців після його смерті кількість суїцидів стрибає до небес. Люди ковтаюсь таблетки, випускають газ або ж просто вибивають собі мізки. Їхня ненависть, втома. Це все добиває їх.

чому я взагалі про це говорю? чому такий песемізм живе моїй голові? можливо від книг? Останні, що прочила були 1. про дитячі жахи, 2. жорстокість людей в ізоляції 3. смерть від наркотиків. Але мені не здається це чимось страшним, я приймаю цю частину світу як належне і не відторгаю. Інколи наіть думаю про смерть  людей, я  інколи справді ХОЧУ щоб вони померли. Попри те що буду горювати, просто інколи це здається  правильним.

і постскриптум
я кохаю тебе,
та мені важко так, ніби  без підготовки стрибаю з парашутом.  ці дні з тобою пролітають шалено щасливо як і кілька секунд в повітрі з вічуттям божественної сили в собі, в тобі, в нас. але далі- земля, відстань і тут вже страх переламати собі ноги від невдалого приземлення, тут вже страх забуття. Я кохаю тебе, але мені до чортиків важко так будувати стосунки. Здається ніби ми забуваємо про існування один одного й спілкуємось, коли випаде час і можливість.
в наш час я не можу претендувати повністю на твоє тіло, душу, серце й кров, але мені цього так хочеться. Так, ми кохаємо один одного, але що у нас є окрім цих слів, що постійно повторюємо в кінці кожної розмови. Зрештою, що важать ці слова, коли  не знаходиться час й можливість поговорити, не кажу навіть відчувати поряд один одного. І ні, не виходить втискати в ті 18 годин (максимум тоого що маємо з 720  годин в місяці). Не виходить бути більше навіть в тих 72 годинах, що нам дається. А я б послала до біса весь світ заради тебе, але знову ж таки  не виходить, по якійсь блядській причині не виходить.
пост посткриптум 
я кохаю тебе