Усе найкраще купується лише ціною великого страждання
Почну з того, що мені нічого не говорило ім"я Колін Маккалоу, так як це суто американське, як я вважала,( як виявилось австралійське) ім"я. Тож хоча критики й відносять роман "Ті, що співають у терені" до прози для жінок, не помітила жодної мильної нотки чи пафосу награного кохання, які приписують жіночим романам.Звісно провідною темою твору, якщо брати на хлопський розум, є стосунки і кохання двох людей, яким не судилось бути разом. Але не варто все сприймати аж так примітивно.
Мене більше під час прочитанння насправді турбувати кілька інших тем, що піднімаються у книзі.
Перше що справді кинулось в очі, це питання Бога, церкви і людини. В романі критично описувалось це протистоянння. Але більш всього письменниця нарікає не на Всевишню силу, якій ми підкорюємось і слідуємо, а саме трансформації її в католицькій церкві з своїми правилами і обітами: безшлюбності, бідності, смирення. Не дарма не раз звучали гнівні висловлюванння, що саме католицька церква забрала у Меггі її коханого Ральфа і не дала їм бути разом. Та й сам кардинал Ватикану потім про таку омріяну церкву й посаду говорив, що це колос на глиняних ногах.
Другою проблемою, що болюче вдарила по самолюбству, це місце жінки, її усвідомлення в суспільстві. "В Австралии все женщины, кроме самых образованных и умудренных опытом, воспитаны в сознании, что они чуть ли не рабыни своих мужей... Мужчине принадлежит вся власть над деньгами и домом, над женой и детьми." Жінки сім"ї Клірі як і кожної родини зображались на кухні, в домі, їм за певних випадків не було місця в полі, на вигонах. В романі показується до певної міри експлуатація жінки, її неповноцінність в суспільстві.
Третьою - є війна. Суто про неї сказано мало, бо як вважають історики, вклад Австоралії був не такий вже великий в Другу світову війну. Але здивувала глибина осмислення її як сташної і геноцидної події в історії людства, погляд на неї та нотки, що могла по-особливому провідчувати жінка. Тож таємниця війни, смерті та змін, що відбуваються в людях після цих подій -все це було накладено відбитком на двох братів Клірі. Й тут виявляється ще одна причина продовження роу Клірі. Вони звикли вважати свій маленький світ - Дрохеду, своїм пристанищем і сховком, але розуміють, що великий світ не такий вже далекий і зможе, якщо що своєю залізною рукою дотягнутись й до них.
"- Нам - жениться? Нет, это вряд ли. Война слишком много отнимает у человека. .. Ну женились бы, наплодили сыновей, а для чего? Чтоб глядеть, как они вырастут - и их толкнут туда же, и им придется делать то же самое, что нам, и видеть, чего мы насмотрелись?"
Також не можна оминути тему праці людини, її любові до землі, тему грошей як головної мети життя, або тему прощення. Цей роман зібрав в собі всю любов письменниці до рідної землі, до людей та описав суспільні проблеми в тій чи іншій мірі.
"Ті,що співають у терені" - книга що розповідає піввікову історію сім"ї Клірі. В ній присутні романтизм і реалізм, але вони ніколи не суперечать один одному, а як хвилі чи мазки ннакладаються один на одного. Так розлогі реалістичні картини природи та погоди Австралії не позбавлені сентиментальності й любові письменниці, а романтизм проявляється в описі всієї сім"ї Клірі. Особливо це показано у характеристиці Меггі, де автор змальовує цей образ в зміні й розвитку, в ідеальності Ральфа де Брікассера, смиренності та таємності, титанічності образу Фіа.
Також є до певної міри схожість і з книгою "Сто років самотності" Маркеса. І тут не питання циклічності, а питання замкнутості, звісно Дрохеда в Маккалоу , як і Макондо в Маркеса - це дім, центр, розповіді, й вона є до певної міри місцем позначеним хрестом, тут все почалось і тут все закінчиться. Обидві книги показують взяємозв"язок поколінь, от тільки Маккалоу так детально не розгладяє кожного героя, хоча пише свій твір, струкрутизує його в хронологічному порядку, присвячує певний розділ певному герою. Маркес же попри заплутаний родинний звязок описує окрему важливу історію кожного героя в зав"язці й плутанині в клубку персонажів.
Насправді книга є сумбурним австралійським соціально-психологічним коктейлем роману, вона вчить, що тільки своє найбільше щастя можна вибороти найбільшими муками й стражданнями, і хай там що. Не дарма попри всю страгічніх деяких моментів, ти не відчуваєш співчуття до героїв, складаєтсья враження що все що сталось - мало бути, і не тому що "щось" веде героїв до такої розв"язки, а врешті-решт вони самі обирають собі таку долю.
Тож влучним епіграфом до книги "Ті, що співають у терені" є кельтська легенда про птаху, що кидається на гострі шипи і співає надзвичайну гарну пісню перед смертю:"Все лучшее покупается лиш ценою великого страдания". Ти вибираєш собі щастя, і сам вибираєш розплату за нього.
"не искушай богов, они это любят"
"Прежде, что бы с тобою ни случалось, ты всегда оставалась милой и нежной, и это было мне в тебе всего дороже. Не изменяй себе, пусть все, что произошло, тебя не ожесточит"
"- Ты - моя роза, вой прекрасный человеческий образ и мысль о тебе всегда со мной..
- И вы кое-что забыли про ваши драгоценные розы: у них есть еще и острые, колючие шипы".
"Непрерывный чисто физический труд - самая прочная преграда, какую способны воздвигнуть люди, чтобы не давать себе по-настоящему мыслить"
"Ведь только тому, кто хоть раз поскользнулся и упал, ведомы превратные пути"
"Пусть мы и сами знаем, что оступаемся, знаем даже раньше, чем сделали первый шаг, но ведь это сознание все равно ничему не может помешать, ничего не может изменить, правда? Каждый поет свою песенку и уверен, что никогда мир не слышал ничего прекрасней. Неужели ты не понимаешь? Мы сами создаем для себя тернии и даже не задумываемся, чего нам это будет стоить. А потом только и остается терпеть и уверять себя, что мучаемся не напрасно."
"-Ты - и вдруг актриса?!
- Ну, а где еще я могу орать, выть и вопить, если не на сцене? Мне ничего такого не позволят ни здесь, ни в школе,нигде! А я люблю орать, выть и вопить, черт подери совсем!"
"- Что вы читаете?
- Пруста.
- А вы не находите, что он скучноват?
- Пруст скучноват? Ну, разве что для тех, кто не любит сплетен. Ведь Пруст, он такой. завзятый старый сплетник."
"только попробуй полюбить человека - и он тебя убивает. Только почувствуй, что без кого-то жить не можешь,- и он тебя убивает... в этом люди все одинаковы."
"- На, выпей, - сказала она, словно чай подкрепляет не хуже коньяка."
"Никто не ценит того, чего слишком много. У нас
тут в избытке овцы, а в городе — люди."
"Тот, кому нечего терять, может всего добиться,
того, кто не чувствителен к боли, ничто не ранит."
"Самым лучшим женщинам приходится тяжелее всех."
"Понять, в чем ошибка, еще не значит ее
исправить."
"В старости тоже есть смысл. Она дает нам перед
смертью передышку, чтобы мы успели сообразить, почему жили так, а не иначе."
"Память неосязаема, как ни старайся, подлинное
ощущение не вернешь, остается лишь призрак, тень, грустное тающее облако."
"Никому и никогда не испытать чужую боль,
каждому суждена своя."
"Может быть, старческое слабоумие дается как
милость тем, кто не в силах посмотреть в лицо своему прошлому."
"Ни один человек на свете, будь то мужчина или
женщина, не видит себя в зеркале таким, каков он на самом деле."
"Наверное, в нас живет демон разрушения, всегда
хочется переворошить огонь. Это лишь приближает конец. Но какой красивый конец!"
"- Что может быть лучше, чем влюбиться?
- Да почти все."
"Мы можем отдавать только то, что в нас есть,
не больше, правда? А на сцене я уже не я, или, может быть, точнее, там сменяют
друг друга разные «я». Наверно, в каждом из нас намешано множество всяких «я»,
согласны? Для меня театр — это прежде всего разум, а уж потом чувство. Разум
раскрепощает и оттачивает чувство. Надо ведь не просто плакать, или кричать,
или смеяться, а так, чтобы зрители тебе поверили. Знаете, это чудесно. Мысленно
представить себя совсем другим человеком, кем-то, кем я стала бы, сложись все
по-другому. В этом весь секрет. Не превращаться в другую женщину, а вживаться в
роль и судьбу, как будто моя героиня и есть я. И тогда она становится мною."
0 коментарі: