На збиті коліна

Я маленьке звірятко, що ховається в своїй кімнаті. Так. Я вже дійшла до такого стану. Все тіло ниє і ломить, збита вчора колінка є вишенькою на цьому апогеї болю, й навіть не помічаю розтягнуті мязи на лівій руці. Все, я видихлась, не думала, що дойду до такого стану, але більш просто не можу, думки - вбивають, нічні туси - вбивають, вк - вбиває. Сплю й знаходжу в цьому прекрасний варіант як провести остатки пекучого серпня. Мені вже не хочеться кілограми морозива в холодильнику чи торт на сніданок, якщо чесно то й ніколи не хотілось. Я живу, деб я не була, у незайманій красі, будь-який доторк до якої є струсом всього цього маленького світу. Живу по правді  живим життям, воно то й вливається в мої вени й продукує фотосинтез зелених дерев, що буйно розквітають під шкірою. Ніяка засмага не замаскує їх. Та зараз я просто прокинувшись, зрозуміла, що нічого окрім вини, болю, образи й нерозуміння не відчуваю. Напевне, саме так почуваються мертві. А за вікном сварливі й злі на життя люди кричать, кричать, не можу  ігнорувати.
Ловить поперек і я готова впасти просто на підлогу в коридорі. Мені сумно сьогодні, а речі не збирані, і я б могла сказати, що завтра їх складу, але знаю, що також не буде сил. Немає сил бути так, за ці два місяці кардинально все змінилось, я впустила тебе в своє життя, майже жила тобою й нашими зустрічами, а тепер ти ставиш мені трамплін і кажеш - стибай. Стибай і  тебе нема, стрибай і я буду сама з собою, стрибай і моє життя буде йти чи стоятиме? Стрибай, а мені страшно. Можливо це юнацький ні не максималізм, а дебілізм, але він в мені є. Я два тижні пожила в дорослому світі і вже справді думала про покупку  25 кг рису, а не про свої внутрішні переживання. Воно майже мене придушило, але книги врятували, хоч їм я вдячна. Та я заробила собі досвід, зрозуміла як це бути дорослою і мені не сподобалось ТАК жити. Занадто, хотілось з новими можливостями їхати, дивитись, бачити, відвідувати, а моглось лише доповзти до ліжка, поїсти і заснути. Ми занадто мало цінуємо наш час, молодість, можливості. Чому я поводжу себе так? Бо я хочу розмов! Поговоріть зі мною хтось. Про все: ваше життя, зорі, події в місті чи ціни на кросівки. Я не говорила ні з ким, навіть з собою. Просто випала. Уявляєш, навіть зараз я відчуваю ніби краду свій час у когось. Що зараз можуть прийти й схопити за руки й кричати, що я злодійна, наробити мені сорому. Напевне я занадто піддаюсь, ні в чому не впевнена й слабка. Просто прийди обійми й скажи, що все добре, що ти зі мною, адже ти зі мною?

регенерація

немає чого розділяти на окремі записи певні події мого життя, в кінці кінців це все трапилось зі мною і в моїй голові, та й часу багато розписуватись також немає. От лиш урвала собі пів години з деннього немого часу.Як дивно: ми віддаємо своє тіло, час  комусь незадумуючись а переживання, страхи, болюче залишаємо  й спеціально не підпускаємо нікого. А насторожі ставимо наглядових собак, що мають стальну хватку. Дійсно, тіло - ніщо за нашою релігією, але поки що це наша наземна оболонка й варто спробувати, щоб вам не було потім гидко від неї. Знайти гармонію вже не означає поводитись так як треба чи так як гарно, в голові стугонить усвідомлення, того що вульгарщина огорнула нас і вкутала. Купувати солодке печенько і сигарети- вульгарно, жити так як ми живемо - вульгарно. Десь простежується ця тонка грань і мені важко триматися її. Слухати себе й поводитись так як ..як? Фройд сказав:" Єдина людина, з якою ви повинні порівнювати себе, це ви в минулому.І єдина людина, краще якої ви повинні бути, це той, ким ви є зараз..." 

 А ким я є? Мені немає з ким чи з чим порівнювати. Та я стерлась з памяті, реінкарнувалась в ніщо.
А Київ - місто швидких і гарних машин, багатих людей  і захмарних можливостей, показало мені багато горя. Інколи воно просто переповнювало серцево-судинну систему й в такі хвилини доводилось просто по півгодини п"ялитись в стелю. Палаючі машини, обдурені люди,  ображені Богом люди, виючі машини швидкої допомоги й біль, біль, біль. в середині й зовні. Це зїдає тебе, але й дає тобі нове життя. Я дякую цьому місту не лише за біль, отруєну голову, шлунок і свідомість а й за можливість знову сидіти годинами в кріслі, закутала в коцик, і думатидумати думати. Тепер є про що, чи можливо я знову віднайшла всередині  те, що щоденна виснажлива робота в мені придушила. Інші не розуміють як можна просто сидіти дивитись в темінь, як можна відчувати навколишнє, як можна засинати так й споглядати величезні відсторонені ліхтарі загальної власності. Цей тиждень дав мені багато емоцій, багато польової їжі, смаженого мяса, сміху, сну під зоряним небом із холодною землею, а літні душі, де від холодної води шкіра своє гусячою, а сонце безсоромно пестить оголену спину, й сміється з нашої робочої засмаги, сподобались найбільше. Й подалі від Інтернету, великих компаній, лише близькі й такі ж дурні. Жити без дзеркала на весь зріст, без купи ґаджетів, але з книгами, в які поринаєш в головою. Могли не істи цілий день, чи говорити й пити з самого ранку. Але ми ліниво лежали в шезлонгах, вбивались  чаєм й любили цей світ.
Хоча місто й тикало мене носом в те, що  я померла вчора..напевне це сталось, коли залишила тебе за сотні кілометрів, хоча точного часу не скажу.

Але пройшов тиждень робота-сон, робота-сон і я повернулась до тебе, до сигаретного диму в легенях й алкоголю в крові, та щось змінилось. Довіряю більше, вимагаю більше й відчуваю осінь, в мене немає такї жорсткої прявзки до пір року, але холодні вечори здається остаджують твої почуття.

 Ах где же мои 14 лет от роду?

Сама кидаюсь в крайнощі й хочу заховатись від світу, але й стоячи перед тобою натикаюсь на стіну. Голова вже болить, 20 годин вдома зробили своє, я зникаю. Просто так, розчиняюсь в якійсь херні.

навколо іржаві дахи,

 Ісуса знову розпяли за наші гріхи,

на китайській ефірній антені,

 він невимовно страждав, 

люди ж ходили буденні

 ба навіть якісь нудні,

 Ісус провисів три дні  спокутуючи кожну провину,

йому судомило спину

, а очі повні муки і сліз звертались до неба:

"ну нахуя воно мені треба?"

Деміург вже давно забив: ми не віримо в нього, а він - в нас. І залишається лише одна людина, що може виправити твоє херове життя й на перевеликий жаль це не якись там чарівник, а звичайнісінький гівнюк, тобто ти. Оце образливо чи не так? Ти ж бо хотів все gavneco звалити на когось іншого, а тут виходить сітуейшн без крайніх. Але окі-докі не будемо на цьому зациклюватись, зрештою скоро треба йти спати, бо сам вдавишся завтра своїх кепським настроєм і швидка навіть не допоможе. Срань, чому я маю виховувати чужих дітей, чому обовязково бути домашнім рабом. Люди, ви що не бачите що я так скоро як Сільвія з "С приветом по планетам" скоро ахрінєю і втрачу голову.
Зупиніть Землю я піду попю водички і продовжу переходити вулиці в машини й за машинами. Бо я видихлась, немає думок, пережевань, часу на себе. І вистачить уже патякати "хотів би" " а може" "зміни" "треба", своїми пустими розмовами нічого не досягти, по собі знаю. Але ця жива примітивність, що спопсовує тобі життя, давно вже затягнула людей в саму sraku. Бо не нормальні люди будуть пхатись і бігти, щоб сісти в автобусі, дошкільнят пхають в спину мами, бабки всіх розпихають своїми вузлуватими руками й клунками, та й ти далеко не втікла сидиш, жуєш жуйку і всіх їх ненавидиш. Це невігластво давно вже забуло мову, повагу й свої манери, тебе не виховують батьки, ти не виховуєш себеі от виходить ще одне бидлятко в нашому світі. А поряд люди їдуть в Італію, викладають мімішні фотки #Instagood ну а тебе можуть максимум надурити на 5 тис. з документами за кордон. ТОж продовжуй жити і морально розкладатись й надалі. Успіху.

Хелоу, нєженки

Так нас навчили, ми такі. Не відкривається пляшка з дешевою 18% настоянкою? Розібємо нахер об бетонні парапєти і при  цьому нічого страшного що можна порізати ноги від скла чи випити його в хмільному стакані. Можна бути крутою і класною, але коли відійдеш від дому, бо сусідки-бабулі скажуть що ти шшшшшшш карочє якась не культурна дівчина. Тут ти не можеш гуляти з пустими карманами, якщо не вмієш розводити хлопців, тут рідні колишні люди псуюються й ненавидять тебе, бо не можна відчувати чи показувати прмвязаність до минулого. Тут ти говориш на такому суржику, що культурні мої знайомі отримали б інфаркт ... Тричі. Тут о 3 ночі ти сидиш в майці й їси мясні сосиски без мяса, бо тобі так хочеться, ти б'єшся постійно об щось і про ноги моделі можеш і не мріяти. В тебе вони як в 4-річної дівчинки, що постійно десь шастає, от якби ж і мої синці були такі безневинні, а поки поспавши 3 години я закручую у фольгу  ліки" . я вбиваю себе, закопуюю поглибше своє майбутнє і ніхто не говорить що в моєму місті не можна бути культурним  інтелектуалом, можна, але коли твоє єство вже перепсоване неблагополучним дитинством( моє дитинство так точно неоч впорівнянні з такимм культурними і красівіми дитятками як ви) то нічого не поробиш як кажуть.
Не повірите, але якщо записати наше життя на кінострічку то вийде певна інтерпретація "Гуммо". І основний принцип залишається: ми розважаємось, дорослішаємо, навчаємось в абсурдній атмосфері, що є прийнятною для нас. Ми ображені по-житті, життям, але нам норм, ми терпимо батьківські придирки, жосткі відходняки від вчорашніх тус і шлунки, що відмовляються працювати. Якщо ви не блювали після вечірки значить ви не знали життя, якщо не танцювали дикі, ну справді дикі танці, якщо не знайомились на п'яну а потім не намагались пригадати ім'я людини весь вечір знач не жили.
Ви зненавидите мене за низькість мого буття, примітивність потреб і досягнень, та все ж я не ви, ви не я. Нікому не бажаю і не хочу, щоб пережив чуже життя, долю, досвід. Ми всі різні, різне отримуємо при народженні та різного нам не вистачає.
Мені здавалось якщо я буду ідеальною то все навкруг буде ідеальним,
та зараз розумію що істи вночі й нити що хочу чогось, коли ми гуляємо це я.
Сидіти біля тебе, коли працюєш і либитись як дурна це теж я.
Намагатись запамятати і бути поруч, вчитись уму-розуму й серйозності в тебе, надихатись й мотивуватись тобою. Не думати про майбутнє, коли не будеш поруч, збирати синці також я. Няньчити дітей й відчувати тягар соціальної відповідальності за них - я. Спати мало й бути захареною також я.
Морально розкладатись й викрадати в себе час ми вміємо, любимо, практикуємо. Приїжджайте в гості, нєженки