є проблеми. внутрішньо

23:28 Коли думки не дають спати 0 Comments

Устонадцяте могла б сказати, що це соромно і недоречно. Десяток причин перечислити, чому я не можу чи не маю це писати. Тут писати та загалом. Правильно, все правильно. Тут немає у текстів теми, я зовсім не думаю про читача. З такими просуваннями ніяких тобі підписників чи монетизації блогу. О ля ля  чому мене це не лякає? Можливо тому, що все, що витікає з отворів моєї голови на ці "білі сторінки", абсолютно мій витвір, мої думки, що одягли пристойну форму? Можливо тому, що цей спосіб — письмо, уже понад 5 років служить мені способом зводити тези, факти та теорії, які в моїй голові схожі на клубок змій. Можливо, це моя картинка з пазлів. Я віддаюсь її, менше пишу, але більше осідаю на підлогу, схрещую ноги та починаю говорити з собою в голос. Зараз чомусь хочу докричатись до голосів поза моєю головою, що я маю право на це і що "ви всі взагалі нічого не знаєте", а потім собі думаю " ну і похуй".

Похуй на чужі стандарти й на ті, які намагаюсь втовкмачити собі в голові.
Кажуть, що любов до себе це як чистити зуби — звичка, що просто принесе тобі користь. А я вже усоте намагаюсь собі вицарапати душу. Отак прокидаюсь одного ранку і розумію, що усе в Моєму житті заради мене. Я ходжу на роботу, лише щоб мати гроші та задовільнятись з неї. Не для страждань, спокутувань вини чи відробляння карми. Прибираю у квартирі не тому, що "має бути чисто", а тому що спотикатись об купи одягу, кинутому на дивані, чи збирати своє довге волосся по всіх килимах мені не зручно. Зрозуміла, що моя буденність останнім часом перетворилась на злу реальність прислужувань. Кому і нащо — не зрозуміло, але я сама по собі добре вжилась у роль жертви. Мушу і все таке. А потім почалось довге та муторне думання, а якщо жити задля себе то чи я заслужила і чи дійсно варто. А хто я така ? і Що взагалі з себе представляю?

Я можу заганятись вічно. Але, здається, що ти живеш заради того, щоб просто жити комфортно і щасливо. Якщо вас напрягає слово щасливо чи "жити заради", то пропоную власну альтернативу: піклуватись про себе і радувати. Мене саму вибішує "щасливо" та всі похідні.Здається, що це слово занадто ефемерне. Що щасливо можуть жити лише коучі для особистого росту чи коровники разом з тими, хто пасе кіз: щось абсолютно просвітлене у житті чи той, хто живе поза суспільством.

І здавалось би закінчувати цей текст треба якось підбивши підсумки. Кожен текст має переварювати якусь думку, мати ЗАКІНЧЕННЯ. Але мені похуй.
Відчули наскільки радикально я налаштована? Аж матюкаюсь, аж пишаюсь собою.

Тож по при все: як наважитись на радикальну дію, яка мені здається необхідною, але 100% зачіпає стабільність та зону комфорту близьких людей? 

Тамара, якого біса ?

22:40 Коли думки не дають спати 1 Comments

Тамара, хочеться звернутись до своєї особистості та запитати "якого біса?" Інколи це питання видається життєво важливим, інколи без нього все валиться на голову та закручує її у м'ясорубку життя. Так от, цього разу я йшла з магазину з пляшкою гелю для прання і рештою -  51 грн та просила себе не вити. Не розревітись на середині дороги. Я ніколи не вважала прояви своїх емоцій чимось награним, чимось на кшталт "ставанням в позу" і іншими ідіотськими конструкціями, якими збагачували мене навколишні під час таких от припадків щирості. А я в такі моменти щиро і натужно намагалась заспокоїтись та виплакати, виплюнути, випалити образу та біль, що душив.

Кожного такого разу помічаю лише одне — мої дії кардинально відрізняються від моїх бажань та планів. В цей раз я знову танцювала і топталась на місці, а сльози були лише дзвіночком, що повернулась в ту саму ситуацію, в яку клялась-божилась ніколи не потрапляти ще раз. Жодного разу я не аналізую ситуації, киваю, кажу "звісно, відчуваю, що так не потрібно, я ж не серйозно" ще через кілька місяців киваю знову " ну що ж, мені просто добре, ну і що" а потім ридаю і розумію, що сама себе душу. Інколи потрібно прийти до власних пустот, щоб зрозуміти, що вони заманюють і тримають тебе, інколи потрібно з тамтамом танцювати навколо ситуації 6 років, щоб зрозуміти, що ти залежна.

Я не хочу і не можу продовжувати, але не знаю та не вмію по-новому. І це важко. Переживати цей період. Намагатись змінити ситуацію.
Простіше не думати, не передбачати. Простіше не керувати своїм життям. Віддати його комусь. Це однозначно простіше, але ні на грам не легше.

ти мене не читаєш

22:41 Коли думки не дають спати 0 Comments

Не можу стверджувати на всі 100, але ти мене не читаєш. Давно. Мої забуті богом і тобою слова вже не створюють солодких речень, всі свої вчинки виправдовую: мені потрібно щось, щоб згадувати. Факт, подія, річ. Виправдовуюсь словами "я не пишу бо переживаю у моменті", а насправді я вже не знаю як говорити, коли ти не слухаєш. Коли я сама себе не слухаю.

Що найіронічніше — саме зараз відбувається пік того, про що описувала протягом 5 років у блозі та чекала ще майже стільки ж — я змінююсь. Ні, не фарбую волосся і не почала носити ковбойський стиль, просто вчусь розуміти та взаємодіяти зі світом.
Інколи з цього сміються касирки у супермаркетах, адже на їх постійні питання "пакетик потрібен?", "наша картка є?" відповідаю своє " нє" із завзяттям та інтонацією 4-річки, яка відмовляється їсти гидку кашу.

Насправді це важко, бо саме зараз — немає слів. У середині зі скрипом та монотонним цоканням повертаються шестерні: якою я маю бути, яким має бути мій світ, що  можу, що  можу зробити, на що можу розраховувати, на що я заслужила. Слів немає, думок немає. Є більше відчуттів, більше зламаних гілок на внутрішньому дереві. Страх вибігає з нутра і ставить підніжку у найспокійніші моменти здавало би: перед прилавком супермаркету, по дорозі на прогулянку, за розмовами про політику чи соціальні норми. Від нього дезорієнтуюсь, падаю в глибоку липку яму "я не достойна, не можу зараз так робити, не заслужила, це забагато, не для мене". Від цього хочеться плакати та як за наказом виправитись: стати хорошою ученицею, щоб точно похвалили, щоб ніколи не зробили боляче, щоб не зрадили, щоб не понизили в ранзі, щоб не.Чим більше відкриваєшся, тим більше розумієш, що світ вміє бити. Тож кожен день проходить у внутрішніх молитвах не отримати по потилиці. Зціплюю зуби, усміхаюсь і "лиш би не вдарило, лиш би не вдарило". Натомість все ще як божевільна — роблю вибір ділитись та віддавати, інколи до сліз. Хочеться казати, показувати, віддавати струмом чи мурашками свої відчуття.Тулитись чолом до іншого чола і слухатись слів "спи". Інколи дозволяти бути собі зовсім ні на що нездатною, а інколи віднаходити в собі силу. Переживати свої почуття, відчуття, емоції по раз до божевілля важко. Одного разу тобі не вистачає інших і ти готовий годинами медитувати чи мастурбувати на них, а інколи хочеться всіх виставити за двері та попросити не приходити 2 дні.

Найсмішніше — це все в тобі.  Люди не винні, часто їхні дії також не важливі. Головне твої почуття та емоційний стан. Часто ми скидаємо відповідальність на інших за наші реакції та внутрішні злами. Не розуміємо, що не слова є тригерами, а наші реакції, попередній досвід, зрештою люди, які раніше говорили нам ці слова чи як вони це говорили. Ви не хочемо вірити в це, тому лякаємось і ненавидимо конфлікти. Закриваємо очі, вуха та душу.

Мені важко, кожного разу закриваюсь, протестую, звинувачую інших. Та потім, коли шторм в середині, що оголив, всі злами, припиняється, бачу, що звинувачувала та посилала на гільйотину Інших, заради того, щоб не торкатись своїх ран.

Приходжу і визнаю, перш за все перед собою, я помилялась. Прошу вибачення і вибачаю собі, не зразу, не з розпростертими обіймами, а зі скрипом тих самих шестерній в середині, подовгу обдумуючи, але все ж стаюсь. Стаю собою. Визнаю. Не найкраща. Інколи злюсь дарма. Ображаю людей. Прошу пробачення. Хочу бути кращою. Знову таки стаюсь. Веснянкувата. Інколи сльозлива. Щира. І до скрипу внутрішніх шестерній хочу бути собою. Хочу прийняти себе.