Завжди

20:28 Коли думки не дають спати 0 Comments

Вибирай себе. Завжди. Всюди.
В стосунках. 
Коли стоїть вибір або "стати трохи іншим, щоб кохали" чи самотнім придурком, обирай друге.
Коли ти "занадто" чи "все ще ні", обирай себе.
Коли кохаєш до сказу і інший для тебе наркотик, обирай чисту свідомості і себе. Залежності завжди закінчувалися погано. 
Переважно твоєю смертю. 
Спершу духовною а потім фізичною.

Обирай себе. 
Завжди і всюди.
 Повторюй як мантру про себе кожен день або набий тату.
Занадто егоїстично? Ну і що? Той хто обирає себе не слухає чужої критики.
Завжди і всюди обирай себе.
Обирай в сім'ї себе. Вчився не тому що мама просить, вчися, бо ти обираєш себе і сам хочеш будувати своє майбутнє. Вчися, або ні. Не вчись і обирай себе. Не вчись і знай, що це твоє рішення. Не "комусь на зло", не тому "нащо воно мені впало" а тому що я займусь чимось іншим, обираю займатись іншою справою і по-іншому будувати своє життя. Обирай своє життя і себе. Обирай життя.

Головне свідомо.

Обирай себе і свої можливості зробити своє життя таким, яке хочеш.

Або

живи несвідомо,
займи вічну позицію дитини.
І нехай у відсутності роботи буде винна тупа школа, у виборі школи винна мама, що не забезпечила приватну і дорогу. Мама винна в тому ще і що тато пішов, а тато винен в тому, що мудак. І в тебе не було нормальної чоловічої моделі поведінки. І тепер ти герой на кухні, але не на роботі. І дівчина в тебе дура, бо не розуміє. І так, обирай себе. І знай, Ти сам вибрав це. Це твоє життя і ти.

Обирай себе у дружбі.
Обирай себе і поважай себе настільки, щоб бути щирим. Щирим у горі, безвиході і нитті друзям. Не жалій їх і не приховуй свої почуття, коли хочеш стрибнути але мосту.
Обирай себе і слова.
Слова болю, радості. А головне обирай слова любові. Обирай слова любові, коли друзі піднімають тебе після стрибка з мосту. Обирай себе і кожного і кожну в тих, кого назвав друзями.

Обирай себе і своє тіло.
Я знаю це важко.
Але обирай себе і своє відображення. Тут важливо не циклиться на ЗАвеликому носі ЗАмаленьких грудях чи ЗАшироких стегнах. Бо ці всі "ЗА" це чужі рамки і стандарти. Коли обираєш себе, стираюттся всі "ЗА". Залишаються маленькі груди, великий ніс і широкі стегна. І ти обираєш їх, і це шлях до себе.

Я тебе прошу. 
Обирай свої смаки.
 Смаки і себе. 
Дякуй і кланяйся, коли перед тобою розводять тиради про твій як комусь здається атвратний смак в музиці, лаках чи стазах. 
Найбільший гріх в той момент це погодитися. Обрати чіюсь думку, але не себе.
Обирай свою музику, вірші, одяг, бо Ти це любиш. А значить це частинка тебе. Коли ти заперечуєш Це, заперечуєш себе в певній мірі.

А заперечена, хоч частково, людин  скарб для психолога  нещаслива. Це як ходити з третьою рукою, ну типу можна, пораз навіть зручно, але від інших своє "уродство" ховаєш.
Обирай себе і припини носити в собі своє "уродство".
Ти ж бо думаєш, що його не видно. Та кожен другий зараз носить в собі такий "скарб".
Обирай себе і нарешті подружись з своїми тарганами, протри від пилюки скелети у шафі і почаюй з ними хоч раз.
Обирай і приймай себе, а якщо ти все ще в пастці дитячих страхів чи спогадів, то саме зараз. Так, вже час. Обери  себе і позбудься їх нарешті. Відбери у них кермо управління і нарешті обери себе і життя за своїми правилами. Так, буде страшно, швидкість і круті повороти інколи доводять до передінфарктного стану, але і вони додають свого драйву. 
Все ж це краще ніж їхати в багажнику придавлений своїми страхами.
Обери себе.
Вже час.


0 коментарі:

милий мій

00:33 Коли думки не дають спати 0 Comments

Милий мій, про що тобі розповісти?
Так, я знаю, довго не писала. Забула і зовсім зникла з горизонтів.
Сумував? Ой ну пробач. Не хотіла зайвої тривоги.

Так, про що тобі розповісти? Ти і сам бачиш, що живу. Живу як завжди. Дихаю, ходжу, бачу і слухаю. Що саме? Не важливо. Не треба то тобі знати. Тобі ж, милий, як батькам, достатньо "жива, здорова, ще незаміжня". Цього достатньо, бо ні мої внутрішні тривоги тобі вже не по плечу, ні мені до твого єства більш ніколи не дістатись. Ми з тобою, милий мій, будемо вічними коханцями, десь, у паралельному всесвіті. І ти знову вливатимеш в мене прану. Своїми довгими пальцями братимеш моє обличчя так, як зачерпувєш воду у джерелі, і цілуватимеш в лоба. Колись ми зможемо зустрітись на довше ніж виділило нам це життя. І одного разу сидячи десь у Венеції за столиком скажемо один одному страшні речі. Скажемо, що нам весь цей час не вистачало один одного.
Але до цього моменту ще півтора життя, ще кількасот моїх текстів, ще десятки моїх злетів і падінь і майже така ж кількість опублікованих книг. І всі вони, всі, міститимуть частинку тебе: як передбачення, куплене у сотій крамничці з сувенірами десь у Львові, як згадка - назва твоїх улюблених парфумів, як один з дурних вчинків моїх героїв - вони ж бо так будуть схожі на нас, але їм стане духу.
Милий, що тобі розповісти? Говорімо про коханців чи про те,як я вже 2 місяці намагаюсь не з'їхати з котушок чи про те, як я кожен вечір витягую себе з петлі.
Говорімо про коханців. Про них найлегше. Це як пілюля, або як лайфхак: щоб не боліло в одному місці, вдарь себе в іншому. Це відволіче твою увагу. І так, вони відволікають мою увагу від монстра, що зжирає мене з середини. Бо коли не відволікають, я сиджу в кабінеті невропатолога у своєму сарафані в горошок і, зжимаючи телефон в руці, намагаюсь розповісти Що зі мною, і при цьому не заплакати. Не зрадити витримку і не розридатись просто таки при невідомому мужчині в білому халаті, який дивиться на тебе як на 12-річну. Хоча, можливо він мав рацію. Перед тим тоді сиділа 12-річна, яка доводила йому, що нібито все добре, але чомусь немає сил встати з ліжка, апетит зник і сон приходить з першим промінням сонця. Так, все добре, але я починаю плакати просто таки посеред міста в кафешці, бо не можу терпіти. Так, нічого такого тільки сил от немає і не бачу сенсу жити. Так все добре, лиш я раз сиджу і ридаю, поки це пишу. Так все добре, просто це знову треба заткнути музикою, людьми, справами.
Про що це ми? Точно, милий, ми ж про них. Про коханців. Знаєш, зустрічаю таких всіх цікавих, але зламаних. Вони час від часу виносять мені мозок, щоб розбавити свою картинку, інколи я виношу собі мозок і всіляко вбиваю в свою голову, що вони дуже важливі в моєму житті. Між нами - ніщо, окрім слів, таких сороміцьковідвертих слів і оголених травм. Інколи ми кричимо і ридаємо один одному на плечі. І звісно це все поки лише у фразах, метафорах, епітетах та максимум в поглядах. Торкатись один одного нам гидко, гидко і боляче, бо тоді старі шрами можуть почати нити, а свіжі рани так і взагалі кровоточити. Але це не заважає нам як сліпим котятам тягнутись до чогось кращого. Мріяти про добре, про спокій і про почуття. Але зараз лише ми доводимо, що зацікавлення у почуттях у нас суто прагматичні, або і взагалі відсутні. У мене - у нібито бажанні розібратися як все працює і на чому побудована система, у них на прагненні розібратись з справами, що накопичилися. Ми всі такі зайнятоправильні, а я постійно повторюю собі, що не варто вв'язуватися у цю херню. Але бажання ікти від внутрішнього монстра і страх слів "вам потрібно звернутися до психолога" виганяє мене на нічні вулиці, вливає у вени вишневий сидр і дозволяє цілувати в лоба. Швидко, боязно і ледь помітно, але це стається. Це стається як і кількагодинні розмови і я навіть починаю танцювати  і сміюсь. Але це схоже більше на черговий вихід на біс, щоб концерт не закінчувався так швидко, щоб не довелось повертатися до себе і до тої пустки, що їсть моє нутро чайною ложкою. Щоб не довелось повертатися до тої мене, що вклякає на ліжку, а слова і події звалюються на мене як стара 9-поверхівка. І так, милий мій, тут по закону жанру я маю почати курити і плестись по вулицях з відкоркованою пляшкою, кричати, плакати. Робити що-будь, але подавати сигнали, що я ще жива, ще борюсь чи нервуюсь з того життя. А сил вистачає лише на тихе скавуління. І так, милий мій, в середині щось зламалось. А вони все ще складають мені вірші і періодично звинувачують у страху, червствості і ще в бозначому.

Внутрішні дощі навіть не заглушать зливи у місті. Я вже всоте потрапляю під них і промокаю до нитки, коханці звісно турбуються, прибирають пасмо вологого волосся з лоба і просять не хворіти, бо потім кажуть, що лікуватимуть мене. А мені це звучить так фальшиво, як би я заспівала. Ми постійно мило всміхаємось підколюємо один одного, а за цім всім, здається, штовхнеш ширму і провалиться все.
І так, милий мій, коханці це золото, це знахідка, якщо хочеш вбити свою нудьгу, але не тоді коли хочеш вбити себе. Тоді не допомагає.
Тоді нічого не допомагає. А переривають-перебивають дзвінки, переселення сусідки, і переписки, тоді і плакати негоже, і запухша не піду відкривати двері. Отак ховаю внутрішні зливи, розставляю скелетів і киваю тій дамі, що зжирає мене з середини. Бувай милий, до нової зустрічі. Ти в моєму серці як і пустка. 

0 коментарі:

прощаємось і махаємо

01:16 Коли думки не дають спати 0 Comments

Не уявляю як деякі читачі можуть переглядати мої старіші публікації. Для мене деякі з них така дурня, що читати я їх не можу, мене зразу починає підкидати. Але зрештою відзначаю про себе "добре, що вони взагалі є". Це ж все таки ріст, зміни, новий досвід. І це приємно.

Бачити і знати, що хоч щось робиш. Хоча інколи це "хоч щось робиш"  дається такими титанічними зусиллями, що ти ледве вигрібаєш. І найсмішніше, що всі ці сили і потуги внутрішні, а отже для інших - ти просто лежиш на ліжку, а в тобі світи руйнуються. А в тобі така пустка була, і така безвихідь, що здавалось, закриєш очі і втонеш. Навіки. Мені тоді було страшно. Кілька тижнів я знаходилась у стані коми. Ховалась від людей, не розуміла, що вони від мене хочуть і навіщо. Кожного разу, мені хотілось підійти до людини, потягнути за рукав і тихенько запитати на вухо: "навіщо це? Я ж мертва, я вже мертва". Але я мовчала і лише глибше втискалась в свої бетонні стіни і внутрішні руїни. Чесно? Я не знаю, що мене витягло, чи як я сама так змогла. Напевно, просто від світу вчасно почали приходити повідомлення. Вони почали з такою частотою приходити і такою наполегливістю, ніби ті сови з листом Гаррі Потерру. Я просто не могла ігнорувати слова, які звучали звідусюди:

програвати нормально, помилятись нормально, для того щоб досягти чогось, потрібно намагатись. Сотні разів. 

І я нарешті сприйняла цей інсайд. Хоча тоді мені, як і всім нам, здавалось, що вистачить лише цієї інформації. Що ти дізнаєшся якийсь секрет щастя, і все, ти божа корівка і щасливе цуценя і все в твоєму житті враз стане на місце і ніколи-ніколи ти більше не будеш на сумній хвилі.

Але ні, виявилось, що завжди потрібно діяти. Виявилось, що "намагатись сотні разів" це не метафора. Працювати дійсно потрібно. Завжди і з усім. З собою, з своїми почуттями, з своєю головою, працювати на свою мрію та заради свого щастя. І я хоча не впевнена, але здається я нарешті почала це робити. І від цього вільно і спокійно. Трохи медитацій, трохи практик, кілька сеансів лоботомії емоцій, і виявилось, що інші люди не винні. Овва? Так-так.

Ми всі не ідеальні, в нас свої  емоційні зажими, дитячі травми і стереотипи. Але я чи не вперше  щиро кажу, що я рада цьому. По-іншому ( за умови, що ми були б всі досконалими) ми були б нудні, і ні, я не кажу, що дитячі травми це круто. Насправді навпаки,  але ми ж уже не діти? Ми ж в силах, якщо захочемо, "зцілитися" і стати повноцінними.  Перестати шукати собі коханих лиш для того, щоб доотримати любов, припинити бачити іншу людину через призми свої стереотипів і комплексів, припинити жалітись на життя і казати, що хтось інший винний у твоїх бідах, припинити думати, що щастя в твоє життя може принести хтось інший, і що саме головне  - що світ проти тебе і ти не можеш банально жити, а не виживати.
Ми можемо, але ж і не кожен хоче це бачити. Не буду приводити до прикладу дічайші розмови, що в мене відбувались, але до мене дійшло нарешті те, що всі давно знали: або ти розбираєшся зі своїм життям і живеш так як хочеш, або жалієшся на інших. Знаю, що це дибільні висновки і якісь такі, як для 5 класу. Але мене просто вражають дорослі статечні люди, які при конфронтації, починають на тебе котити бочку і кричати "ти все вирішила, ну канєшно, тобі так простіше, нащо тобі заморочуватись". Таких людей хочеться тріснути по голові і попросити, щоб не тягнули мене в розбір своєї брудної білизни. І особливо не треба кричати "твої принципи все псують, не дають зробити тебе щасливою".

Мої принципи мене сотню разів витягували, хай як я не мала рації і як я тупила. Але Вони витягували мене. Тож чергова відповідь готова - я знову позбуваюсь людей у своєму житті. І добре що мирно позбуваюсь і здається це дуже правильне рішення. Бо всі що приходили останній півроку були як ілюстації моїх тарганів в голові.
Тож прощаємось і махаємо, усміхаємось і махаємо.
А з тарганами в своїй голові обов'язково треба йти миритись, щоб свиню не підсовували наступного разу 😃

0 коментарі:

Підписатися на: Дописи (Atom)