коли приїжджаєш?

01:03 Коли думки не дають спати 0 Comments

Господи, чому? Я відчуваю в яке болото ви мене затягуєте, ви всі. Я намагаюсь очиститись від цього: майже випадаю з вікна і підставляю свою голову під дикий мокрий дощ, мої руки тягнуться до неба і лісу, а запах такий знайомий, відкидає мене на кілька років назад, моя підсвідомість розуміє про що йде річ. Але я не відчуваю цю нитку, не можу вловити, і женусь за примарами і джинсовою сукенкою з рожевими конверсами. МЕні так важко, я так люблю вас, я навіть сама винна в тому, що наші стосунки стали схожими на зустріч мамці, що приїхала з заробітків, з дикими дітьми, бо їх ніхто не виховував. Мені цікаво, якби ми були в іншому просторі і часі, ми б взагалі подивились в сторону один одного? Думаю ні, ми спілкуємось лише тому, що нас поєднують роки, місяці, вечори прогулянок, сміх, їжааааа( то обовязково), сподіваюсь мені ніколи не випадуть з памяті наші зустрічі, бо ж ета моє крімінальное прошлое і ви ріднулі. але спілкуванння в ті 2 дні, що я вдома, мене реально вбиває - просте і беззмістовне, ніхто з нас не знає, що має сказати. Я не виню себе, що захотіла і поїхала так далеко, я не виню  ваші характери, вас взагалі, які виросли і змінились, стали мужчинами. Але щось мені підказує, що саме через час і йобнуті думки у ваших головах ми не можемо знайти спільної мови, хоча ніби її і знаходимо. Що має статись, щоб спілкування набуло ознак справжньості? Я сто разів собі обіцяла припинити, поговрити, накричати, розійтись з людьми, які мене розривають. Я не їду додому, обломіться всі ці дурники( не вибачаюсь за образу, ви ж бо думаєте про мене ще краще) я не буду розриватись між сном, алкоголем, гульками. (хоча стоп, що ж це я таке кажу це я і тут роблю.але не будемо.)