Dim

21:56 Коли думки не дають спати 0 Comments

Дім – відчуття, що все частіше можу зустріти в себе в голові, ніж в реальності. Немає різниці: приїжджаєш на вихідні, півтижня чи можливо до вечора. Фокус не стається. Скоріше ти починаєш діяти за шаблоном, скільки б кілометрів та подій не було за твоїми плечами, тут ти переодягаєшся і вже нічого не може видати в тобі чужоземку. Немає різниці, чи прийдеш ти о 4 ночі чи підеш о 10 вечора. Тут все немає сенсу, твоє життя Поза - раптово перестає існувати. Лише зрідка намагається пробитись через вайфай в нагадуваннях чи небагатослівних повідомленнях. Які ти навіть не відкриваєш, тут і так все зрозуміло. Тут ти колишня. І немає сенсу знати скільки тобі 18 чи 25 – тут ти завжди маєш заданий набір звичок та характеристик. Це як входити в нове тіло, тобто старе, але вже чуже для тебе. 

Хтось скаже, що це дім, це родина і ще кілька пустих слів, якими прийнято називати ті коробки, з людьми. Але в цьому немає сенсу. Немає сенсу рахувати скільки людей в коробках, вони або коробки, або місця з запахом дому. Зараз я його не відчуваю, я бачу лише сценарії, що повторюються. 

Почула фразу, що варто запасатися житлом до весілля, особливо якщо ти дівчина. Бо всяке може бути, бо "всяке" може прийти у ролі поганого чоловіка, який скоріш роздере тебе на шматки чим віддасть хоч частину "спільно нажитого". Подумала про доцільність цих коробок. Їх всі намагаються купити, зробити ремонт, передати в спадок. Віддати дітям - хай живуть. Кому вони здебільшого брешуть? Кого хочуть переконати? Окей, батьки з домами в невеликих містах, кого вони хочуть переконати? З одного боку, так, будинки, квартири, домівки, свої чотири стіни  потрібні для дітей, та допоможуть їм в майбутньому. А з іншого, чи не бажають вони просто зіграти  похоронний марш в красивій квартирі? 

Бо будинки, для мене особисто є крутим вкладом грошей, але будинки у спадок у нас найчастіше руїна і тягар, який передається з почесностями і клеймом " я мучився, тепер твоя черга". Не знаю, чому я так ставлюсь до них. Напевно, через ту кількість чужих будинків, які вже перестали бути чиїмось домом. Там є мешканці, але аж ніяк не господарі. І не важливо, що написано в документах, важливо, що ти відчуваєш, коли входиш в них. Бо я бачила мешканців-зваручників, великих гарних будинків, та мешканців-паразитів, невеличких квартир. Класифікація суто моя і не претендує на науке підгрунтя, лише на класифікацію страждань. Одні не можуть кинути будинок і переїхати в інше місто, бо 15 років працювали суто на ремонт будівлі і "євростиль", інші не почувають любові (чи сили їм в щоденних турботах не вистачає почувати любов) до місця, де живеш. 

І всі заручники квадратних метрів простору, які бережуть для примарних наступників. 

Всі, застрягли між впевненістю і аксіомою - своє житло, це те, що не можуть вже відібрати, те, що точно залишиться, і житло простір без душі і емоцій – лише з'їдає час та наганяє сум. І вони все ще там, у тих будівлях. А їхні діти, якщо пощастить, не повернуться туди, а ні – будуть проживати історії своїх батьків: робити ремонт, будувати, жити і працювати на бездонного монстра, який мав стати рятівником та прихистком.
І я змучена і розлючена, бо і моя домівка, перетворюється на пастку, а всі світлі кольори змиваються разом з миючим засобом на кухні.

Ми всі занадто занепокоєні матеріальним, щоб створювати невидиме.

Щось з когорти невидимого мені не вистачило цього разу – затишку. 

Він ж бо створюється не новою плиткою у ванні та не новим персидським ковром.
Затишку. Тут немає затишку.  Свербить в мене в голові, поки я за інерцією взялася мити посуд. Саме тому, люблю зиму -  затишок створює хоча б ялинка і традиції, що йдуть під руку з святами. 

Мені все життя не вистачає затишку і щирості.
Щирості, мені не вистачає щирості. 
Навіть я, для якої слова любові стали звичними, стаю заручницею. Тут я знову одягаю старе тіло, з звичками і ролями.
Розмов. Мені конче не вистачає розмов.
Про життя, не про навчання і точно не в дусі "ти ж довчись" чи "як там робота?". Мені не вистачає розмов, щоб зрозуміти що за людина сидить навпроти мене.
Я знаю, тепер я знаю, що мамина манера намагатися всім допомоги і "дати щось в дорогу/передати", це лише бажання залишитись Мамою. Це її роль – піклування. І вона без цього вже не може. Тому я замість тиради, замовкаю, довго зі свистом випускаю повітря з легень і кажу вже спокійно "добре, як знаєш. Якщо ти цього хочеш". А татове "все на місці? Перевірила валізу?" Це лише спроба, залишити за собою право контролю, яке є досить недоречним на думку мене 22-річної, але право контролю він апріорі бачить за собою як тато. Це його роль.

Стою на порозі, за кілька годин, під час яких я встигла ввійти і вийти з первородного стану "доньки", я бачу їх чи не вперше такими – середньостатистичний чоловік і середньостатичтична жінка.

 Я не відчуваю до них дитячої любові. Дивлюсь на них чи не вперше як доросла людина, з своєю історією, на людей, в яких є свої, удвічі-втричі довші. Мені цікаві вони. Цікаві, як люди, що можуть розповісти про свої відкриті переломи, про свої вчинки "які б я ніколи не повторював", про свої миті падінь і злетів. Як жаль, що вони ніколи Так не відкриються. У їхньому світі, для них, я дитя, їхнє, і все. Це моя роль для них.
Так жаль, а я б хотіла познайомитися з людьми, в яких мені пощастило з'явитися на світ, які стали для мене батьками. Так жаль. Цілую їх і йду. 


0 коментарі:

Не гадьте людям в души и вообще

22:26 Коли думки не дають спати 0 Comments

Господи, блять, как же хочется писать о возвышенном. Но как, если сперва тебе нужно попросить людей убрать за собой дерьмо, и попутно объяснить им как это сделать. Господи, ну как чёрт подери тут о любви говорить, если все аж так плохо. Полозкова не помогает, она о чем то совершенно другом. Не об общагах и не о холенных девицах, которые умеют краситься, но не знают, что горсть макарон к херам забьет слив в умывальнике. И никакой нафиг я не будда, не просветленный, я маленький человек который пока пробует не орать, а тихо так подойти, объяснить. Который не верит у открытую наглость и выебоны. Да прости меня Господи за все и за эти слова в том числе. Но я хочу верить, нет я не вижу доказательств, но я верю.
И даже на слова "а как мы должны это убрать?" в просьбе изгибаю брови и даю инструкцию. О, как я верю в человеческую адекватность.

Нет наверное на земле такого человека больше. И знаю, что ласковое мое слово больше для того, чтобы не травмировать их и не отгрести от малолеток. Я слишком старый человек. У меня другая закалка и я не умею угрожать, но клянусь, если я должна буду убрать тут все, то пиздец их не минует. И эта клятва очень крепкая, такая же как нервы человека, с которым в комнате живут сотни две противных маленьких соседей, которые иногда приходять поесть твоих продуктов. 

И скоро все закончится, так или иначе. Но иногда мне кажется, что все те романтики никогда не жили в общагах или они сразу изливали боль психотерапевтам? Как после двух чашек грузинского вина, пары-тройки сигарет на холодном общажном балконе и разговоров о вечности, можно спокойно идти спать, если паралельно с твоим сном, который по-тихому приходит к пяненькой тебе, ты слышишь громкую ссору новоиспеченной пары: соседки и однокурсника. Все бы фигня и бытовуха, если б ты не услышала в конце очередного громкого предложения смачную пощечину и девчачье скуление, как в собаки.

Я запомнила ту пощечину. Она была первая в моей жизни и после нее я розрыдалась тихо в подушку. Он ударил её. Он позволил себе это. Для некоторых ночь или злость это карт-бланш. Такие старые рыхлые дома - карт-бланш.

Вы заметили? Мы очень часто позволяем себе очень много. Просто. По-жизни. Какие-то права на других людей, права на чужое личное пространство и переписки в телефонах. Права на ревность или на грубое слово. И нет, люди почему-то не думают, что ревность это их собственные проблемы с самооценкой или с доверием, а их право на вас и на негласное их присутствие у всех областях вашей жизни. И нет, грубые слова, это не невоспитанность, не излишки дозволености, а почему-то страсть и "прекрати мы же давно знакомы и что собственно такого в слове "дура"?"

И тут хочеться процитировать одного великого человека: "нет, это не ужасно, это просто пиздец. Пиздец, товарищи, ибо моя унылая и старая душёнка уже изжилась здесь. Почему-то отсутствие большого количества пар и семинарных заданий уже не радуют, и возможность по факту самой сделать тусовку тоже. Кажется, все мое вино уже было выпито на 2-3 курсах, все красивые мальчики в свое время были перецелованны. И надежды больше нет. Нет, не на парней, а на общагу. Это конечно своеобразная школа жизни, но когда приходять настолько тупые партии "новообращённых", которые не знаю, что чайную заварку нужно выбрасывать в мусор, а не умывальник, ну так блять извините, пардоньте, ескузюма, и ебись оно все через колено. И все тут. Больше не очем говорить. Ибо как мне здесь описовать чувства и душевные порывы, а потом идти и учить этих ребят убирать за собой, после того как они нагадили? У меня ответа нет.

0 коментарі:

Розповідати історії

22:00 Коли думки не дають спати 0 Comments

Я вмію розповідати історії. Не вигадувати. З цим в мене важко. Ніяких тобі фантастичних світів чи добрих лицарів і навіть жодного сценарію Середньовіччя. Лише історії, лише розповіді.

Я вмію це робити, так мені казали. І дійсно люблю. Прекрасне в історіях те, що вони всі реальні. В моєму світі, вони реальні від початку до кінця. І гарні. Саме тому, кожен хоче потрапити в них: стати героєм роману чи хоча б отримати епізодичну роль, але з обов'язковим штампом "це про мене". Ось це "це про мене" вони намагаються виділити, просіяти як борошно і відділити від вигадки, на їхню думку.
"Я бачив цей пост, і впізнав там себе". 

- Правда там далі точно не про мене. Я бачу де ти вигадала: то шматок про парфуми, адже так?
- Ні, ця людина існує. І ідеальні парфуми теж.
- Мені варто ревнувати?

Їхня головна проблема в тому, що вони не вміють читати мої історії. Вони вишуковують докази кохання чи відданості чи колишніх почуттів. "Вона все ще" чи "ще й досі не". Підправляють, підпасовують під категорії, ставлять межі і не розуміють, що це їхня гра з своїми ж межами. Про мене там жодного слова. Зрештою як і про них в моїх історіях.
Подія, людина, ситуація чи слово - нова зарубка на моєму внутрішньому. І кожного разу як я не хочу засвоювати пройдений урок/людину вона починає нити і кровоточити текстами. Бо я так відчуваю. Словами. Тихими віршами прочитаними собі в сороміцько-поганому настрої, аудіощоденником, який сподіваюся врятує мене в майбутньому, текстами, що переповнюють нотатки і так часто мені болять. Кожна людина для мене текст, заповнене полотно емоцій і спогадів. І якщо якась людина ще не гармоніює в історіях зі світлом, значить ще болить. Ще кровоточить. І інколи я сама  не розібралась, не дійшла згоди з Образами, обрАзами тієї людини в себе в голові, а інколи вона сама у своїй метушні зачіпає мене. Навідується лише для того, щоб сказати "я тут, стежу за тобою"  "ти гарна".
Кажу "дякую, я знаю." 
А самій хочеться сказати: оглянись, ми безмежно далеко один від одного. Ти ж не мене тримаєш в голові, а Образи, обрАзи на мене. І годі грати цей цирк.
А потім згадую, що не мені вирішувати скільки і кому гратись в цирк.
І закінчую розмову кнопкою delete.

Я вмію розповідати історії і часто лише це мене рятує. Хоча і вбиває. Бо часто в гонитві за ідеальною історією в себе в голові не звертаю увагу на реальність.
Так було з історією про зустріч випускників: на поготові за 2 тижні до... в голові була ідеальна картинка, а у замітках кілька речень про те, що "так, я зробила те, що так давно хотіла". Клас, лайк і до наступної зустрічі.

Але реальність була кардинально іншою. Іншими були і люди. Як дивно і страшно визнавати, що у своїх же історіях я ще та егоїстка. Люди, емоції - все було лише фоном, п'єдесталом для Я, але виявилося, що з людьми - активними героями буває ще крутіше. Виявилося, що запізнення на 40 хвилин норма і зрештою образ, стиль, музика. Шалений кіт, якого ми підкормлювали та люди зробили вечір. Виявилося, що круті люди і через 5 років круті. Виявилося, що зміни в нас самих, це величезні залами та ріст. Виявилося, що Кінг трохи мав рацію. І люди, які казали, що можна веселитися і без алкоголю.

Виявилось, що власний мозок і бажання драматизувати інколи на гірше. Адже ти відкриваєш двері гостям і говориш, щось типу "у мене є стіл, стілець, незаварений чай. Проходь, дивитися, я здаюсь сьогодні живою". А виявляються навіть просто будучи собою ти вже як мінімум робиш цікавий контент. А виявляється ти живеш, а твоє бажання драматизувати чи вигадувати дурню саме ж тобі заважає.
І загалом, хоча останнім часом в мене не виходить писати гарні історії (чомусь я їх уявляю обов'язково романтичними), я все ще пишу і дають собі право на "неромантичну історію", не ідеальний текст і реальну мене.

А там гляди і краще писатись буде і частіше.

0 коментарі:

Брехуха

22:27 Коли думки не дають спати 0 Comments

"Тема, людям потрібна Тема" - крутиться в мене в голові. "Пиши про щось конкретне". Людям потрібні пости. Так, і навіть тим, які вважають себе єдиними читачами. Тож людям потрібно. І про що буде наступний текст? І...

все. Все летить в Тартар. Я падаю на ліжко і в грудях шалено калатає серце. В голові німе питання: Що зі мною? Що зі мною?

Довго тиняюсь в себе в голові, заходжу у внутрішній храм і відповідь нарешті народжується: Ти просто не знаєш. Що? Про що? Ти не знаєш себе. Дивно і дико було приймати цю думку, але зрештою вона вірна. Останнім часом я втратилась і стала брехухою. Адже як я можу казати, що головне в моєму житті це письмо, коли я не можу сісти і вигадати тему, та чорт з тою темою. Коли я просто не можу сісти писати. Телефон вже переповнений незакінченими замітками, дивними історіями і вибухами моїх емоцій. У тих словах ще відчувається пил і тепло минулих внутрішніх битв, але в мене ні каплі цікавості до них. Я більше стала виражати, ні не відчувати, але емоційно виражати. Говорю людям "здрасті" на їхні тупі "здрасті", майже відмовилась від макіяжу на період хвороби і не боюсь спати обіймаючи ногами одіялко. Більше готую і нарешті купила тунця у банці. Я нарешті прийняла у свою кімнату сусідку і абсолютно можу сказати, що готова до іншої людини поряд. І ця готовність виражається у дивних для мене (відлюдька) способах: я готова чесно визнавати право людини на свою рівну частину території, готова зважати на її потреби і прислухатись навіть до бажань. Я готова.

Часто вечорами почала запитувати в себе, що я хочу на вечерю і о мій бог навіть холодильник побачив, щось на кшталт овочів. Я рада, що оживаю, хоч би коли не почався час смерті, він вже закінчується. Але це до біса дивне відчуття, адже старих звичок, старих моїх характеристик майже не залишилось. І мені страшно. Не стало в певний період письма, зацикленості на фемінізмі, пішло відчуття поломки. Звісно стало менше страху, менше дурниць і істерик і ненависті.

І тут ремарка: мені хотілось би про це все писати гарно. Писати як Полозкова про свої невдалі романи. Але я не можу. Таке відчуття, що я хотіла виправити баг у своїй внутрішній системі, а випадково знесла її під нуль. І цей нуль - нуль знань, хто я і що собою представляю, які тепер в мене характеристики, мене лякає. Тому немає закручених історії та дивних епітетів, які б запаковували якусь неважливі діч у гарну обгортку. Їх немає. Ні, дивні смішні історії залишились, немає пустих слів. Немає бажання здраматувати біль чи трагедію. Трагедії і так є: хвороби там, злі жіночки в маршрутках, злі люди загалом. Але вже немає (або його суттєво менше) бажання бути для когось/здаватись такою/ створювати враження. К хєрам все (пробачте мою французьку).
Бо я хочу ожити. Не хочу закопувати себе ще далі.

Я не хочу ставати злою, не хочу, щоб після моїх геройських 4 чи 5 років ведення блогу і крику про пошук себе, все прозаїчно закінчилось на періоді " я знайшла роботу і завал на останніх півроку навчання", тому не пишу, тому все потім. Я не хочу міняти роботу на себе. І зрештою не хочу працювати на такій роботі все своє життя, і навіть цілий рік не хочу. Ситуації в ході роботи показують мені, що робота в загальному вимагає таки великих сил - праці - і як мені вже сьогодні пояснили - навіть понаднормованої і по раз безоплатної. Я засмучена, що так потрібно, але я рада, що усвідомила, що це не для мене. Писати понаднормово чи хоч займатись тим, що тобі до душі - понаднормово все так само важко, але трохи приємніше, ніж так як зараз. І це трохи дає мені сили, знати, що я все ще обираю письмо. І це трохи засмучує мене, бо бачу як люди міняють себе на бридку роботу і всією душею ненавидять її.

І я поки вчусь: шукати роботу, пізнавати що мені подобається і зрештою вчусь знову чи навпаки вперше щиро проявляти почуття. І я навіть хочу написати про своє літо, адже воно було не настільки нудним, як мені по раз здається.


А для тих хто шукає сенс, то він всюди є. Як і теми є всюди, просто інколи саморефлексія це найкраща річ в світі для того, щоб зрозуміти що потрібно тобі і хто ти такий. І тепер питання: а хто ти такий, думав?
Можеш не писати, просто відволічись від пошуку сенсу в цьому тексті і знайти його в собі

0 коментарі:

Підписатися на: Дописи (Atom)