Мужик попадает на небеси, и, мучимый жаждой познания Смыслов, докапывается до какого-то ангела (а может и до Самого) с вопросом о том, в чем же был смысл его, мужика жизни. На что в небесной канцелярии поднимают огромный пыльный архив, находят нужную букву и подраздел и сообщают: «В таком-то году, апрель, 17 число. Ты сидел в кафе «Березка» и женщина за соседним столиком попросила тебя передать соль. И ты передал». Мужик: «Ну и??». Ангел: «Ну вот и все»

Я спершу офігіла. І це все? Не вилікувати всіх від раку, не врятувати коалу з вогню? Не віддати своє життя за якусь Справжню Цінну Ціль, а отак просто? Сіль? 

А потім зрозуміла, що краще уже сіль. От чесно. Бо згадуючи всіх психологів/філософів, що ставили перед собою це питання, не пам'ятаю дуже веселих фактів про них чи про їхнє хеппі Лайф. Всі вони реально грузли у пошуках відповідей.

Так, роздуми про сенс життя не те, що трохи тебе оговтують, вони можуть вхреначити тебе по шию в землю, особливо якщо ти нестабільний, без опори та підтримки. Як я у лікарні наприклад.

Адже саме тоді, коли фізично супер паршиво, саме тоді, коли безпорадно лежу і не можу навіть адекватно і швидко піднятися, в голові починають танцювати думки " а нащо це все?", "А що далі?", "Ну вилікуєшся ти і далі жалюгідно волочитись?", "Отак робити вигляд, що живеш?" І у такому випадку я раджу мати відповідь, краще мати хоч якусь відповідь, щоб закричати на запитання "ну і що далі?" - "я, БЛЯТЬ, передам сіль!".

 І з почуттям розуміння ситуації далі нити та намагатися вижити. Бо це може з'їсти. Це може почати вигризати з середини як язва і кровоточити. Бо добре, коли все добре. Тоді навіть лисий кінь не буде думати ні про які цілі і прагнення, а от коли все ламається. Що тоді? Коли ти обертаєшся на своє життя і розумієш, що в процесі "бігу до мети" ти не те, що мету втратив ти взагалі не розумієш, що саме тут і зараз робиш. В цих стосунках. Що вони тобі дають? А ти хочеш продовжувати їх ще кільканадцять років?

На цій роботі. А ти зможеш ще в такому ж темпі бігти ще років з 30? І для чого? Яка мета займатися тим, від чого тебе уже сильно нудить уже зараз? В цьому місці. Ти хоч помічаєш, Що навколо тебе і де ти живеш? Чи ти б хотів тут бути і далі? А якщо ні, то де?

І я не кажу про вище, краще, веселіше. Бо це також гонка. Якщо я зароблю більше - переїду в комфортніше житло, мені буде краще, якщо я відпочиватиму не в Україні, а за кордоном, то отримаю більше задоволення. Буллшіт!

Я не знаю АЖ так багато заможних людей, але всі вони з плоті і крові, а ще приправлені як і ми купою страхів. І маючи можливість зайти в будній день в магазин Луї Вітона (взагалі не впевнена як це пишеться) і купити там собі щось, аж ніяк не гарантує щастя в житті. 

Зарвз це схоже на філософствування з голою дупою (і це чиста правда), але ще не маючи мільйону в кишені, мою голову починають гризти хробаки сумнівів. Тож чи все так і має бути? Чи щастя в грошах? Чи в успішній кар'єрі? Чи в стосунках і сім'ї?

Є така вправа: з чого складається ваша впевненість в собі. І люди по відсотках визначають, з чого складається їх самооцінка, а по факту вони самі: кар'єра/робота, стосунки, хобі, сім'я, зацікавлення. І я згодна враховувати ці сфери, успіхи в них при обрахунку, але не згодна ставити між ними і собою дорівнює.

Я не дорівнюю робота, бо якщо забрати роботу я буду.

Я не дорівнюю сім'я, адже якщо забрати інших людей, залишусь знову я.

Я не дорівнюю хоббі, бо і якщо воно відпаде, то я залишусь.

Напевно, Я - це унікальне поєднання певного тіла, розуму, душі( емоцій та почуттів). Я змінюється, і це не залежить лише від тіла і його стану, хоча звісно зумовлено і цим. Я змінюється через наш розум та нашу душу. Або не змінюються.

Не можливо сказати, що я такий як вчора залишусь і завтра, адже Я також це постійна взаємодія з зовнішнім світом. Постійне дослідження свого Я, його потреб, побажань та станів є великою і цікавою роботою, якою займається психотерапія. І разом з тим, це не обов'язковий пункт життя.

Обов'язковий - передати сіль. Ви ж пам'ятаєте. І я думаю, кожному з нас це вдасться.

Я стискаю в руці міцно ключі, запихаючи їх між пальці, готуючись відбиватись від будь-якої небезпеки, яка може на мене напасти. Але смішно. Найбільша небезпека в середині. Вона з'їдає мене по ложці в годину, по чашці в день. І уже смішно мені кричати "у мене немає сил, я задихаюсь". Це уже блюзнірством пахне, адже я продовжую йти, продовжую збиратись до купи й ткати килими зі своїх нервів для ніжних ніг інших. Я готова розридатись на лавці в парку і завити. Але де там, це не ок. Адже Що скажуть інші?

Я не буду плакати, так само як і кричати, голосити та боліти. Коли ти болиш шумно — заважаєш близьким. Лиш коли дах планує зриватись — я розгрібаю цих близьких руками, розкидаю та біжу. Вию як божевільна уже на самоті. Бо можу скривдити, злякати чи травмувати інших, дорогоцінних, моїх крихких близьких, які уже і так травмуються і скандалять і ігнорують мене і влаштовують страйки моїм емоціям і мені фізичній. Тому тілу, яке ледь ходить та виношує для інших ніжність та турботу. Тому тілу, яке попри все намагається, але у голові якого все частіше виринає думка "а якщо не для цього, то для чого?"

Не знаю, що там з підлітковим віком, але зараз я переживаю найболючіший етап, який тільки проживала свідомо. Мене розриває від емоцій, тих які збирались в мені по каплі та тих, які я намагаюсь проживати тут і зараз. Я ще майже нічорта не знаю. Як , наприклад, які мої потреби? І нащо вони взагалі мені? І нащо я взагалі тут?

Ні, я не жертва, і хоча письмо тут часто походить на сварки та ниття (здебільшого так і є), я розумію, що запхала в ці всі зовнішні умови я сама себе. Просто коли я починаю бачити, справді бачити це все, побудоване мною навколо, у мене з'являється жах. Тому попри весь біль я не знаю як люди живуть без психотерапії, чесне слово. 

Для мене це як життя у захаращеній кімнаті. Ти думаєш, що оце воно — маленьке приміщення майже без світла, де пахне пилом — оце твоє життя. І звісно з'являються заперечення "а чо такова, в мене нічим таким не пахне" але ж ...бля. Ну реально дніще.

Моє життя до якоїсь осмисленої роботи над собою було наповнене всім: вихованням батьків, стереотипами, чужими уявленнями і  ще богзна-чим. У мене були всі шанси прожити не своє життя. І навіть якщо воно б походило на середньостатистичне щасливе, я б не була задоволена, адже це була б не я. 

Грандіозна цитата цього дня 

Живучи не своїм життям у мене також були невеликі, але шанси — наковтатись таблеток десь в 40 років і гигнути. Хоча ці шанси завжди присутні, але я сподіваюсь отримати трошки більше Себе у своєму житті. І навіть пропри те, що зараз я вигризаю свою адекватність зубами у приступів тривоги, яка душить мене, у побутових справах, які ставлять підніжки і у рутинної і нецікавої роботи. Я сподіваюсь, що пройду цей шлях, я зможу дійти до відчуття "свого": життя, людей, місця, призначення. Цього солодкого відчуття "я там де треба і з тим, з ким треба".

Так от мені 24, я сиджу в рожевих гумових капцях з бльостками і піднімаю руки в гору - здаюсь. Не знаю де це варто вичитати і чи взагалі можливо, але що робити з цим життям і в якій кількості його вводити внутрішньовенно ніхто не каже. Зараз на вулиці йде гидкий 2020, у якому пандемії, протести, вибухи та сила силенна всього того, що Ванга нам пророчила. Зараз тепла осінь, тобто її останні дні, коли позначка градусника вдень досягає +24. Але я їй не вірю, тож сиджу в теплій кофті хлопця, носочках та штанах. Краще бути напоготові. У дворі сушиться білизна, тобто остання її партія. Це чи не єдине чим я займаюсь по приїзду з лікарні. Це чи не єдине дає стабільність: якщо є брудний одяг  його потрібно попрати. На цьому і тримаюсь.

Адже якщо дивитися Більше - то у мене нічого немає. Гидке запитання "нащо жити" виринає як нагадування підзарядити батарейку. А у мене немає чим. У мене закінчилися смисли.

І я знаю, що інколи потрібно просто продовжувати йти. Просто рухатися, але я не знаю як це зробити, коли заряду не вистачає. Коли немає якогось ключа, чи кількох, які приносили б радість. Мене нічого не радує.

Є робота, є вільний час, є стосунки, але немає радості.