присвячується битому склу, моїй дурості і хворому горлу

мені боляче, мене накриває. Смерть вривається в наші життя, без стуку, просто як обухом по голові, сьогодні загинув відомий музикант, справжній патріот і просто хороша людина. Як це дивно, такі події нас заганяють в жах, а десятки чи вже сотні смертей наших хлопців на Донбасі ніби й не зачіпають. Як тільки смерть бере тебе за руку своїми холодними пальцями ти з жахом тікаєш від неї, спотикаєш і кричиш, що не хочеш. Але до того, кожен день, по хвилині, секунді, по кожній сигареті і ковтку алкоголю ти біжиш до неї в обійми. 

//я скоро зірвусь, дурні думки в голові і не покидають,//

я:

- Мам, у мене горло болить.

мама:

- не хочеш лікуватись, не хочеш у Львів.

Львів мене не врятує/

не у Львові справа, я не маю що тут робити, тут я починаю себе вбивати алкоголем, сигаретами, таблетками, думками. Та що ж я за дура така. Чесно, я хочу більше з вами проводити часу і з вами жити хочу, і контроль витерплю і стану хорошою дочкою, але зараз проблема не в навчанні, не в вас, а в мені. Чому мені до чортиків страшно зустрічати свій 19-тий рік народження? Чому кожен вечір я вибираюсь з дому, броджу по місту і вливаю собі у вуха мегабайти музики?  Чому катаюсь на гойдалці на нічному дитячому майданчику у себе у дворі? Чому я туплю, зупиняюсь біля вуличного ліхтаря  і підставляю лице під мерзлий, мертвий дощ? Він цілує. ніжно.  у кутик губ. усміхаюсь і прокидаюсь і знову йду. 

Дякувати Богу, є люди як ти.  В тебе твереза дійсність, все налагоджено, все правильно і так як треба. Хоч в когось все добре, правда? А якщо ні, то скажи, я ж не чужа...була, а зараз уже хтозна, бо я вже здається сама собі чужою стала. Ну поговори зі мною! Не навиджу свою черствість, але я вже прийняла і зарахувала тебе до свого клубу "я буду згадувати наші моменти разом ще не один рік". Поговори зі мною відверто. ну чому не можна напоїти весь світ в один момент, щоб всі люди чесно зізнались один одному в своїх почуттях, будь то дружба, ненависть, байдужість чи турбота.  

Я думала ти моє спасіння зараз, думала Всесвіт через тебе посилає мені мейл: "не вмирай, все все ще добре, ну давай, не розклеюйся." А ти такий, такий, ааааа  та прокинься, СВІТ. Це іншим простіше живеться в  житті і я занадто багато думаю і нию? Чи ви просто ховаєте все в собі? Ну так, поділіться, розкажіть мені, я вислухаю, чесно, мені не все одно.

Мені просто холодно, і я з розуміла, що ці всі вогники-дорогоцінне каміння-світляки-блиск нічого міста, від яких я сходжу з розуму,  інколи  лише бите скло, дешеве, потворне  бите скло. Лише скло. 

тепер хочеться чистоти, геть лак з нігтів, геть тоналка(привіт веснянки і синці під очима аля "Свєта ти що не спала?") привіт шарф, який приховує подарунок , шапка аля "я бомж" привіт навушники, привіт мої думки, привіт нічне місто, я не кричу, я співаю, просто йду по малоосвітленим вуличкам і співаю, мені краще, чесно.

я якась холодна, ні, не мерзлячка, просто холодна, через свій егоїзм все постійно псую, нічого не помічаю, пробачте, цілую в губи і обіймаю.