коли сама
ходити босоніж по брудній деревяній підлозі брудним тілом, кутатись в чужий напевне також брудний коцик й вперше бачити на очах сльози. Господи як боляче, і боль не тільки переламує мені хребет в попереку, він закіпає в середині й викливає нудоту.Чому я зараз така слабка, чому мені самотньо. Арістотель не дарма казав, що людина - соціальна тварина. Ми не можем жити поза суспільством. І я завалила це випробування. Кілька днів, та навіть не більше 24 годин я не витримала сама. Мені немає про що з собою говорити, намагаюсь заповнити пустоту їжею, серіалами, і ніби добре, правда інколи хочеться плакати. Не театрально, як у кіно, а з запухшими червоними очима, соплями в носі й гидким виразом обличчя. Не приємно, хані? Знаю, але це життя, тут мало чого є приємного.Не відчуваю ніякої підтримки, тільки гидке почуття суму за рідними щкребеться на душі. Вони ж здається лиш одні вгадують за 700 км, що я відчуваю й що збираюсь робити. Це викликає здивування, сміх а інколи навіть тягне за собою довгі- доооовгі розмови про "як ти?"
Тільки за рідних, справді за рідних я готова кидатись на інших з криками й піною в куточку губ, бо страх втратити когось з них доводить до сказу. А ситуації "на межі" здебільшого ламають людей. В такі ситуації ми егоїсти, так егоїсти. Але тільки "на межі" ми - це ми, а не хтось інший. Тільки у стаху втрати ми знаходимо любов, прозріваємо, осягаємо нарешті, що світ це не гроші, бренди й шмотки.
Але згодом, коли все знову тече в своєму руслі, ми забуваємо. Постійно треба нагадування, потрібна смерть, щоб говорити про нашу скінченність. Напевне саме тому Бог вигадав рак, лейкемію, СНІД - щоб ми дивились. Споглядали і страждали. Бог жорстокий. Люди вчаться у нього, або він вчиться у нас. Але й від такого шоу ми звикли ховати очі, ми ігноруємо брудних калік на вулиця, ігноруєм тіла дідусів і бабусь, що заледве дихають і ходять. Ігноруємо невиліковних й смерть, з якою ходять в парі. Нам гидко й страшно від них. Від передбачливого їнього запаху могильника й зогнившої шкіри.
"Вона була на два роки старша за мене. Вона підхопила це... і вона лежала в дальній кімнаті...Вона лежала в дальній кімнаті, наче якась брудна таємниця, Луїсе. Вона помирала там, моя сестра помирла в дальній кімнаті, і вона була саме брудною таємницею, вона завжди була брудною таємницею."
"Кладвишче домажніх тварин" Стівен Кінг
Такі почвари є в кожної людини, У родинах, де був безнадійно хворий, у перші шість місяців після його смерті кількість суїцидів стрибає до небес. Люди ковтаюсь таблетки, випускають газ або ж просто вибивають собі мізки. Їхня ненависть, втома. Це все добиває їх.
чому я взагалі про це говорю? чому такий песемізм живе моїй голові? можливо від книг? Останні, що прочила були 1. про дитячі жахи, 2. жорстокість людей в ізоляції 3. смерть від наркотиків. Але мені не здається це чимось страшним, я приймаю цю частину світу як належне і не відторгаю. Інколи наіть думаю про смерть людей, я інколи справді ХОЧУ щоб вони померли. Попри те що буду горювати, просто інколи це здається правильним.
і постскриптум
я кохаю тебе,
та мені важко так, ніби без підготовки стрибаю з парашутом. ці дні з тобою пролітають шалено щасливо як і кілька секунд в повітрі з вічуттям божественної сили в собі, в тобі, в нас. але далі- земля, відстань і тут вже страх переламати собі ноги від невдалого приземлення, тут вже страх забуття. Я кохаю тебе, але мені до чортиків важко так будувати стосунки. Здається ніби ми забуваємо про існування один одного й спілкуємось, коли випаде час і можливість.
в наш час я не можу претендувати повністю на твоє тіло, душу, серце й кров, але мені цього так хочеться. Так, ми кохаємо один одного, але що у нас є окрім цих слів, що постійно повторюємо в кінці кожної розмови. Зрештою, що важать ці слова, коли не знаходиться час й можливість поговорити, не кажу навіть відчувати поряд один одного. І ні, не виходить втискати в ті 18 годин (максимум тоого що маємо з 720 годин в місяці). Не виходить бути більше навіть в тих 72 годинах, що нам дається. А я б послала до біса весь світ заради тебе, але знову ж таки не виходить, по якійсь блядській причині не виходить.
пост посткриптум
я кохаю тебе
0 коментарі: